Страница 59 из 144
— Плодіться, корови, — кричав Ауреліано Другий у нападі веселощів. — Плодіться — життя-бо коротке!
Ніколи доти він не мав кращого вигляду, ніж у ту пору, ніколи доти його не любили більше, ніколи ще його худоба не плодилася з такою невтримністю. Для нескінчених бенкетів порізано стільки телят, свиней і курей, аж земля на подвір'ї зробилася чорна й в'язка від крові. Сюди весь час викидали кістки й нутрощі, звалювали недоїдки, тож доводилося щогодини спалювати все це, щоб ґрифи не повиймали гостям очі. Ауреліано Другий погладшав, його обличчя стало буряково-фіолетовим, розпливлося й нагадувало черепашачу морду, а все через страшенний апетит, з яким не міг зрівнятися навіть апетит Хосе Аркадіо після його повернення з кругосвітніх блукань. Слава про неймовірну ненажерливість Ауреліано Другого, його нечуване марнотратство та неперевершену гостинність поширилася за межі долини й привернула увагу найзнаменитіших прожер. З усіх кінців узбережжя до Макондо прибували легендарні ненажери, щоб узяти участь у безглуздих ґастрономічних турнірах, влаштованих у будинку Петри Котес. Ауреліано Другий був непереможним їдцем аж до тієї фатальної суботи, коли з'явилася Каміла Саґастуме, жінка, що своїми формами нагадувала тотемну скульптуру й була відома по всій країні під виразним прізвиськом Слониха. Змагання скінчилося лише вранці у вівторок. Строщивши за першу добу теля з ґарніром із маніоки, ямсу та смажених бананів і випивши, крім того, півтора ящика шампанського, Ауреліано Другий був цілком упевнений у своїй перемозі. Він вважав, що має більше натхнення й життєвої сили, ніж його незворушна суперниця; її стиль їсти був, звісно, набагато професійніший, але саме тому він і викликав менше захвату у різношерстої публіки, що переповнила будинок. Поки Ауреліано Другий, у жадобі перемоги забувши всі правила пристойності, рвав м'ясо зубами, Слониха розтинала його на частинки з мистецтвом хірурга і їла, не хапаючись, ба навіть відчуваючи якесь задоволення. Вона була здоровенна й товста, але страхітлива опасистість скрашувалася ніжною жіночністю: Слониха відзначалася таким гарним обличчям, такими витонченими й пещеними руками й такою невідпорною чарівністю, що коли вона увійшла в будинок, Ауреліано Другий стиха зауважив, що волів би краще провести турнір не за столом, а в ліжку. А коли побачив, як Слониха розправилася з цілою телячою шинкою, не порушивши при цьому жодного правила вихованості найвищого ґатунку, то цілком серйозно заявив, що це делікатне, чарівне й невситиме хоботне у певному розумінні є ідеальною жінкою. І не помилився. Чутки, які прокотилися перед появою Слонихи про те, що вона — ненажерливий орел-ягнятник, виявилися безпідставними. Це була не м'ясорубка для перемелювання биків, не бородата жінка з грецького цирку, як подейкували, а директриса школи співів. Мистецьки поглинати їжу вона навчилася, вже ставши шанованою матір'ю родини, коли намагалася знайти спосіб, як змусити своїх дітей більше їсти, але не з допомогою штучного збудження апетиту, а шляхом створення повного душевного спокою. Її підтверджена практикою теорія ґрунтувалася на тому, що людина, у якої сумління в цілковитому порядку, здатніа їсти без перерви доти, доки стомиться. Отже, вона залишила свою школу й родинне вогнище — не через марнослав'я, а з причин морального порядку, — щоб позмагатися із чоловіком, який прославився на всю країну, як безпринципний ненажера. Щойно побачивши Ауреліано Другого, Слониха відразу зрозуміла, що її суперника підведе не шлунок, а вдача. І справді, наприкінці першої ночі вона зберегла свою боєздатність, а Ауреліано Другий вичерпав усю свою снагу сміхом та балаканиною. Вони поспали чотири години. Після того кожен випив по порції соку з п'ятдесяти апельсинів, по вісім літрів кави й по тридцять сирих яєць. Другого ранку, після довгих годин неспання, розправившися з двома свиньми, ґроном бананів і чотирма ящиками шампанського, Слониха почала підозрювати, що Ауреліано Другий, сам того не відаючи, відкрив її власний метод, але, на відміну від неї, відкрив зовсім випадково. Отже, супротивник виявився небезпечнішим, ніж вона думала. Проте коли Петра Котес подала на стіл смажених індичок, Ауреліано Другий був на крок від апоплексичного удару.
Якщо не можете — не їжте більше, — запропонувала йому Слониха. — Нехай буде нічия.
Вона сказала це від щирого серця — адже сама вона, як людина чесна, не змогла б з'їсти ні шматочка більше, знаючи, що кожним своїм ковтком наближає смерть супротивника. Однак Ауреліано Другий розтлумачив її слова як новий виклик; давлячись, він поглинув індичку і, переповнивши свою неймовірну місткість, знепритомнів. Упав долілиць на таріль з пообгризуваними кістками, з рота в нього бігла піна, мов у скаженого собаки, й вихоплювалося передсмертне хрипіння. У темряві, в яку він зненацька поринув, йому здалося, ніби його скинули аж із верхівки якоїсь вежі в безодню, і під час останнього короткого спалаху свідомості Ауреліано Другий зрозумів, що в кінці цього довгого падіння його чекає смерть.
Віднесіть мене до Фернанди, — іще встиг сказати він.
Друзі, які приставили його додому, вирішили, що він виконує дану дружині обіцянку не вмирати в коханчиному ліжку. Петра Котес почистила лаковані черевики, в яких він хотів лежати в труні, і вже шукала, ким би їх передати, коли її звістили, що Ауреліано Другий поза небезпекою. І справді, через тиждень він уже був здоровий, а ще через два тижні відзначив своє воскресіння з мертвих небаченим доти бенкетом. Він і далі жив у будинку Петри Котес, але тепер щодня навідував Фернанду, а часом залишався обідати з родиною, немовби доля поміняла все місцями, зробивши його чоловіком наложниці й коханцем дружини.
Фернанда врешті-решт змогла трошки перепочити. Єдиною розрадою в нестерпній нудьзі самотності покинутої дружини були для неї вправи на клавікордах у години сієсти та листи від дітей. Двічі на місяць вона відписувала Хосе Аркадіо й Меме, і в її докладних листах не було й рядка правди. Фернанда приховувала від дітей свої нещастя. Уміло ховала печаль цього будинку, який, незважаючи на залиті сонячним промінням беґонії, на задушливу полуденну спекоту, на часті вибухи святкових веселощів, що проникали з вулиці, з кожним днем чимдалі більше уподібнювався до похмурого будинку її батьків. Фернанда самотньо блукала серед трьох живих привидів і одного мертвого — привида Хосе Аркадіо Буендіа, який мав звичку вмощуватися в темному кутку вітальні й з напруженою увагою слухати, як вона грає на клавікордах. Від колишнього полковника Ауреліано Буендіа зосталася сама тільки тінь. Відколи полковник востаннє вийшов із дому з наміром умовити полковника Герінельдо Маркеса розпочати нову безнадійну війну, він залишав свою майстерню тільки щоб справити потребу під каштаном. Він нікого більше не приймав, крім перукаря, який приходив через кожні три тижні. Харчувався тим, що йому раз на день приносила Урсула, і хоча все ще з колишньою старанністю виготовляв золотих рибок, однак не продавав їх, дізнавшись, що люди купують рибок не як прикраси, а як історичні реліквії. Одного разу він розпалив у дворі багаття з ляльок Ремедіос, які прикрашали його спальню від дня весілля. Пильна Урсула спостерегла, що робить її син, але не змогла його спинити.
У тебе серце з каменю, — мовила вона.
До чого тут серце, — відказав він, — коли в кімнаті повно молі.
Амаранта все ткала свій покрівець. Фернанда ніяк не могла збагнути, чому Амаранта від часу до часу пише листи й навіть шле подарунки її дочці Меме, а про Хосе Аркадіо й говорити не хоче. «Вони так і вмруть, не дізнавшися чому», — відповіла Амаранта, коли Фернанда через Урсулу спитала її про це, і цю Амарантину відповідь Фернанда тримала в серці як загадку, яку їй не судилося розгадати. Висока, пряма, гордовита Амаранта, завжди вбрана в пишні, білосніжні, мов піна, спідниці, зберегла, незважаючи на роки й тяжкі спогади, повний зверхності вигляд; здавалося, вона носила на чолі свій власний, накреслений попелом хрест цнотливості. Насправді вона його носила на руці, під чорною пов'язкою, яку не знімала навіть на ніч і сама прала й прасувала. Все Амарантине життя минало тепер у тканні покрівця. Скидалося на те, що зіткане за день вона знову розпускає вночі і робить це не для того, щоб урятуватися від своєї самотності, а зовсім навпаки — щоб зберегти її.