Чорний обеліск

Сьогодні вона Ізабела, я відразу помічаю це. Вона живе тоді в світі мрій, що не має нічого спільного з дійсністю, і здається легкою, невагомою. Я б не здивувався, якби метелики, що літають навколо, сідали їй на плечі.

— Ти знову тут! — радісно вигукує вона. — Де ти був весь час?

Коли вона Ізабела, то завжди зве мене на «ти». Це ні про що не говорить; вона тоді зве так весь світ.

— Де ти був? — знову питає вона.

Я киваю на ворота.

— Десь там, за ними…

Якусь мить вона пильно дивиться на мене.

— За ними? Чого? Ти щось там шукаєш?

— Може, й шукаю, та лиш не знаю що.

Ізабела сміється.

— Облиш, Рольфе. Ніколи нічого не знайдеш.

Я здригаюсь, почувши це ім’я. На жаль, вона часто зве мене Рольфом, бо, як і себе, вважає за когось іншого і не завжди за того самого. Рольф у неї чергується з Рудольфом, а раз з’явився навіть якийсь Рауль. Рольф — нудний опікун, якого я терпіти не можу; Рауль, очевидно, якийсь спокусник; найбільше мені подобається, коли вона зве мене Рудольфом: тоді вона мрійлива і закохана. Моїм справжнім ім’ям — Людвіг Бодмер — вона нехтує. Я кілька разів називав себе їй, але Ізабела просто не бере мого імені до уваги.

Спочатку це все мене дуже бентежило, але потім я звик. Тоді я ще уявляв собі душевні хвороби тільки як припадки буйства, намагання вбити когось та ідіотизм — тим несподіванішою була для мене поведінка Женев’єви. Я довго не міг повірити, що вона справді хвора, складалось враження, що ця дівчина навмисне плутає імена й людей; мені ще й тепер часом здається, що вона здорова. Але потім я зрозумів, що за цим тендітним створінням незримо стоїть хаос. Він ще не був у ній, але десь близько, і це надавало Ізабелі разом із молодістю — бо дівчині було тільки двадцять років — і хворобою майже трагічної краси дивовижної привабливості.

— Ходімо, Рольфе, — каже вона, беручи мене за руку.

Я ще раз пробую позбутися ненависного імені.

— Я не Рольф, — пояснюю я, — а Рудольф.

— Ти не Рудольф.

— Ні, Рудольф. Рудольф Айнгорн.

Ізабела колись так називала мене. Але мені не щастить. Вона сміється, як сміються з упертої дитини.

— Ти й не Рудольф і не Рольф. Але ти й не той, за кого себе вважаєш. А зараз ходімо, Рольфе.

Я дивлюсь на неї. На мить у мене знов з’являється почуття, що вона не хвора, а лиш прикидається.

— Не будь нудним, — каже вона. — Чому ти хочеш бути завжди одним і тим самим?

— Справді, чому? — здивовано відповідаю я. — Ти маєш рацію! Чому я хочу цього? Навіщо чіплятися за щось одне? І чому ми надаємо цьому таке значення?

Вона киває головою.

— Ти й лікар. Кінець кінцем вітер змітає все. Чому ви не хочете погодитися з цим?

— Лікар теж? — питаю я.

— Так, той, хто зве себе лікарем. Чого він тільки не хоче від мене! А сам нічого не знає. Не знає навіть, яка на вигляд трава вночі, коли на неї ніхто не дивиться.

— А яка вона може тоді бути? Мабуть, сіра або чорна. Або срібляста, якщо світить місяць.

Ізабела сміється.

— Я так і думала! Ти теж не знаєш цього. Як і лікар.

— То яка ж вона тоді?

Ізабела зупиняється. Порив вітру несе повз нас бджіл і запах квітів. Жовта сукня надимається, ніби вітрило.

— Її тоді зовсім немає,— каже вона.

Ми рушаємо далі. Нас поминає якась стара жінка в одязі, котрий носять пацієнти закладу. Обличчя в неї червоне й мокре від сліз. З нею йдуть двоє розгублених родичів.

— Що ж тоді залишається, коли трави немає? — питаю я.

— Нічого не залишається. Тільки як на неї дивитись, вона є. Часом це ще можна помітити, якщо дуже швидко обернутися.

— Що? Що її там немає?

— Ні, як воно вмить стає на своє місце — трава і все, що є позад тебе. Треба лиш дуже швидко обернутися, тоді ти ще їх захопиш — інакше вони вже будуть на місці і вдаватимуть, що нікуди й не дівалися.

— Хто, Ізабело? — дуже обережно питаю я.

— Речі. Всі, що позад тебе. Вони тільки й чекають, поки ти обернешся, щоб зразу зникнути.

Я задумуюсь над цим. Виходить так, що позад тебе весь час зяє прірва.

— Мене теж нестає, коли ти обертаєшся? — питаю її.

— Тебе теж. Нічого не залишається.

— Он як! — кажу я, трохи вражений. — А для себе я завжди тут. Як би я швидко не обертався.

— Ти обертаєшся не в той бік.

— А хіба від цього теж щось залежить?

— Для тебе залежить, Рольфе.

Мене знову прикро вражає це ненависне ім’я.

— А для тебе? Для тебе як?

Вона дивиться на мене і байдуже сміється, ніби я хтось зовсім їй незнайомий.

— Для мене? Мене ж тут зовсім немає!

— Так? А для мене тебе тут доволі.

Вираз її обличчя міняється. Вона ніби знову пізнає мене.

— Справді? Чому ти не кажеш мені про це частіше?

— Я кажу тобі про це завжди.

— Надто мало.

Вона прихиляється до мене. Я відчуваю її подих у себе на обличчі і її груди крізь тонкий шовк.

— Надто мало, — повторює Ізабела, зітхаючи. — Чому ніхто не знає цього? Ех зи, статуї!

Статуї, міркую я. А чим же я можу бути? Я дивлюсь на неї. Женев'єва дуже вродлива, вона хвилює мене, і завжди, коли ми буваємо разом, у мене в жилах немовби волають тисячі голосів, але потім вони раптом обриваються, ніби між ними неправильно ввімкнуто контакт, я втрачаю розум, однак все це кінчається тільки збентеженням. Не можна ж прагнути божевільної. Може, хто й здатний на таке, але я ні. Це все одно, що прагнути автоматичної ляльки або загіпнотизованої. Але я все-таки не можу не відчувати її близькості.

Зелене шатро алеї розступається, і ми виходимо до заллятих сонцем грядок тюльпанів і нарцисів.

— Тобі треба одягнути капелюшок, Ізабело, — кажу я. — Так хоче лікар.

Вона кидає капелюшок у квіти.

— Лікар! Чого він лиш не хоче! Він хоче одружитись зі мною, але в нього серце висохло бід голоду. Цей лікар — спітніла сова.

Я не думаю, що сови можуть пітніти. Однак образ переконливий. Ізабела ступає, як балерина, поміж тюльпанами і нахиляється до землі.

— Ти їх чуєш?

— Звичайно, — з полегшенням кажу я. — їх кожному чутно. Вони дзвенять у фа-діез-мажор.

— А що таке фа-діез-мажор?

— Це такий тон. Найприємніший з усіх.

Ізабела накриває квіти своєю широкою сукнею.

— Тепер вони дзвенять у мені?

Я киваю головою і дивлюсь на її тоненьку шию. Все в тобі дзвенить, думаю я. Ізабела зриває тюльпан і розглядає розкриту квітку і м’ясисту стеблину, з якої виступає сік.

— Оцей ось зовсім неприємний.

— Значить, він дзвенить у до-мажор.

— Обов’язково має бути мажор?

— Може бути також і мінор.

— А обидва разом?

— У музиці — ні,— кажу я, загнаний на слизьке. — Там є певні принципи. Може бути або мажор, або мінор. Або один за одним.

— Один за одним. — Ізабела дивиться на мене з легким презирством. — Завжди ти намагаєшся викрутитись, Рольфе. Чому?

— І сам не знаю. Я хотіз би, щоб було інакше.

Раптом вона підводиться, кидає геть зірваний тюльпан,

одним стрибком вискакує на доріжку і енергійно обтрушує сукню. Потім закочує її й дивиться на ноги. На обличчі в неї написана відраза.

— Що сталося? — злякано питаю я.

— Гадюки, — відповідає вона, показуючи на грядку.

Я оглядаю квіти.

— Там нема ніяких гадюк, Ізабело.

— Є! Он! — Вона показує на тюльпани. — Хіба ти не бачиш, чого вони хочуть? Я відчула це.

— Вони нічого не хочуть. Це квіти, — пояснюю я, нічого не розуміючи.

— Вони торкалися мене! — Ізабела здригається з відрази і не зводить погляду з тюльпанів.

Я беру її за руки й обертаю так, щоб вона не бачила грядок.

— Тепер ти обернулася, і їх уже там немає.

Ізабела важко дихає.

— Не залишай їх так! Розтопчи їх, Рудольфе!

— Їх уже там немає. Ти обернулася, і вони зникли. Як трава і все інше вночі.

Ізабела прихиляється до мене. Я раптом стаю для неї вже не Рольфом. Вона притуляється лицем до мого плеча, їй не треба нічого мені пояснювати. Я Рудольф, і це я повинен знати.