Страница 100 из 144
Отакенний уже півень.
Величезна яскрава реклама закривала весь фасад кінотеатру.
«Діва ночі». На рекламі жінка в танцювальному костюмі, нога оголена аж до стегна. Полковник блукав по околицях, поки побачив далекі спалахи блискавок і почув перекоти грому. Тоді пішов по жінку.
В хаті небіжчика її не було. Не було й дома. Полковник подумав, що вже ось-ось буде сиґнал гасити світло, але годинник стояв. Полковник чекав, прислухаючись до громовиці, що насувалася. Він уже збирався знову вийти, коли дружина зайшла до хати.
Полковник відніс півня до спальні. Жінка перевдяглась і пішла напитись води до вітальні, поки полковник заводив годинника. Він чекав сиґналу гасити світло, щоб перевести стрілки.
Де ти була? — спитав полковник.
Там, — відповіла дружина. Вона поставила склянку на поличку, дивлячись на чоловіка, і вернулась до спальні. — Хто ж знав, що так рано дощ лине.
Полковник не відповів нічого. Коли пролунав сиґнал гасити світло, він навів стрілки на одинадцять, запнув вікно і відніс стілець на місце. Жінка молилась, перебираючи зерна чоток.
Ти мені не відповіла, — нагадав полковник.
На що?
Де ти була?
Я залишилась там побалакати, — сказала вона. — Я так давно не виходила на вулицю.
Полковник повісив гамак. Замкнув двері й обкурив кімнату. Потім поставив лампу додолу і ліг.
Я розумію тебе, — сказав він сумно. — Найгірше — що злидні змушують людей казати неправду.
Вона тяжко зітхнула й призналася:
Була у падре Анхела. Просила позичити гроші під заставу шлюбних обручок.
І що він сказав тобі?
Що гріх торгувати священними речами. — Жінка все говорила — вже з-під сітки від москітів. — Два дні тому я спробувала продати годинник, — розповідала вона. — Нікого він не цікавить, бо тепер продають у кредит сучасні годинники зі світними циферблатами. Можна бачити в темряві, котра година.
Полковник упевнився, що сорока років спільного життя, спільного голоду, спільних страждань було недосить для того, щоб пізнати дружину. Він відчув, що й кохання їхнє постарілося.
Не хочуть і картини, — сказала вона. — Майже всі мають таку. Була аж у турків.
Полковник насупився.
Значить, тепер усі знають, що ми вмираємо з голоду.
Я втомилася, — сказала жінка. — Що ви, чоловіки, тямите в хатніх справах?! Скільки разів я кип'ятила каміння, щоб сусіди не знали, що в нас уже багато днів нема оллі1!
Полковник уразився.
Це ганьба, — сказав він.
Жінка вибралася з-під сітки від москітів і підійшла до гамака.
Годі, не хочу я більше терпіти ніяких шляхетних витребеньків у цій хаті, — сказала вона. Голос її наливався гнівом. — Вже мені уїлися ця смиренність та гідність.
Жоден м'яз не ворухнувся на полковниковому обличчі.
Цілих двадцять років ми чекаємо на райських пташок, що тобі обіцяють після кожних виборів, і з усього того нам залишився лише мертвий син, — провадила вона. — Більш нічого, лише мертвий син.
Полковник уже звик до таких звинувачень.
Ми виконуємо свій обов'язок, — сказав він.
А вони його виконують, заробляючи в сенаті по тисячі песо місячно всі ці роки?! — не стерпіла жінка. — Ось у тебе перед очима наш кум Сабас. У нього двоповерховий будинок, і той не вмістить усіх грошей, що він має. А коли він прибився до селища продавати цілющі трави, то мав лише змію, обкручену круг шиї.
Зате ж він умирає від діабету, — сказав полковник.
А ти вмираєш з голоду, — відказала жінка. — Час пересвідчитися, що самою гідністю ситий не будеш.
Її мову урвав спалах блискавки. Грім прокотився вулицею, вкотився в спальню, закотився під ліжко, наче розбилась кам'яна куля. Жінка кинулась до чоток. Полковник усміхнувся.
Це за те, що розпустила язика, — сказав він. — Я завжди тобі казав, що господь стоїть за мене.
Але насправді полковник був пригнічений. За хвилину він загасив лампу й поринув у думки в темряві, покресленій спалахами блискавок. Згадав Макондо. Полковник прочекав десять років виконання неєрландійських обіцянок. У тяжкому сні йому примарилось, наче прибув жовтий запорошений поїзд із чоловіками, жінками, тваринами, що задихались від спеки. Навіть на дахах вагонів лежали люди. То була бананова гарячка.
За добу містечко стало невпізнанне. «Я їду, — сказав тоді полковник. — Мене нудить від запаху бананів». І покинув Макондо тим самим поїздом, у четвер двадцять третього червня тисяча дев'ятсот шостого року о другій годині вісімнадцятій хвилині дня. Йому потрібно було півсторіччя, щоб усвідомити, що він не мав ні хвилини спокою після здачі Неєрландії.
Він розплющив очі й сказав:
Ну, я вирішив.
Про що?
Про півня, — відповів полковник. — Завтра ж я його продаю кумові Сабасу за дев'ятсот песо.
Крізь вікно до контори долинав рев вичищених бичків, крики дона Сабаса.
«Якщо він не прийде через десять хвилин, я піду», — загадав собі полковник, прочекавши дві години. Але прождав ще двадцять хвилин. Він уже збирався виходити, коли дон Сабас зайшов до контори в супроводі гурту пеонів. Кілька разів він пройшов перед полковником, не дивлячись на нього. А помітив його, лиш коли вийшли пеони.
Ви на мене чекаєте, куме?
Так, куме, — відказав полковник. — Але як ви дуже зайняті, я можу прийти пізніше.
Дон Сабас був уже за дверима.
Зараз повернуся, — сказав він.
Сонце палило нестерпно. Сонячні промені, заломлюючись у склі вікна, спалахували раптом гострим блиском. Вся контора світилася, переливалася в тремтливих плямах сонячних зайчиків. У розмореного спекою полковника злипались очі, він задрімав, і зразу ж йому привиділась його жінка. До контори навшпиньки ввійшла дружина дона Сабаса.
Спіть, спіть, куме, — сказала вона. — Я тільки спущу штори, адже тут справжнє пекло.
Полковник очманіло глянув на неї. Зачинивши вікно, жінка говорила далі в напівтемряві:
Ви часто бачите сни?
Буває, — відповів полковник. Він почував себе ніяково від того, що заснув. — Майже завжди мені сниться, що я борсаюсь у павутинні.
А мені сняться кошмари щоночі, — сказала жінка. — Я все хочу дізнатися, що це за невідомі люди, яких ми зустрічаємо в снах.
І ввімкнула електричний вентилятор.
На тім тижні мені з'явилася жінка в головах ліжка, — розповідала вона. — Мені стало духу запитати, хто вона, і вона відповіла: «Я вмерла дванадцять років тому в цій кімнаті».
Але ж будинок стоїть усього два роки.
Так, — погодилась жінка. — Я хочу сказати, що навіть мертві помиляються.
Дзижчання вентилятора наче ще згустило півморок. Полковник нервувався, йому нестерпно хотілося спати, дратувало бубоніння жінки, що від снів уже перейшла прямо до таїнства перевтілення. Він чекав першої паузи, щоб розпрощатись, коли дон Сабас ввійшов до контори зі своїм управителем.
Я для тебе гріла юшку чотири рази, — сказала жінка.
Як тобі хочеться, грій її хоч десять разів, — відказав дон Сабас. — Але зараз не набридай.
Він висунув шухляду з грошима і дав управителеві цілу пачку асигнацій і кілька інструкцій. Управитель підняв штору, щоб полічити гроші. Дон Сабас побачив полковника в глибині контори, але не звернув на нього уваги. Він говорив далі з управителем. Полковник підвівся, коли дон Сабас і управитель уже зібрались іти.
Біля дверей дон Сабас затримався.
Що там у вас, куме?
Полковник відчув на собі управителів погляд.
Нічого, куме, — сказав. — Я просто хотів поговорити з вами.
Кажіть зараз, — сказав дон Сабас. — Я не маю хвилини вільної. Він чекав нетерпляче, тримаючись за дверну ручку. Полковник пережив п'ять найдовших у своєму житті секунд. Зціпивши зуби, він пробурмотів:
Я про півня.
Дон Сабас смикнув двері.
Про півня, — повторив він, усміхаючись, і підштовхнув управителя до коридору. — Тут не знаєш, на якому світі живеш, а кум тільки про півня й думає, — і додав, звертаючись до полковника: — Гаразд, куме. Я зараз вернусь.
Полковник нерухомо стояв посеред контори, аж поки кроки обох чоловіків затихли в кінці коридору. Потім вийшов пройтись по селищу, що поринуло в недільний післяобідній сон. У кравецькій майстерні не було нікого. Лікарева приймальня замкнена. Ніхто не стеріг товари, виставлені в крамницях сірійців. Річка — наче блискуча криця. Якийсь чоловік спав у порту на чотирьох бочках гасу, закривши лице від сонця своїм сомбреро. Полковник попростував додому; в нього було таке відчуття, наче він — єдина жива істота в селищі.