Кленовий лист

— Молодець Вадим! — не втримався Віктор.

— Чудовий партизан! Нагородити б...— захоплювалася Марія.

Лужінський перечекав ці репліки, озирнувся навколо, неначе боявся, що їхню розмову підслуховують. Марія вловила ту настороженість партизанського розвідника.

— Що трапилося, щось неприємне? — запитала.

— А ніц такого... Давайте зачекаємо, доки повернеться Вадим з загоном. Здається, старший сапер у цій операції потрапив у небезпеку... А тут ось що... Дозвольте, ми зараз лише втрьох... Навідався я до Христининої свекрухи...

— Ну що? Вона згодилася прийняти дітей?

— Стривайте, Маріє Йосипівно. Звичайно ж, згодилася. Тут, знаєте, зовсім інше...— Лужінський покопався в якихось речах в кишені і, нарешті, дістав невеличкий зім'ятий папірець. Розгорнув його і, трохи повагавшись, подав Марії. — Англійською читаєте?— запитав при тому.

— Що це? — злякано перепитала.— На жаль... лише німецькою і то — по складах, як то мовиться. Що ж тут, товаришу Станіславе? За Ніночку щось?

І зіперлася на стовбур сосни. Очима перебігала з пожмаканого папірця на Лужінського і Віктора. Світ пішов обертом. Довелося щільніше притиснутись до стовбура, щоб утриматись на ногах, не впасти від того запаморочення.

— Чудову свекруху маєте, Христино! Таку б у розвідники вам узяти. Який папірець підхопила й зберегла! Негідник, лайдак... Переписав з нього на чистовик, а цей безпечно забув. А стара, нехай і з жіночої цікавості: за що ж такі гроші хапнув мерзотник,— підібрала... Копія телеграми про одну з мерзенних його справ, за яку, напевне, виторгував купу грошей.

— За Ніночку щось? — знов запитала, стримуючи тремтіння уст. Розуміла, що Станіслав докладно пояснює той жахний документ про її нещасну дочку.

— Так, Маріє Йосипівно. За Ніночку... .

— Що ж... що там написано?..— розридалася, благально переводячи погляд з одного на другого.

— Спокій, товаришу командире! Спокій і розважність. Ваша донька жива, а це не дрібничка в такій справі. Тут написано, щоб дівчину дбайливо приглянули в нейтральній країні. — Читайте, прошу вас... Я ж мати!

— Написано так.— Поляк узяв з рук Марії Йосипівни папірця і не кваплячись прочитав:— «...Дочку радянського генерала Андрія Дорошенка негайно переправити надійним засобом...» Чуєте? Надійним засобом! «нейтральний порт Сетубал»... Це Португалія, прошу, сусідка Іспанії. Пам'ятаю його, проклятий порт. Заокеанські миротворці зброю для генерала Франко привозили в той «нейтральний» порт. Знам його, бардзо добже знам...

— Значить...— тільки й вимовила Марія і ще більше зайшлася невтішним плачем.

— Спокій, кажу, спокій, шановний командире! Головне відомо: дівчина жива! А про решту ще спробуємо дізнатися. Тим часом скінчиться війна...

Десь збоку в лісі почувся стриманий гомін. До штабу загону поверталися з операції партизани. Це була диверсійна група Вадима Шостопалька.

А коли група повертається з бойової операції, сподівайся всього: і щасливої удачі, і тяжкої поразки... І в обох випадках готуйся прийняти поранених, почути тяжку звістку про вбитих...

Попереду групи з похиленою головою йшов Лука Телегін. Двоє партизанів за ним вели під руки пораненого Вадима Шостопалька. Наскоруруч забинтована голова, одне око ледве виднілося з-під пов'язки. Обмотана ліва рука висіла на шматтях сорочки, яку порвано було для перев'язки. Засохлі патьоки крові на плечах і грудях.

Вадим ледве йшов, підтримуваний двома партизанами. Автомат його висів на плечі сапера. Уважний погляд Марії Йосипівни встиг помітити, що в групі немає двох партизанів, у тому числі і молодшого сержанта Старовойтенка.

— Хай йому чорт, прибули! — намагаючись не показувати своїх переживань, перший мовив Телегін.

— Вірно, Маріє Йосипівно. Тягти, звичайно, тягне... Доповідаю, бо, мабуть, засну.

— А може б, потім доповів? — знов застерегла командир загону.

— І то правда, пробачте, товаришу... товаришу...

Шостопалько заснув. Уві сні тяжко стогнав, скреготав зубами, його віднесли у землянку Віктора. Марія Йосипівна обережно взялася змінювати пов'язки. Засвітили каганець з гільзи фашистського снаряда. До землянки зайшла Христина. Мовчки, із знанням справи взялася допомагати командирові загону.

— Ага, ага... фашисти прокляті... Мамо, не жалій його і не плач. Ми самі... самі впораємося... Ах, ключі від ЗІСа...— Вадим відкрив очі, озирнув присутніх.— Маріє Йосипівно, ключі в машині. Нехай Віктор...

І знов заснув, щось бурмочучи, доки й затих зовсім.

— Нікуди він не поїде,— ніби сама до себе промовила Марія Йосипівна:

— Та куди йому. Підлікуємо, тоді вже...— в тон їй півшепотом мовила Христина.

Марія озирнулася на неї, знаками показала мовчати і вийшла з землянки. Христина сіла біля ліжка пораненого.

Зіпершись плечима на сосни, стояли Віктор і Станіслав Лужінський. Мовчали, коли з землянки до них вийшла Марія. Десь осторонь тихо гомоніли партизани. Марія почула той гомін, постояла дослухаючись і пішла під сосни до Віктора й Лужінського.

— Журитеся? — запитала.— Обіцяли ж розповісти, Станіславе, що вивідали там у них.

Віктор перший хитнувся від сосни, втушив серйозність в очах, посміхнувся.

— Та тут, Маріє Йосипівно, ми ось радимося з Станіславом.

— Про що? Будьмо дорослі, Вікторе, давайте ні про що не радитись попід соснами. Нас так небагато тут. Вадимові зле, серйозне поранення.

— Рука? — спитав Лужінський, щоб якось приховати те, про що тільки-но так гаряче сперечався з Віктором.

Та Віктор зрозумів, махнув йому рукою. — Тут, Маріє Йосипівно, інше... Вадима, очевидячки, доведеться покласти в селі, умовити якогось надійного лікаря. Це ми так і зробимо. Але... товаришеві Лужінському треба вже йти з загону за своїм партійним призначенням, зірваним арештом. Може б, він принагідно поцікавився тією адресою, що... Ніночка...

— В Португалії? Що ти, Вітю...- Чи тепер час? У матері болить серце, але... товариш Лужінський має свої справи. Спасибі йому за дружню допомогу. І... нехай іде на своє завдання.

— Він сам собі господар у своєму партійному обов'язку.

— Не плутаймо його в мої особисті справи... Не час тепер навіть говорити про це... Якщо вже відомо, що жива, то...

— То треба перевірити що і як,— втрутився Лужінський, відштовхнувшись од сосни.— Я справді буду десь там і, як тільки матиму змогу, навідаюсь.

Він розумів Марію Йосипівну. Чи є мати, що Не згодилася б на які завгодно труднощі, навіть на тортури заради врятування свого дитяти! Коли Марія застала їх за розмовою, Віктор уже встиг розповісти Станіславові про її складну долю. Лужінський гаразд усвідомлював, що, крім нього, в загоні немає нікого, хто міг би допомогти командирові в цьому болючому питанні. І він вирішив обов'язково допомогти.

— Завтра вирушаю! — промовив Станіслав.— За сьогодні відпочину, план продумаю...

— Звичайно. А командир...— додав Віктор, коли Ма: рія відійшла.

— Вона мати, Вікторе. В цьому питанні Марія нам не командир.

На світанку третього дня лісом пробиралися кілька озброєних партизанів. Холодна паморозь хрумтіла під ногами. Високий, стрункий поляк виразно виділявся між бійцями, які його оточували. Лужінський був зодягнений тепер уже в якусь хвацьку чи то венгерку, а чи шляхетський однобортний піджак з смушевою оторочкою, здобутий у тому ж селі з допомогою Христининої свекрухи. На голові був якийсь кашкет — Віктор радив неодмінно замінити його, щоб не привернути уваги.

—

Я його просто викину в критичну хвилину,— буркнув замислений Лужінський.

Ішли здебільшого мовчки, визначаючи путь по зорях. Про кашкет на голові в Лужінського якось згадали ніби між іншим. Але відчувалося, що він турбував усю групу з самого початку, як тільки партизани вирішили супроводити поляка в такій клопітній, як назвала її Марія Йосипівна, дорозі.

Партизан, що йшов попереду групи, трохи пристояв, копирсаючись десь у спідній кишені, під шинелею.

— А оця штуковина вам не здасться? — озвався знайомим голосом... Це був сапер Лука Телегін. Він подав Лужінському чорний берет. Розгорнув на кулаці, ніби й сам замилувався.