Кленовий лист

І огризнувся. Огризнувся не до всіх, а тільки до Любки. За словом він далеко не ходив, сказати вмів так, що те глузливе слово щільно прилипало, не віддереш.

А Любці закортіло одідрати. Сказала і сама відчула, що не до ладу. Сказати ж щось інше — згарячу не знайшлася і під глузливий регіт гукнула:

— Одеський хуліган!

— Що? — зовсім оторопівши, розгублено вигукнув ображений хлопець.

— Оте саме. Хуліган витрішкуватий. Дерись на сосну, вивірку погониш,— розійшлася Любка. А поруч ішов Коля.

Зашарівся Роман. Тільки мить щось думав і рішуче рушив до гурту. Всі розступилися, регіт стих.

— Повтори, Любко, може я не дочув, помилився? — Уста в хлопця тремтіли, погляд падав до землі.

— Хуліган одеський...

Найбільше його розізлила ота Одеса. Одеса — радянське портове місто. Сама ж хвалилася, що гостювала там у тітки, чудовим містом називала. Він навіть мріяв неодмінно побувати в ньому під час канікул наступного року. До чого ж тут «одеський хуліган», коли вони обоє з одного і дуже далекого від Одеси міста? Мабуть, то якісь дуже противні мусять бути хулігани, коли вони ще й «одеські». Роман тільки зараз у гарячці згадав, як співав Коля: «З одеського кічмана урвали два уркана...»

— Я ж тобі покажу «одеського хулігана»!

Тепер уже зовсім грізно рушив до дівчини. А коли Любка кинулася тікати з гурту, хлопець скочив їй напереріз. Як олень, метнувся між соснами, високо підвівши голову. Любка верещала більше для годиться — всі так роблять, утікаючи від дужого хлопця. А коли відчула, що не втече і озирнулася, аж тоді збагнула свою помилку.

— Ой Ромко, я жартувала... Не буду!

Та Романові годі було вгасити вулкан, запалений нерозважною дівчиною. В цьому запальному пориванні була образа не тільки за назвисько «одеський хуліган», а й за глузливий сміх, за камінчик у Любчиній жмені, за плавбу з Колею навзаводи.

Підскочив і за деревом піймав, наче ворога, любиму дівчинку. Вона пручалася, але то був трепет уловленої рибини, який підігрівав і спортивний інтерес вудкаря, і жадобу втримати, подолати в руках спроби слабосилого.

Спочатку взяв за обидві руки поверх ліктів, гнівно глянув у очі. Так близько і глибоко ще ніколи не бачив їх.

«Рибина» спружинила ще з більшим завзяттям, щоб вирватися, навіть ногою хотіла відбитись, нерозважна, від дужого хлопця. І Роман не витримав. Це вже було занадто!..

Ухопив лівою рукою поза спиною, як пір'їну підняв, перегнув на коліні і замашно одшльопав на ганьбу та посміх усього табору, як навіть мати не шльопала вередливої Любки, коли та була немовлям.

— А будеш... ображати? А будеш, будеш...— примовляв запально і тріумфуюче.

— Не буду, Ромко-о!..— захлинаючись у плачі, просилася осоромлена Любка Запорожець.

...За пропозицією Колі Бондаренка, Романа тут же серед лісу в горах і судили товариським судом. Любочка не переставала плакати, оточена співчутливими подругами. Спочатку їй здавалося, що Романа за таку вихатку судити мало. Його треба так покарати, так... Хіба вона знає як? Може, четвертувати, як гетьман Жолкевський Наливайка!..

Але тільки почався суд, тільки виставили Романа, мовчазного, замисленого і гордого, як дівчина відчула сором. Десь у глибині серця вона вже виправдовувала Романа. Чи сама вона на його місці не зробила б те саме? Щоправда, ганебний засіб, яким він прилюдно покарав її, ятрив дівчині душу, гнав дитячу сльозу.

Судили жорстоко, Коля запропонував найвищу міру покарання: негайно ж відрядити з табору і сповістити в його школу про цей негідний піонера вчинок.

— Не треба сповіщати в школу, ми з одного міста,— крізь сльози вигукнула Любка і відвернулась.

Піонери повернулися з екскурсії в зіпсованому неприємною подією настрої. А був уже вечір. Так і полягали спати, пригнічені рішенням товариського суду. Адже його вирок треба негайно виконати!

А вранці вони довідалися, що почалася війна. Відома дітям з книжок і розповідей старших, вона спочатку аж зацікавила. Та керівництво табору чудово знало, що таке війна для країни. Послали запитання в центр, що робити з дітьми.

Пішли розмови, що піонерів треба негайно виряджати до батьків по домівках. Про рішення товариського суду забули. Коли б сам Роман не сказав Вані, можливо, ніхто б і не згадав про те рішення. Воно тепер звучало смішно, бо всі розуміли, що треба негайно виїздити по домівках. А можливості до того ставали що день, то куцішими: поїзди були завантажені іншим, автобуси до станції спочатку почали ходити рідше, потім зовсім перестали курсувати.

А час, який підганяли такі події, мчав, мов у прірву. Тривожні відомості про бої вже під Одесою, про танкові клини — прориви ворога в глиб Вітчизни — дедалі ускладнювали евакуацію дітей.

— Сам лишусь у таборі, щоб виїхати останнім,— заявив якось Роман у розмові з Ванею.

— Е-е...— невиразно протягнув Ваня.— Виїздити тепер не так легко, Романе. Он кілька дівчаток з попередніх відряджених повернулися. Кинь, Романе, отой фасон і при нагоді виїзди,— майже нагримав Ваня.

Та Роман відчув у тоні наказу Вані товариське схвалення такої високої дисциплінованості.

Тимчасом бої з ворожими танковими з'єднаннями стали наближатися й до Кримського півострова. Адміністрація піонертабору обережно пояснила дітям, що їхати прямим шляхом тепер уже нікому не Можна.

В такому становищі заява Романа про самопокарання сприймалася особливо несхвально — хизується хлопець. А втихомирена Любочка несміливо гукнула:

— Я прощаю Романові.

Але згодитися на таку амністію Роман не міг. Скажуть не знати що про нього. Це відчули найближчі його друзі.

— Лишаюся з Романом! — вигукнув невтомний авіаконструктор Олег. Вся його поведінка свідчила, що хлопець не жартує. Те, що він і в Криму ходив на заняття авіагуртка в одному військовому санаторії, що навіть піднімався на літаку з пілотом-інструктором, підносило його в очах друзів як героя. Тому заява Олега не здивувала.

— А я, Олег?.. Чи я, думаєш, ішак дагестанський і терпітиму таку невідповідну до обставин ганьбу друга? Лишаюсь і я з Романом! — несподівано заявив Юра Бахтадзе.

— Я теж лишусь, хоч я й згодна з судом, і теж... не ішак дагестанський,— під ще завзятіший регіт, як утихомирене дитя, промовила і Любка Запорожець. Чи шкода їй стало Романа? Ні, героєм він тепер стає в такій загрозливій ситуації.

Ваня Туляков, що досі мовчав, не витримав.

— Ти ось що, Любо,— звернувся він ніби між іншим.— Краще заспокойся. Не зачепили тоді тебе за поведінку, то не напрошуйся. Давно визначена в першу чергу на виїзд, чому не виконала порядку? Сьогодні ще відходить пароплав на Одесу. Поспішай до тітки. Щож-до мене, то я... теж лишаюся з Романом, разом вибиратимемося з Криму...

Далеко не всіх піонерів щастило відправити з табору в намічені дні. Минуло вже більше місяця з початку війни. По кілька разів виривалися з табору найсміливіші і знову поверталися. Якось таки виїхала Любка пароплавом на Одесу.

Зведення з фронтів що день то погрозливішими ставали. Зусилля адміністрації табору вирядити піонерів і поїздами не дали наслідків. Сміливіші хлопці, порушуючи всі правила обережності, чіплялися на авто, на переповнені вантажні поїзди.

В такій колотнечі марою підповзла паніка. Одної ночі зникли з табору шість хлопців і з ними двоє дівчат. Лишили записку, що вони пішли пішки...

Тоді Ваня запропонував виявити охочих іти додому пішки, утворити загони на чолі з вихователями і вирушати.

— Бо так ми чекатимемо на попутний вітер і вскочимо в саме пекло..

Того ж дня і відправили дві великі групи. Прощалися, напучували і сумували. Якось уночі пощастило посадити в поїзд кількох слабших, але ніхто не мав певності, що вони встигнуть проскочити перед' ворожим танковим клином... У таборі лишилися тільки Роман з трьома товаришами та десятків зо два страхополохів, які чекали, доки по них приїдуть батьки.

Час від часу повертався хтось із виряджених раніше, кому не по силі були такі небезпечні мандри. Бої з ворогом загрожували перетнути останні шляхи.