Кленовий лист

Карабінель-Бахо в дні іспанської революції був одним з гарячих передмість. Один раз і Станіславові ще тоді довелося побувати в ньому. Він одержував на складі, десь біля громіздких вокзалів залізничного вузла, рештки боєприпасів для свого батальйону. Жодного знайомого зараз, жодної зачіпки.

Готелів тут вистачало, але Лужінський спробував знайти приватну кімнату, передчуваючи, що побачення з тим гітлерівцем-асом розтягнеться може й не на один тиждень. Основне ж полягало в міс Гревс. Адже вона напевне зацікавиться своїм протеже «Яном Крашевським».

Капітан Горн прогулювався перед обідом у тісному садочку шпиталю. Так принаймні наглядачка поінформувала Лужінського. Коли Станіслав вийшов на веранду, що вела до саду, то побачив юрму молодих людей біля високого, трохи схудлого чоловіка в госпітальному халаті. Добротна сигара, скажімо, чудово могла б доповнити вигляд цього самозакоханого Джованні Казакова (Казанова, Джованні Джакомо (1725--1798) — італійський авантюрист автор написаних французькою мовою «мемуарів», у яких зображено закулісне життя аристократичних придворних кіл різних держав Західної Європи в другій половині XVIII століття) нашої доби, коли він, не кваплячись, як милостинею наділяв фразами то одного, то іншого газетяра. Проте льотчик палив звичайнісіньку фронтову сигарету.

Скромність, скупота, а чи й справді має смак лише до того напівкурива, віддаючи йому перевагу перед цигарками найкращих іспанських фірм? Лужінський зарані склав собі відповідний образ бойового, а від того і спесивого гітлерівського аса, збитого аж шостим англійським винищувачем з «Кобри», і тепер мусив кардинально скоректувати його. Льотчик був позбавлений пиховитого хизування своєю романтичною появою в цьому товаристві творців сенсаційного чтива. Він кидав відвертий виклик зазнайському аристократизму нейтральної країни — прабатьківщини казкового рицарства і авантюризму.

І раптом чудова ідея осінила Лужінського: підійти й собі як репортер — геніальна ідея! Шановна міс напевне ж поцікавиться, чи був на побаченні в героя її протеже, «інженер Ян Крашевський». А хто його вирізнить з такої череди газетярів?

В руці опинився блокнот, у другій — паркер. Підійшов до юрми і втиснувся в неї. Жоден з екзальтованих газетярів не звернув увагу на появу ще одного «власкора». Всі були надто заклопотані, надміру змобілізовані, щоб якось прорватися з своїм запитанням до легендарного аса.

Але Горн з якоїсь дивної інтуїції відчув новака.

— Здається, вперше бачимося,— якось вільно і майже інтимно чи то запитав, а чи просто констатував він.

— Безсумнівно! Тільки з поїзда,— відрубав Лужінський, лагодячись записати наступну фразу.

— По вимові чую співвітчизника. Так це чи ні, але приємно, нарешті, почути й тут по-справжньому рідне берлінське слово. Давно прибули, звідки? — допитувався зацікавлений ас.

— Лише сьогодні вранці, але... не з Берліна, а... з Варшави,— зорієнтувався і випалив Лужінський. Адже кореспондент від варшавської преси напевне ж щось більше важить, аніж якийсь засиділий в тісному Берліні. Саме у Варшаву, окуповану гітлерівською армією, фашистська преса кинула найспритніших газетярів.

Ефект надзвичайний. Лужінський сподівався на нього, але це перевершило його сподіванки. Горн кинув сигарету в урну і ступив до Лужінського, розштовхнувши газетярів. Обняти чомусь не наважився, але ж як по-панібратському вхопив за обидві руки вище ліктів.

— Давно з Варшави, як там?..— закидав запитаннями знудьгований «герой». Навіть відповідей не чекав. Нашвидку якось огризнувся до юрми газетярів, махнувши їм рукою, і звернувся лише до Лужінського.— Знаєте що: сьогодні мене виписують звідси. Переїжджаю в номер готелю, бо на батьківщину в стрій поки що не можу повернутися — треба клопотатись: я ж інтернований. А їм,— льотчик озирнувся на гезетярів, які намагалися сфотографувати його,— я вже стільки всього наговорив, що і сам не доберу, де кінчається правда і починаються пригоди Гуллівера.

Сміх аса підхопили газетярі, товплячись на виході. Засміявся і «капітан Лужінський», як відрекомендував він себе льотчикові. Коли проходили через веранду, Лужінський попросився зустрінутися «солідно», чим викликав щиру посмішку льотчика. Щирий потиск руки ствердив цю дружню домовленість.

«Дуже добре!» — констатував у думці Лужінський. Фразу Горна: «де кінчається правда і починаються пригоди Гуллівера...» — кілька разів повторив, йдучи вже на вечірнє побачення з асом. Внутрішній голос підказував, що та правда кінчалася саме там, де її треба було приховати льотчикові від сторонньої цікавості. Не така вже пристойна для солідного аса участь у викраданні дітей від матерів!

І відчув, що від цієї підозри його аж дрож пройняв. А що коли це лише фантазія зневіреного в успіху шукача? Які гіркі, на цей раз уже катастрофічні розчарування!

Так і зайшов до готелю, замислений у розгадуванні аса. Вперше на цій землі тут уважно перевірили в нього документи. Як добре, що не фальшиві документи міс Гревс, а якоюсь мірою свої він використовував у цьому випадку. Кілька разів, клерк, очевидячки переодягнений поліцай, сам до себе проказав: «Станіслав Лужінський-Браге». Відчувалося, що прізвище його цілком улаштовувало, але при ньому «Станіслав» ніяк не вкладалося в натреновану на прізвищах чужинців голову поліцая.

— А-а,— нарешті, осінило поліцая, і він усміхнувся: — Поляк, емігрант?

— Польський німець, прошу. Але тепер лише емігрант, ваша правда,— засміявся Лужінський, беручи документи з рук поліцая.

Навіть сам не зовсім був певен, що неодмінно треба було додавати так інтимно оте «тепер». На щастя, поліцейського цілком задовольнила та випадкова фраза. Він пропустив Лужінського в п'ятдесят шостий номер, дбайливо записавши проти номера в довіднику: «Польський німець Лужінський».

Льотчик Ганс Горн здався йому на цей раз якимсь замріяним красунем. Сіра в ледь помітну цяточку, добре пошита пара підкреслювала не тільки широкі плечі мужньої постаті, але й манери вихованої, абсолютно цивільної людини. Тільки якась хвороблива схудлість досі лишалася від втрати крові ще під час поранення, коли був збитий у повітрянім бою. І сам він, не знати з якої причини, зніяковів, навіть зарум'янилися його блідаво-схудлі вилиці, коли поглянув у очі гостеві.

— Пробачте, гер Горн, мою настирливість, але мушу дещо...

— А мені все ясно: ви не кореспондент, не газетяр. Я це зрозумів ще з учорашньої короткої зустрічі,— перебив Горн, досить гостинно вітаючись посеред кімнати.

Що йому відповісти, як повестися? Такої зустрічі Лужінський не передбачав. Не так зустрічала його міс Гревс, і легше йому було лукавити з нею.

— Що маю сказати, гер Горн, мені важко щось приховувати від вас, бо прибився на цю зустріч я з чистими думками. Звичайно ж, у тій ситуації вчора мене захльоснула, як то кажуть, хвиля імпровізацій,— виправдувався Лужінський, вишукуючи якісь середні форми між правдою і вимогами обережності для справи.

— Майн гот! — дружньо і, здалося, цілком щиро вигукнув Горн.— Облишмо це, вважаймо, що ми квити! Ви вже снідали, випили нашу традиційну берлінську каву?

— Дякую. В даному разі будемо точніші: мав би випити нашу краківську, прошу.

Якесь шибайголовство раптом підштовхнуло Лужінського на таку визивну відвертість. Тут би можна було назватись і варшав'янином. А це справило враження. Адже тепер льотчик уже не міг припускати, що це звичайне «земляцьке» побачення. Його гість прибув з Варшави чи навіть з Кракова спеціально для цього побачення в якійсь інтригуючій справі!

— Але... Нехай вас не непокоїть такий пуританізм гостя. Справді, я маю важливі справи до... Іспанії, чи, вірніше, до океану, який її омиває. Важко було б розминутися мені з такою сенсаційною подією, як льотчик у хвилях того океану...

Льотчик якось криво посміхнувся, оглянувши крісла, де б можна сісти вже для солідної розмови.

— Тоді давайте ще раз познайомимося,— промовив він.— Ганс Горн, льотчик-винищувач німецьких повітряних сил, збитий в нічнім бою над океаном не менш досвідченим у таких справах супротивником.