Северин Наливайко

— Чим прогнівили ми, нерозумні діти батька свого, коли він мовить нам такі речі? Чому лякає нас військом ворожим і смертельною загрозою, хіба ми хоч раз давали нагоду взяти під сумнів нашу здатність померти за віру і славу козацьку?

— Бачить Бог що ніколи! — притис до грудей руку Северин і низько поклонився козакам.

— Тоді не дозволяємо, благаємо — веди нас на ляхів! — відповіли запорожці, а майдан вибухнув громоголосими криками:

— Веди батьку!

— Веди отамане!

— За віру! За козацьку республіку!

— Смерть ляхам!

А Северин дивився на це людське море і відчував як його серце наповнюється почуттям невимовної подяки до них за ту безмежну довіру до нього, яку вони виявили. Якби він знав! Якби він тільки міг знати…

В перших числах травня, як і було вирішено під час Ради, козацьке військо полишило місто, забравши з нього сім'ї і майно. Всім було зрозуміло, що Переяслав не готовий до осади і не зміг би прогодувати десятитисячне військо бодай протягом кількох тижнів. Про це дуже швидко доповіли Жолкевському. Але він не поспішав. Тепер в його таборі вже перебували коронні хоругви, приведені Потоцьким, надходили рештки панських військ з Підляшшя, Волині і Поділля. Його сила зростала, в той час як Наливайко безперервно втрачав сили в численних сутичках з польськими чатами. Він стрімко відходив до Лубен. Відходив, щоб, перебувши кілька днів під захистом лубенських мурів, полишити і їх та просуватися далі, назустріч загибелі… Вони переправилися через спокійні води Сули по єдиному на кілька сотень верст мосту і вступили в тирсу Дикого Поля.

Жолкєвський передбачив цей відхід козацького війська, доводячи, що за ним не даремно привласнена слава талановитого полководця і мудрого стратега. І хоч Северин ще не відчував пастки, його крок було наперед виважено і прораховано у ворожому стані. Коло навкруг нього ставало все тіснішим. За вказівкою гетьмана в табір до козаків вирушив галицький каштелян Претвич, якого Жолкєвський обрав як приманку, згадавши колишні його дружні стосунки з Наливайком. Так, шляхетний лицар не гребував жодними засобами, включаючи підлий обман. Адже непотрібно поводитися по–лицарськи, коли твої противники мерзенні хлопи! Він швидко відкинув святенницьку роль лицаря старого кодексу і будь–якими засобами прагнув придушити повстання, яке вже встигло прийняти для нього характер особистої війни. Тож доки Претвич лив єлей перед козаками, щедро роздавав обіцянки неймовірних пільг і можливості замирення з короною, доки він філософськи розмірковував про заблудлих овець і мудрого пастиря, який прощення тримає вище за покарання, заковані в сталь загони Струся, Ружинського та Вишневецького ретельно обстежували Сулу в пошуках переправи, і вони знайшли її на двадцять миль нижче Лубен, поблизу Горошина, а переправившись, об’єдналися в один міцний кулак, який мав до пори нишком заховатися в тилу козацького війська, військове щастя посміхалося їм і по літньому теплого дня двадцять четвертого травня загін, яким здійснював загальне керівництво брацлавський староста Юрій Струсь, вийшов на вказані гетьманом позиції. Одночасно до Лубен, де Наливайко залишив дрібну залогу для попередження про рух поляків, рухнувся півтисячний загін пана Белецького, якому Жолкєвський доручив у разі потреби надати допомогу Струсеві. До смерті не забути Северинові безглуздості, яка сталася того дня. Не останньої безглуздості з тих, що привели його до поразки. За іронією долі козацька чата в Лубнах прийняла підхід Белецького за рух основних сил польської армії. Вони похапцем полишили лубенські мури і поспішили перейти мостом на протилежний берег Сули, навіть не подбавши про покладене на них завдання спалити міст. Кілька кинутих у поспіху смолоскипів не допомогли затримати ворога. Тож дуже скоро їм не залишилося нічого іншого як поглядати на підхід Жолкевського і злагоджену роботу обозної челяді Белецького з усунення дрібних пошкоджень мосту. А коли останні вози козацького обозу втяглися до урочища Солониця, яке знаходилося всього за п'ять верст від Лубен, п'ятнадцять тисяч важкої кінноти Жолкевського вже закінчили переправу і вирушили услід за козаками, які сліпо прямували на посилені арматою позиції Отруся…

Гулко вдарив постріл гармати, яким Струсь давав знати своєму гетьманові, що пастку замкнено і десять тисяч бунтівників оточено сімнадцятитисячним польським військом. Десять тисяч стомлених людей, серед яких майже третину складали важкопоранені, жінки і діти…

Довгими днями і ночами потяглися два тижні оборони, коли оточений військами поляків табір опоясався чотирма рядами возів, закутими колесо до колеса, окопався валом і ровом, і застиг, ладний, як здавалося Северинові, радше вмерти до останньої людини, ніж скласти зброю з жилавих козацьких рук. Даремно кидали свої хоругви на штурм Ходкевич і Собеський, Черниковський і Ковалевський, Бекеш і Горностай. Табір стояв, наїжачившись гострими колами і дишлами возів. Нові й нові десятки жовнірів вихоплював щільний мушкетний та гаківничий вогонь з лав панських хоругв, не розбираючи, де шляхетний товариш, а де простий шеренговий пахолок. Снопами валив оскаженілий свинець людей і коней. Даремно летіли у чвалі роти чорних дияволів[12] ротмістра Фредера, набігали, силкуючись розірвати табір, угорські піхотинці Ліпшеня. Їх, а заразом і панцирні хоругви Тарнавського і Потоцького, драгунські князів Порицького і Огинського круто звертав у поле тріск швидкострільних шмигівниць і влучні стріли козацьких лучників. Шаленів Жолкєвський, стоячи перед своїм розкішним шатром на пагорбі, з якого мов на долоні було видно болотисту низину Cолониці. Але нічого не міг вдіяти, хоч розмелював у страшних жорнах облоги все нові сотні жовнірів.

А веселість козаків, здавалося, зростала прямо пропорційно зростанню відчаю їхнього становища. Все зліше задирали вони гонорових панів у часи затишшя, коли втомлені й добряче проріджені хоругви відходили від окопу на відпочинок. З посвистом та примовками викликали їх на герці, помірятися силою та лицарським хистом. У відповідь по одному, по двоє, або кількома десятками виїжджали гусари, закуті у блискучі срібні панцирі, прикрашені леопардовими шкірами на грудях і страусовим пір’ям на шоломах; рейтари, одягнені в чорні, із золотою насічкою, лати; вбрані у шовк і кармазини, що з–під них виблискували дорогі кільчасті панцирі, драгуни. Хвацько та безстрашно схрещували свої шаблі із запорожцями, часто–густо залишаючись під окопом козацького табору, або залиті гарячою кров’ю, їхали до свого обозу на руках відданої челяді. Так загинув житомирський староста пан Дениско і коронний мечник пан Татицький, славні товариші гусарської хоругви гетьмана, пани Пеневський та Мілковський та ще багато інших.

Силам козаків надходив кінець. Вони ще стояли, але голод хижим вовком підточував найсильніших. Закінчувалися запаси води і їжі, а від нестачі фуражу падали воли та коні. Страшна спека, яка швидко змінила квітневі морози, вимотувала останні сили, одночасно здіймаючи важкий сопух від сотень спотворених і роздутих трупів, що гнили перед окопом. Вуха Северина різало голосіння жінок і плач дітей, яким було нікуди подітися серед смерті, що буяла навкруги та жорстокості, але він стискав зуби і подумки промовляв до себе, що він не мав іншого виходу. Жолкєвський ніколи б не подарував рідним бунтівників того, що чинили їхні брати, батьки і чоловіки з коронним військом. І він, забувши сумніви, продовжував власним прикладом надихати козаків на боротьбу. І вони стояли. Навіть знаходили в собі сили здійснювати швидкі смертоносні вилазки, під час яких блискавкою залітали в табір Жолкевського, хапали котрогось із вельможних панів, щоб потім під регіт товариства різати на окопі немов телят. На очах грізного багатотисячного війська. Вони тримали в неймовірному напруженні весь польський стан, примушуючи ляхів постійно мати на варті добру половину війська, аби запобігти таким вилазкам. Однак навіть така варта не допомагала і Жолкєвський щоранку отримував рапорти про чергові сутички, а з високого окопу козацького табору знову і знову долітав глузливий регіт, а разом з ним моторошні крики і булькання, яке буває, коли живій людині перерізують горлянку. Деяких з тих нещасних бранців очікувала більш гірка доля, бо, як довели швидкі на розправу запорожці, шляхетні тіла не менш ефектно виглядають на палях чи порубані на шматки, ніж тіла хлопів, або самих запорожців, що їх ясновельможні звикли піддавати лютим карам (покаранням?) за будь–яку дріб’язкову провину.