Три товариші

— Сам забив кабана? — спитав я.

— Авжеж сам!

— Але ж дама, певно, схоче на закуску щось легше, Альфонсе…

— Не зможе вона відмовитись від бігосу, — сказав Альфонс. — Ви спершу гляньте на нього!

Він гукнув кельнеру, щоб той показав порцію.

— Це була знаменита льоха! — вів Альфонс далі. — Премійована! Дві перших премії!

— Тут-то й справді вже ніхто не встоїть, — заявила раптом Патріція Гольман з такою впевненістю, ніби вона давно вже вчащала до цього шинку. Я аж здивувався… Альфоніс підморгнув:

— Отже дві порції? Вона кивнула.

— Добре! Піду сам підберу, що є кращого! Він подався на кухню.

— Своє застереження щодо цього закладу беру назад, — сказав я. — Ви штурмом завоювали Альфонса. Тільки для своїх сталих відвідувачів він сам підбирає порції!

Альфонс повернувся.

— Поклав вам туди ще й свіженької ковбаси.

— Непогано! — зауважив я.

Альфонс доброзичливо позирав на нас. Принесли горілку. Три чарки. Одну — для Альфонса.

— Ну то будьмо ж! — сказав він. — Щоб наші діти та були здорові!

Випили. І дівчина випила, не пригубила.

— Здорово, здорово, — знову промовив Альфонс і почвалав до стойки.

— Ну, як горілка? — спитав я. Дівчина здригнулась.

— Трохи міцна. Але не можна ж мені осоромитися перед Альфонсом…

Бігос був — самий смак! Я з'їв дві великі порції, та й Патріція Гольман з'їла значно більше, ніж я від неї сподівався. Мені дуже подобалось, що вона так добре підтримує компанію і відчуває себе в пивничці, як удома. Без церемоній вона випила з Альфонсом ще чарочку горілки.

Альфонс потайки підморгнув мені, мовляв, усе йде гаразд. А Альфонс був знавець! Не так він знався, може, на красі та культурі, але скорше на самій суті справи, на її змісті.

— Якщо вам пощастить, то ви дізнаєтесь, що й Альфонс має одну людську пристрасть, — сказав я.

— Хотіла б дізнатись, — відповіла дівчина. — Подивитись на нього, то не скажеш, що він може мати будь-яку пристрасть.

— А таки має! Ось гляньте! — я показав на столик біля прилавка.

— Як?! Грамофон?!

— Не грамофон. Хор! Альфонсова пристрасть — хорові співи. Не танці, не класична музика, а тільки хор — чоловічий, змішаний… Всі оті пластинки, що там лежать, це все хорові співи. Та ось і він іде…

— Ну, як? Смакує? — спитав Альфонс.

— Як у рідної матінки, — відповів я.

— А як сподобалось дамі?

— Такого смачного бігосу ще ніколи не їла, — сміливо заявила дама.

Альфонс задоволене кивнув.

— Зараз заграю вам свою нову пластинку. Ви такого ще не чули.

Він пішов до грамофона; Голка дряпнула по пластинці — і в залі могутньо загримів чоловічий хор, дужими голосами заспівав «Лісову тишу». Це була аж надто гучна тиша, хай йому всячина!

З першого такту в пивничці запанувала тиша. Не виказати благоговіння до Альфонсових хорів було просто небезпечно. Він стояв, спершись волохатими руками на стойку. Під впливом співу обличчя його змінилося, воно стало замріяним-наскільки може бути замріяним обличчя горили. Хорові співи мали над Альфонсом незбагненну силу. Під їх впливом він ставав лагідним, як ягня. Він міг встрянути в колотнечу — та нехай в самому розпалі бійки забринить чоловічий хор, як він одразу ж кине, ніби його вразили магічною паличкою, почне слухати, готовий замиритися. Раніш, коли він був ще запальніший, жінка завше тримала напоготові його улюблені пластинки. Тільки-но ситуація бува почне розпалятися, а Альфонс виймає вже з-під прилавка молоток, як вона швиденько опускає голку на пластинку — і він кидає молоток, слухає і заспокоюється. З часом потреба в цьому відпала: жінка померла, її портрет — дарунок Фердінанда Грау, який за це міг харчуватися в пивничці безкоштовно, — висів над стойкою, та й сам Альфонс постарів і став спокійніший.

Пластинка кінчилася. Альфонс підійшов до нас.

— Чудово! — сказав я.

— Особливо перший тенор, — додала Патріція Гольман.

— Слушно! — сказав Альфонс і вперше за цей вечір якось пожвавішав, — а ви розумієтеся на таких речах! Перший тенор тут — це співець високого класу.

Ми розпрощалися з хазяїном. — Вітайте від мене Готфріда, — сказав він. — Скажіть, нехай заходить!

Ми спинилися на вулиці. Перед будинком стояло старе гіллясте дерево, плями світла й тіні від ліхтарів неспокійно шугали по дереву аж до густої крони, гілки вже вкривалися легким зеленим пушком, в невиразному мигтячому світлі дерево здавалося ще могутнішим і вищим, здавалося, що крона його розпливається в сутінках там десь угорі — ніби велетенська розчепірена рука, що в незмірному тужливому пориванні хоче вхопитися за небо.

Патріція Гольман злегка здригнулася.

— Вам холодно? — запитав я. Вона підняла плечі і засунула руки в рукава своєї хутряної шубки.

— Лише першу мить… Бо ж у приміщенні було досить тепло.

— Ви надто легко одягнені. Адже ввечері ще холодно. Вона похитала головою.

— Не люблю дуже теплого одягу. Та й хочеться, щоб нарешті було тепло. Не люблю холоду. Принаймні тут у місті.

— У машині тепло, — сказав я. — Про всякий випадок я взяв з собою ковдру.

Я допоміг їй сісти в машину і накрив її коліна ковдрою. Вона підтягла її вище.

— От тепер чудесно. А то холод навіває сум.

— Не тільки холод… Проїдемось трохи? — запитав я, сідаючи за руль.

Вона кивнула головою:

— Охоче.

— А куди?

— Так просто, потихеньку вулицями… Однаково куди…

— Добре…

Я запустив мотор, і ми повільно поїхали містом просто так, навмання. Це були вечірні години — пік вуличного руху. Майже беззвучно линули ми вулицями — так тихо похуркувала машина. Здавалося, що це й не автомашина, а корабель, що безшумно лине барвистими каналами життя. Вулиці пропливали повз нас, освітлені портали, вогні, ряди ліхтарів: нас оповило солодке, ніжне вечірнє збудження, що так властиве людській душі, овіяло лагідним трепетом осяяної вогнями ночі, а над усім цим, поміж дахами, височіло залізносіре, глибоке небо, поглинаючи заграву, що підіймалася з міста…

Дівчина мовчки сиділа біля мене, світло й тіні падали на її обличчя крізь віконце машини, жваво шугали по ньому. Часом я поглядав на неї збоку, і вона тепер знову нагадувала мені той вечір, коли я її вперше побачив. Обличчя її було тепер серйозніше, ніж тоді, здавалося, дещо чуже, але прекрасне — те саме обличчя, що так схвилювало мене тоді і глибоко запало в моїй пам'яті. Мені здавалось, ніби в ньому панував якийсь таємничий спокій, притаманний речам, близьким до природи-деревам, хмаринам, звірам, а часом — і жінці.

Ми в'їхали у тихі вулиці передмістя. Вітер міцнішав. Він ніби гнав перед собою ніч. На великому майдані, навколо якого у маленьких садочках дрімали маленькі будиночки, я спинив машину.

Патріція Гольман наче прокинулась від сну.

— Чудесно так… — промовила вона трохи згодом. — Коли б у мене була машина, я б щовечора отак потихеньку собі їздила. Щось фантастичне є в тому, щоб ось так беззвучно шугати скрізь мимо всього. Не спиш, а в той же час бачиш сни. Мені уявляється, що тоді, в такий вечір, і людське товариство не потрібне…

Я витяг з кишені пачку сигарет.

— А загалом увечері хочеться, щоб хтось був поруч, правда ж?…

— Увечері — так… — погодилась вона. — Коли темніє, то постає якийсь дивний настрій. Я розкрив пачку.

— Це — американські сигарети. Курите такі?

— Так. Навіть охочіше, ніж будь-які інші. Я дав їй прикурити. На якусь мить тепле і близьке світло сірника осяяло її обличчя і мої руки, і раптом у мене в голові промайнула шалена думка, ніби ми з нею давно вже близькі люди.

Я опустив шибку, щоб витягало дим з машини.

— Може, самі трохи поведете машину? — спитав я. — Адже, напевно, вам це подобається…

Вона обернулась до мене.

— Мені й справді хотілося б… Але ж я не вмію.

— Справді не вмієте?

— Ні. Ніколи не вчилась. Я відчув у цьому свій козир:

— Адже Біндінг давно вже міг би вам це показати. Вона засміялась: