Страница 61 из 144
Ну й дощ! — сказала Урсула.
Жовтень, — відповів він.
Мовлячи це, він не підвів очей від першої за день золотої рибки, бо саме вставляв їй рубінові очі. І тільки скінчивши роботу й поклавши рибку в бляшанку, взявся до супу. Потому, дуже повільно, з'їв шматок тушкованого м'яса з цибулею, трохи рису і кілька скибочок смаженого банана, — все було на одній тарілці. Його апетит був завжди однаковий і за добрих, і за найгірших умов. Після сніданку йому захотілося перепочити. Вірячи у своєрідний науково обґрунтований забобон, він ніколи не працював, не читав, не купався, не кохався з жінкою, поки не минуть дві години, призначені для травлення, і його віра в необхідність цього була така глибока, що кілька разів він навіть затримував початок військових операцій, щоб солдати, бува, не дістали апоплексичного удару. Полковник ліг у гамак, подлубався в вухах складаним ножем і швидко заснув. Йому приснилося, як він заходить до порожнього будинку з білими стінами, непокоячись тяжким відчуттям, що він — перший з людей, хто опинився там. Уві сні згадав: те саме йому снилося минулої ночі і ще багато разів за останні роки, і зрозумів, що тільки-но він прокинеться, як усе вмить зітреться з пам'яті, бо його повторний сон має одну особливість — згадати його можна тільки в такому ж сні. І справді, коли за хвилину по тому в двері майстерні постукав перукар, полковник Ауреліано Буендіа розплющив очі з таким враженням, наче він мимоволі задрімав на кілька секунд і йому ще нічого не встигло приснитися.
— Сьогодні не треба, — сказав він перукареві. — Побачимося в п'ятницю.
У нього була триденна, строката від сивини борода, але він не визнав за потрібне поголитися, адже в п'ятницю однаково доведеться підстригатися, то можна буде зробити те й те за одним заходом. Після нездорового сну він вкрився липким потом, від якого защеміли шрами від наривів під пахвами. Дощ припинився, але сонце все ще не проглянуло. Полковник Ауреліано Буендіа гучно ригнув і відчув на піднебінні кислий присмак супу — це організм немовби віддавав наказ накинути плаща й вирядитися до вбиральні. Він затримався там довше, ніж це було необхідно, сидячи навпочіпки над дерев'яним ящиком, з якого підносився густий дух бродіння, а потім звичка підказала йому, що вже пора знову братися до діла. В убиральні він згадав, що сьогодні вівторок і Хосе Аркадіо Другий не прийшов до майстерні, бо по вівторках бананова компанія платить гроші робітникам. Цей спогад, як і всі інші спогади за останні роки, непомітно навів його на думку про війну. Він пригадав, що полковник Герінельдо Маркес якось пообіцяв дістати йому коня з білою зірочкою на лобі, та так більше про це й не заводив мови. Потім став перебирати в пам'яті окремі епізоди війни, але був при цьому зовсім байдужий, бо, не мігши уникнути думок про війну, привчив себе думати про неї спокійно, не тривожити своїх почуттів. Дорогою до майстерні він помітив, що повітря зробилося сухіше, й вирішив помитися, але купальню вже зайняла Амаранта. Ауреліано Буендіа взявся за другу рибку. Він уже приробляв їй хвоста, коли враз сонце вихопилося з-поза хмар із такою силою, аж, здавалося, все довкола заскрипіло, мов старий рибальський шлюп. Умите триденним дощем повітря наповнилося летючими мурахами. Тут полковник зауважив, що вже давно хоче помочитися, та все відкладає цю справу, поки не скінчить збирати рибку. Щойно він вийшов у двір, о четвертій годині десять хвилин, як зачув далекі звуки мідних труб, гупання великого барабана й радісні крики дітей, і вперше від часів своєї юності свідомо ступив у пастку туги, знову переживши той чудовий день з циганами, коли батько взяв його з собою подивитися на лід. Санта Софія де ла П'єдад кинула свої кухонні справи й побігла на вулицю.
— Це цирк, — гукнула вона.
Замість податися до каштана, полковник Ауреліано Буендіа теж вийшов з дому і приєднався до натовпу цікавих, які повитріщалися на процесію, що сунула вулицею. Він побачив убрану в золоті шати жінку на спині у слона. Побачив сумного одногорбого верблюда. Побачив убраного в одіж голландки ведмедя, котрий вибивав ложкою по каструлі. Побачив паяців, що викидали всілякі коники в кінці процесії, і, потому як усі пройшли й на вулиці нікого не лишилося, крім осяяного сонячним промінням порожнього простору, летючих мурахів та ще кількох роззяв, загрузлих у трясовині нерішучості, полковник Ауреліано Буендіа знову стрівся віч-на-віч зі своєю жалюгідною самотністю. Тоді він, думаючи про цирк, попрямував до каштана і, поки мочився, пробував і далі думати про нього, але вже нічого не міг пригадати. Втяг голову в плечі, мов курча, й застиг, упершись чолом у стовбур дерева. Родина дізналася про те, що сталося, тільки наступного дня, об одинадцятій годині ранку, коли Санта Софія де ла П'єдад, понісши сміття на задній двір, спостерегла, що до каштана злітаються ґрифи.
Останні канікули Меме збіглися з жалобою у зв'язку зі смертю полковника Ауреліано Буендіа. В будинку з наглухо зачиненими дверима та вікнами тепер було не до свят. Розмовляли пошепки, їли мовчки, тричі на день читали молитву, навіть вправи на клавікордах у спекотні години сієсти звучали як похоронна музика. Таку сувору жалобу встановила, попри свою приховану ворожість до полковника, сама Фернанда, вражена урочистістю, з якою уряд ушанував пам'ять померлого ворога. Ауреліано Другий, як звичайно під час доччиних канікул, ночував удома, і, очевидячки, Фернанда вжила якихось заходів для поновлення своїх законних подружніх прав, бо в свій наступний приїзд, через рік, Меме побачила сестричку, яка недавно народилася; її назвали, всупереч материному бажанню, Амарантою Урсулою.
Меме закінчила школу. Диплом, що кваліфікував її як талановиту клавікордистку, було одностайно затверджено, коли вона блискуче виконала народні мелодії сімнадцятого століття на святі з нагоди завершення її науки, яке й поклало край жалобі. Ще більше, ніж мистецтво Меме, гостей захопила її незвичайна двоїстість. Легкодумна, навіть трохи дитинна вдача, здавалося, робила її нездатною до будь-яких серйозних занять, проте, сівши за клавікорди, Меме цілковито змінювалася, в ній проявлялася несподівана зрілість, що надавала їй вигляду цілком дорослої людини. Так бувало завжди. Як по правді, в Меме не було особливого покликання до музики, але, не бажаючи перечити матері, вона твердо вирішила досягти високої досконалості у грі на клавікордах. З таким самим успіхом її могли присилувати вивчити будь-яку іншу справу. Уже в дитинстві їй надокучила суворість Фернанди, її звичка вирішувати все за інших, і Меме ладна була принести ще тяжчу жертву, аби тільки не стикатися з непохитністю матері. На випускній церемонії у дівчини склалося таке враження, ніби пергамент з Готичним шрифтом і пишними великими літерами звільняє її від зобов'язань, які вона взяла на себе не так через послух, як задля власного спокою, і вона думала, що відтепер навіть уперта Фернанда не стане більше згадувати про інструмент, адже самі черниці називали його музейним експонатом. У перші роки Меме здавалося, що її розрахунки виявилися помилковими, бо хоча вже півміста встигло виспатися під музику її клавікордів на родинних прийомах, на всіляких благодійних концертах та шкільних вечорах і патріотичних ушануваннях, Фернанда і далі запрошувала до будинку кожну нову людину, якщо вважала її здатною оцінити талант дочки. І тільки після смерті Амаранти, коли родина знову на певний час поринула в жалобу, Меме вдалося замкнути клавікорди, а ключа сховати в одній із шаф, не побоюючись, що мати почне розслідувати, коли саме й з чиєї провини він загубився. А доти дівчина терпіла привселюдні демонстрації своєї обдарованості з тим стоїцизмом, з яким свого часу розучувала вправи. Цим вона платила за свою свободу. Фернанда була така вдоволена доччиною покорою, так пишалася загальним замилуванням, що без заперечень дозволяла Меме наводити в будинок подруг, гуляти плантаціями, ходити в кіно з Ауреліано Другим або гідними довіри сеньйорами, — певна річ, якщо падре Антоніо Ісабель схвалив фільм із казальниці. У хвилини розваг виявлялися справжні уподобання Меме. Все, що робило її щасливою, не мало нічого спільного з порядком і дисципліною: їй подобалися гамірні свята, вона любила годинами сидіти з подругами в якомусь затишному куточку, де вони теревенили про те, хто в кого закоханий, вчилися курити, говорили про чоловіків, а якось випили три пляшки тростинового рому, а потім пороздягалися й заходилися порівнювати та міряти різні частини свого тіла. Меме ніколи не забуде того вечора, коли вона, жуючи шматочок лакричного кореня, зайшла до їдальні, де мовчки вечеряли Фернанда й Амаранта, і сіла за стіл. Ніхто не помітив, що вона сама не своя. Перед цим Меме пробула дві жахливі години в спальні однієї подруги, сміючись до сліз і плачучи від страху, але коли криза минула, відчула раптовий наплив хоробрості, якої їй так бракувало, щоб утекти з монастирської школи й заявити матері більш-менш пристойними словами: нехай та вставить собі клавікорди замість клізми. Сидячи на чільному місці й сьорбаючи курячий бульйон, що лився їй у шлунок, як жива вода, Меме раптом побачила Фернанду й Амаранту в нещадному сяйві істини. Вона через силу стрималася, щоб не жбурнути їм в обличчя звинувачення в їхньому святенництві, в їхній недоумкуватості, в божевільних мріях про велич. Ще під час других канікул Меме стало відомо, що батько живе вдома тільки задля дотримання звичаю, і, добре знаючи Фернанду, а згодом діставши уявлення і про Петру Котес, вона рішуче стала на бік батька. Вона б воліла бути дочкою його коханки. В алкогольному сп'янінні Меме з насолодою думала, який би зчинився скандал, якби вона висловила вголос свої думки, і оте її потаємне вдоволення було таке сильне, що Фернанда його помітила.