Кленовий лист

В авто, на м'якому, хоч і досить потертому оксамитовому сидінні, Марія Йосипівна вже не протестувала. Власне, внутрішній протест, мішаючись із жалем та ще з якимись неясними почуттями, і складали в цю мить її перемелений страшною веремією тяжкий настрій. В такому психологічному стані зникнення дочки давало про себе знати тільки як гостра рана. Опустивши руки і послабивши нерви, Марія плакала.

А Вітя тимчасом надолужував згаяне.

Не дивлячись на спідометр, не прислухаючись до надсильного виття мотора, він визначав швидкість руху по миготінню стовбурів дерев, які товпилися безконечним ланцюгом, наввипередки гнали повз нього, щоб за якусь мить прошмигнути мимо.

— Шістдесят... Сімдесят... Дитяча швидкість,— уголос думав Вітя, реєструючи оком набридливі стовбури дерев.— Генерал сказав би: по-рачиному лізеш...

І натискав на педаль газу. Перетинали запруджені військами шляхи, кудись завертали і знову гнали, ніби навперейми. Марія Йосипівна вже й не думала далі протестувати. Навіть виглянути у вікно не наважувалася: в машині крізь гул мотора чути було важке гупання війни. Жінка відчувала сором за свою гарячкову поведінку. З якого пекла вихопив! Та ж... чи і вихопив.?

Раптом, перетинаючи шлях, по якому виплутувала автомашина Віті, в тій же лісовій просіці з'явилися чотири фашистські танки. Віддаль до них була зовсім незначна, на постріл з бойової піхотинської трилінійки. Вже можна було розглядіти не тільки біло-чорний па-вукатий хрест, а й те, як рухається ствол кулемета в башті.

Одне було зовсім незрозуміло: чому вони не стріляють по машині? Шкодують набоїв, ховаються від тих, що, може, там, на краю лісу, гарячково готують їм мінометну зустріч?

Вітя їхав з містечка поза лісом, північно-східним шляхом, вважаючи його не центральним напрямком наступу фашистських військ. І справді, обставини внаслідок оборонних боїв склалися так, що шлях той ще вранці був зовсім вільний. Про це свідчили численні авто, які проносилися тут в обидва боки з неймовірною швидкістю. Певне, ворог, зрештою, зрозумів свою помилку і кинув танки, щоб перерізати й цю артерію армії.

Перед лісом шлях повертав на північ і довгий час ішов понад річкою, яка, протікала позаду лінії кордону. Тепер вона ставала лінією фронту, яку ворог намагався перехопити й тут.

Ворожі танки поспішали, проскочивши через ліс, перерізати шлях відступу армії генерала Дорошенка. Вітя неминуче мав зустрітися з ворожими танками, ще не виїхавши з лісу.

— Ах! — крикнула Марія Йосипівна, вчепившись руками за плечі Віті.

Панічний жест жінки вмить отверезив шофера, і він різко звернув з цього шляху. Та звернув не праворуч, щоб утікати від ворожих танків, а ліворуч, майже назад, щоб проскочити позаду них.

— Куди ви?

— До німців!.. Ви ж у них маєте лишатись. Конструктор цієї автомашини навіть уявити не зміг би, яким жахним бездоріжжям і з якою неймовірною швидкістю доведеться їй їхати. Часом здавалося, що колеса, ледве торкнувшись якогось бугорка, знову відриваються од землі. Машина клювала носом, маневрувала на двох колесах, як велосипед, навскіс перескакувала глибокі рови і мчала далі вперед. Спочатку здалося, що ворожі танки попереду, потім, коли праворуч закінчився вже ліс і авто вирвалося на шлях понад лісом, танки опинилися позаду. Марія Йосипівна не спускала очей з ворога.

Так і не збагнула, коли перескочили шлях і цілиною понеслися знову на ліс.

Ледве помітила, як Вітя ніби нервово гойднувся назад і знову приліг до штурвала. Незначний, якийсь іграшковий виляск, а в вікнах авто лишилися дві безформні дірки.

«Стріляють по авто!..» — майнуло в думці.

В ту ж мить Марія впала на дно машини. Напівзаплющеними очима яскраво зафіксувала ще один нервовий рух плечей шофера.

«Може, його поранило?»

Підвелася, коли машину знову несло поміж густими соснами і чагарниками. Тепер вони їхали десь в іншому місці, бо ділянки старого соснового лісу тут чергувалися з посадками молодого листатого дубняка.

На голій шиї шофера за коміром гімнастьорки з чистим білим комірцем побачила чорну стьожечку крові. Кров єдиної біля неї людини змусила по-справжньому отямитися. Марія навіть не ахнула більше, не зойкнула, а тільки прошепотіла, як мати дитині:

— Вітю, ви поранені!

Власною хусточкою блискавично змахнула кров. Куля рвонула шию шоферові, проорала неглибоку борозну в шкірі.

Марія Йосипівна притулила хусточку, затиснула рану. Вільною рукою розкрила сумочку, дістала одеколон і чисту хусточку.

Мовчки промила і перев'язала шоферові рану.

Вряди-годи вони спинялися, щоб оглянутись навколо, розібратись, де перебувають, порадитися. Ліс місцями став густіший, малопрохідний, а для автомашини і зовсім не проїжджий. Доводилось об'їздити мокрі низини, болота, озерця. А об'їзди могли збити їх з напряму і часом таки збивали. Адже треба було пробитися через ліс на схід і доскочити до якоїсь залізничної станції.

Прислухались і чули, як гудів ліс лунами пострілів. Пробували з'ясувати, з якого боку стріляють, і не могли. Здавалося, що стріляють звідусіль, стрілянина не припинялася ні на мить як удень, так і вночі і злилася в погрозливий загальний гул.

Пов'язка на шиї страшенно заважала Віті, особливо коли він порався біля машини. Шофер якось по-ведмежому повертався всім тулобом, і було смішно дивитися на ті неоковирні зусилля.

А він час від часу мусив оглянути машину, всюди зазирнути.

— Може, я вам допоможу, Вітю? — запитала якось мимоволі, навіть незадоволена була собою за ті сухі безбарвні слова.

Вітя хотів озирнутися, та не зміг, тільки простогнав і нічого не відповів. Але і в цьому була красномовна відповідь: не заважай...

І знову їхали праворуч, огинали якесь озеро, заросле очеретами та кугою. Об'їзд був важкий. Часом потрапляли в бакаї, розмиті весняною водою, або забивалися в такі чагарники, що ледве видиралися з них, з усіх сил

випихаючи машину. Тут уже Марія не чекала, доки Вітя скаже їй,— сама виходила і, натужившись, штовхала машину, щоб таки ривками випхнути її, дати колесам зачепитися за твердий грунт.

У перший день до самого вечора отак і їхали густим диким лісом. Ні на мить не послаблювався гул стрілянини навколо, і ліс не подавав ніяких ознак, що вони наблизилися до якогось тилового шляху.

— Нема бензину,— вперше обізвався Вітя на одній з тяжких зупинок у непролазному чагарнику.

До цього вони вже встигли об'їхати ще одне таке ж болото і вирвалися на підвищення. Тут переважав бук і дуб, а понизу — дичавина хащів, чагарників.

Нема бензину... Марія спочатку сприйняла це як звичайну, навіть порожню фразу. З великими труднощами вийшла з машини — густий чагарник не давав і дверцят відчинити. Мовчки взялася за машину і почала випихати її, але байдужий і трохи розгублений вигляд Віті допоміг їй збагнути становище.

— Значить...— хотіла запитати, але, зрозумівши безглуздість питання, вмовкла. Шофер дивився на неї і намагався всміхнутися, він догадувався, про що хотіла спитати Марія Йосипівна. Так і стояли якийсь час. Дослухалися до шумів лісових та до власних думок. Немов і стрілянина вщухла чи, може, віддалилася так од них, що вже не дратувала нервів, не живила страху. Не помітили, що вже ніч заходила в лісі.

— Що ж маємо робити, Вітю?— нарешті, само собою вирвалося запитання.— Як ваша шия?

Цілком мирне, навіть дружнє запитання, аж сама здивувалася.

— Шия?.. Поганенько, Маріє Йосипівно, голова болить. А робити? Що ж у таких випадках роблять: нестиму ваші речі.

— Ні, Вітю! — рішуче заперечила Марія.— Ми не підемо пішки. Вже ніч, треба спинитися, відпочити.

Хороший літній ранок у лісі приспав молоду жінку. Спала вона в машині, якось умостившись на задньому сидінні. Було трохи душно, бо всі вікна позачиняла. Зате жоден комар не турбував її цілу ніч.

Ніяких шумів, що походили б не від лісу, не чула.

Десь поблизу від ритмічного погойдування вітру скрипіли перехрещені берези. Не чула й пташок аж до ранку. Тільки вранці заговорили якісь дрібноголосі, наче охриплі птахи. Розібратися в них вона спросоння не могла.