Гуси-лебеді летять

У двадцятому році на його хутірець наїхали саме ті недалекоглядні продагенти, які мало не на кожного селянина дивились як на куркуля чи прихованого ворога. Не заходячи до хати, вони зразу попрямували до комори, прикладами висадили двері й почали наводити свої порядки. Порфирій з ключами підійшов до них і довго, мовчки дивився, як з його засіків вимітали зерно. В голову йому вдарили гнів, біль і пожадливість і там варили свою пекельну юшку. Коли продагенти навантажили мішками парокінну фуру, він став на порозі комори і глухо сказав:

— А тепер їдьте!

— Ми ще маємо час, — засміялися продагенти.

— Ніхто не знає свого часу і гробовища, — чавив і зчавити не міг злобу. — Їдьте, поки тихо лихо.

Продагенти обізвали його чмурем і почали погрожувати оперативною трійкою, яка в ті часи на місці чинила суд і розправу. І тоді посатанів Порфирій. Пригинаючись, він метнувся до хати, вихопив з піхов шаблю і кинувся на продагентів. Вони, не чекаючи такого, розлетілись із його подвір'я і помчали по допомогу в повіт. А Порфирій, переодягнувшись, взяв свою золоту імператорську зброю, шаблю, вузлик з одягом і подався у банду.

В лісі він одразу ж попросив у отамана кількох бандитів, щоб зловити продагентів. Але той лише засміявся:

— Дядько завжди залишиться дядьком; політики нема, чоловіче, в твоїй голові!

— Яка ще тут може бути політика? — відмахнувся од ненависного слова.

— А ось яка: тільки дурні нищили тих, що викачували хліб. А ми їх пальцем не зачепимо. Хай наш дядько на власній шкурі відчує, що таке продрозверстка, тоді він добрішим стане до нас.

Через деякий час Порфирій відчахнувся од банди і почав самотньо блукати в лісах, зрідка ночами навідуючись на свій хутірець, на своє померхле щастя…

І от в стражданні і непевних надіях стоїть він зараз бандитом, вовкулакою перед своїм колишнім товаришем, шукаючи на його обличчі хоч крихітку співчуття.

— Нарешті позбувся свого залізяччя, — з клекотом, хрипом і болем вичавлює він з себе. — Що тепер, Себастіяне, маєш робити зі мною?

— Буду дивитися на портрет цього телепня, прислухатись до кавчання у його душі й думати, як вона од святого хліба, од землі і любові докотилася до бандитського ремесла, — гнівно кидає голова комнезаму.

Порфирій здригається:

— Не печи хоч ти мене, Себастіяне, не печи.

— Хай тебе чорти на тім світі печуть! А в мене є інша робота.

Бандит безнадійно махнув рукою:

— Тепер буде кому пекти і на цьому, і на тому світі. На це не треба великого розуму. Надивився на тих, хто уміє пекти і впекти… А пам'ятаєш, Себастіяне, як ми з тобою колись у церковноприходській на одній тримісній парті сиділи? Ти з одного краю, а я з другого.

— А тепер стоїмо наче на двох краях землі… Бач, коли школу згадав? Чого ти з цим словом не прибіг до мене перед тим, як у банду гайнув? Ти ж не дурний чоловік.

— Чого? Бо злоба не тримається біля розуму, — аж якось живовидячки осів Порфирій.

Дядько Себастіян пильно подивився на нього, стримав гнів і спокійніше спитав:

— Яка ще напасть коловоротить тобою?

— Невідомість, тільки вона, бо не знаю, яким буде мій судний день… Ти, може, десь тихенько підкажеш, що саме завело мене в ліси. Я озлобився, Себастіяне, озлобився і до краю заплутався.

— Чого ж ти заплутався? Пожалував хліба, а душі — ні?

— Навіть трохи не так, Себастіяне… Ось тоді, коли в мене вигрібали зерно й душу, одна думка наче навпіл розкраяла мій мозок: хіба це життя, коли свій свого починає їсти, коли свій на свого дивиться, наче на ворога? І це мене погнало в чорний закуток. Та хіба тільки мене… Що тепер маю робити в цьому світі?

— Поки що сідай за стіл! — наказує дядько Себастіян і, щось роздумуючи, дивиться у вікно.

Порфирій сідає за стіл з другого кінця, подалі від бандитської і імператорської зброї, а дядько Себастіян кладе перед ним цупкий, мов жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.

— Пиши!

— Що саме? — бере в брудні з великими пазурами пальці ручку.

— Пиши, що ти, сякий не такий, навіки пориваєш з бандитизмом, з усією контрреволюцією, з безпутністю, признаєш закони Радянської влади і не будеш, як елемент, брати участі в політиці. Зрозуміло?

— Потрібна мені ця політика, — обома руками відганяє щось од себе Порфирій. — Моя політика в землі лежить, коли б тільки самому не лягти в неї. — Він довго пише свою дивну сповідь, потім хукає на неї, перечитує, подає дядьку Себастіяну і, міняючись од якоїсь лихої думки, говорить: — От і дійшов чоловік до найстрашнішого… А тепер що скажеш ім'ям власті?

— Іди додому! От і все моє казання! — спідлоба насмішкувато дивиться дядько Себастіян.

Порфирій розгублено і недовірливо поглянув на нього:

— Як ти сказав? Додому йти?

— А куди тобі ще хочеться?

— Нікуди, ой, нікуди, Себастіяне! Я ладен повзти на колінах до дітей, до жінки.

— То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати і гадина вміє.

В очах Порфирія починають шаленіти надія і мінлива радість.

— Себастіяне, а більше нічого мені не треба?

— Чи знайдеться чоловік, якому не треба було б більшого, ніж він має.

— Я не про це, Себастіяне… Я, значить, питаю: у повіт, у Чека, мені не треба?

— В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи… До твого папірця я ще в повіті, де треба, скажу слово: як-не-як на одній парті сиділи…

— Ой спасибі тобі, Себастіяне, повік не забуду. Скільки ж я передумав про Чека, скільки одна згадка про нього каламутила душу… Невже оце зараз я повернусь, переступлю поріг і піду додому?…

— Отак усе і зробиш: повернешся, переступиш поріг, та й будь здоров.

Порфирій тихенько заклекотів, засміявся, обернувся, з-за плеча глянув на голову комбіду, потім круто став навпроти нього і, не тамуючи радості, попросив:

— Себастіяне, затопи мені хоч зо два рази в пику. 

— Це ж для чого тобі така розкіш? — нарешті посміхнувся й дядько Себастіян.

— Щоб легше і надійніше на душі було. Це мені, вважай, як сповідь буде.

— Ет!

— Дуже прошу, вдар, Себастіяне… Зроби чоловіку радість.

— Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! — блиснули завзяттям очі дядька Себастіяна.

— Тримаюсь! І добре бий, щоб усю крученість і дурість вибити з макітри! — широко розставив ноги осміхнений Порфирій.

Дядько Себастіян підійшов до нього ближче, відвів руку і двигнув Порфирія кулаком у груди. Той крутнувся і одразу ж опинивсь біля вікон, обтираючи спиною стіну.

— Ну, як, трохи полегшало? — насмішкувато запитав дядько Себастіян.

— Ой, полегшало, ніби гора звалилася з пліч! — гигикаючи, випростується і підіймає вгору ковшисті руки Порфирій. — А тепер я обертаюсь, переступаю поріг і йду, а потім біжу додому.

Прояснений, він виходить з комбіду, і крізь незачинені двері ми якийсь час чуємо шматки не то схлипування, не то реготу…

На цьому і закінчилася б справа Порфирія, аби за неї з другого кінця не вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне, він подався на хутірець до Порфирія, розцілувався з ним, з його дружиною, їв-пив за їхнім столом і аж падав од сміху, коли господар розповідав, яку мав сповідь у голови комбіду.

Це було вдень, а ввечері Юхрим, уже в буденному одязі, горбився перед чорним каламарем і строчив матеріали: допис у газету, а заяви в повіт, губернію і столицю. Писав не тому, що в нього прорізався зуб на Порфирія чи хотів зайняти посаду голови комнезаму, — нащо йому ця халепа, коли за неї не платять грошей? Юхриму Бабенку потрібна була пильність і недремність викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у повіті. Чого йому таку голову і почерк занапащати в селі? І ще хотілося Юхримові зажити слави кореспондента — і від дядьків шана, і від жіноцтва повага. На щастя, й трапилось підходяще діло. Революція у небезпеці, її рятує Юхрим! І він пише і радіє з написаного.

В дописі і в заявах він звинувачував дядька Себастіяна в тяжких гріхах проти революції: у втраті класової пильності, у підозрілих зв'язках із класовими недобитками, в самостійності розуму і соображенія та рукоприкладстві. Найбільше пильний сількор налягав на те, як це можна було відпустити бандита додому без погодження, дозволу й документації вищестоящих органів.