Кленовий лист

— Що, пане Горн? Гам-гам? — заговорили хто як міг, жестикулюючи руками на додачу.

Льотчик ледве здужав перевести погляд на інших і, застогнавши, знову заплющив очі.

— Здається... упився і наївся пан Горн.

Ваня стримав настирливу неприязнь товаришів.

Тепер ось вони сплять. Поранений, здається, теж. Завтра знов турботи з ним, усі підуть на той щавель, а йому розшукають яйце. Позавтрому те саме. Напевне, ще знайдуться і якісь ягоди. Ліс повний всіляких горіхів, птиці. Та все це — безперервні, марудні проблеми, а не бодай якась перспектива вижити і добратись до рідного краю.

«Неодмінно треба полагодити оцю рибальську сітку,— міркував Ваня.— Приладнаємо парашутні стропи і завтра ж затягнемо в отому ставку. Не може бути, щоб у ньому не плодилася риба. В консервних банках наваримо юшки, щавлем та сіллю з тої гори задобримо. Ого, ще й як можна розкошувати! А житимемо за розписом, вивчатимемо острів, виходжуватимемо німця. А як повернемося, надрукуємо свої нариси про острів, назвавши його островом Юних ленінців! Напевне ж, тут є і якісь лами, кролі. Вловити, як Робінзон... А П'ятниця?.. Невже на острові немає ніяких людей?.. Льотчика охрестити П'ятницею? Але ж людина має своє ім'я. Перевелися часи П'ятниць, хоч робінзонад на світі ще вистачить».

Свіжа, темна, сповнена гомоном океану ніч змусила вартового спочатку щільніше загорнутися у френч льотчика, а потім і сісти, спершись на курінь. Звечора з'явилися були якісь комарі чи москіти, але скоро і зникли від прохолоди.

І Ваня заснув. Далі думки оформилися в сни. Він ганявся з пістолетом за ламою, стріляв, щоб добути хоч м'ясо для пораненого, бо молока годі й сподіватися. А лама обернулася на страшного фашистського офіцера, і, замість доганяти, Вані довелося самому тікати від нього...

Від переляку і прокинувся. Пістолет лежав біля ніг на землі, весь мокрий від роси. Ніч кінчалася, наставав росяний, прохолодний ранок. Над ставком ледь-ледь здіймався туман.

— Ну ось, Олег, можеш записати в журнал: «Першу добу на безлюдному острові прожито!» Тепер починається наше нове життя.

Четверо друзів сиділи на крутому березі океану, відкритому для вранішнього сонця, вигрівалися. Як вартовий, Ваня попередив, що, поки поранений спить, тут відбудуться їхні «загальні збори», на яких вони мають виробити основний напрямок діяльності на острові. Чекати їм врятування з острова від англійців чи від американців — шкода й часу. Острівець безлюдний, для військових потреб непридатний. Навряд чи повз нього пройшов коли-небудь бодай один з тих військових кораблів. Певно, якісь підводні рифи навколо острова.

— Надії, звичайно, не треба втрачати, але й рук складати не годиться. Зрештою, колись же скінчиться ця проклята війна, і до куреня прибудуть справжні його господарі — рибалки. Тоді і звільнимося всі. А... від полоненого мови німецької навчимося. Жити мусимо, хлопці, жити!

Слова старшого товариша звучали переконливо, хоч, можливо, в них і чувся сум. Та хлопці більше фіксували увагу на позитивних перспективах, про які говорив старший товариш.

— Вірно, Ваню, жити! Давай викладай програму. По-моєму, так ми, власне, як в експедиції тут; вивчаймо так звану флору та фауну, контури острова, вітри — пасати і мусони... взагалі погоду. А наш П'ятниця... Справді, назвім його...

Юра не втримався, перебив фантазливого промовця:

— Ти, Ромо, хоч і син будівельника, а міркуєш, як останній непристосований інтелігент. Дорослий німець з континенту Європа, офіцер, має ім'я, а ти — «П'ятниця». Сам ти Середою незабаром станеш. Та і взагалі: так оце тобі все і далося. Ходи, вивчай, любуйся. А їжу хворому П'ятниці Захар Іванович по радіо присилатиме? Голова!.. Я пропоную з цього й починати нашу розмову, з якогось життєвого раціону, нехай і острівного. Он сітку знайшли. Сьогодні ж треба її полагодити.

— Чим? Шпагат тобі теж Захар Іванович по радіо пришле?

— Одріжемо трохи стропи, розсучимо її, оце тобі й шпагат. По-моєму, Ваня правий: не тільки ж з океану, а саме з того ставка рибалки живилися свіжаком рибою в час океанської путини. Інакше б вони не будували там свого куреня.

— Ставок весняними водами зроблено, це факт, я про це ще вночі думав,— говорив досвідченіший Ваня.— Але риба там є. Справді, Юра має рацію, стропи сукані з міцних м'яких шпагатин. На війну завжди все робиться добросовісно. Цю пропозицію приймаємо. Стропи ж нам допоможуть тягти невід з обох берегів ставу. Консервні банки, вогонь є — значить, і юшка сьогодні буде. А от як ви дивитеся на те, щоб наш курінь перенести хоч би ось сюди. Вночі він захищатиме від холоду, а вдень — від сонця. Зате маємо тут стільки простору!

— Це вже, Ваню, не буде діла,— заперечив Роман.— У нас же хворий на руках. Не щодня ж його тягати з місця на місце від сонця. До того ж ми мусимо маскуватися тут від авіації, сам же ти казав, коли посилав мене знімати парашут з дерева. Це вже два. А третє — ми ж маємо підтримувати наше священне багаття.

— По-четверте, ще надійде і зима. В лісі хоч затишніше буде.

— Вірно, Олег, ще і зима. Я просто ставлю на обговорення нашу житлову проблему. Виходить, що куреню бути там же.

— І ось що, Ваню: давайте побудуємо кам'яну хату. З пічкою, з дверима і з вікном! Нам треба добре захищатися, бо маємо, як ті пани, на п'ятьох — одні штани. Один костюм льотчика лише для вартового і то... Доведеться ж його повертати.

— Лише для вартового! Видужає льотчик, сам зрозуміє всі, так би мовити, вигоди трусів на курорті.

Хлопці вперше зареготали, як і в таборі в Криму,— невимушено, щиро. Ваня ствердив:

— Так, Юрочко, для вартового. Він же і санітар, і медсестра, і лікар для хворого. Каміння тут вистачить, часу. У нас теж, здається мені, цілком досить. А глину будемо від озера з того боку приносити. Так схвалюємо, хлопці?

Пропозиції схвалювалися одноголосно і дружно. Схвалили також і першу Романову пораду — вивчити острів. Це, зрештою, було конче потрібно для них, щоб точно знати, скільки тут горіхів, яка птиця й звірина живе. Останнім пунктом «протоколу» Олег слово в слово записав лаконічну фразу Вані як наказ старшого: «Ранком щодня, доки спить поранений, замість фіззарядки, навчати Романа плавати...»

Олег економно, але досить повно виклав свій «протокол» на трьох сторінках записничка, і хлопці повернулися до куреня виконувати ухвали. Ваня розпорядився:

— Юра чергуватиме біля хворого і лагодитиме зі мною сітку. Роман з Олегом підуть на розшуки пристойних консервних банок.

— Ві єсть совієцькі піонірі, з літака Вейгта? Ві спа-саль моя жізен?..— з важким передихом раптом озвався поранений льотчик.

— Такий закон радянських людей: пораненому, нехай і ворогові, у нас не мстять. Але... судити ще будемо, після того, як... випишемо з цього,— Ваня показав рукою на благенький курінь,— з цього госпіталю.

Німець кілька разів заплющував і розплющував очі, ніби намагаючись збагнути щось складне і незрозуміле для нього.

7

Тільки після довгих поневірянь та нервування Адамові Безруху вдалося добитися до генерала. Генерал був надміру зайнятий, це бачив і розумів Безрух. Але ж він, як агент райху, виконував завдання саме цього генерала. Щоправда, він спізнився. Та хто ж знав, що так раптово розпочнеться давно очікувана війна!

— Ваш наказ виконано, пане генерал, дочка генерала Дорошенка з усіма належними документами ось який уже час на моїх руках! — відрапортував Безрух.

Генерал тільки самозакохано всміхнувся. Без будь-якої потреби лапнувся за зброю на добротних ременях з блискучими латунними пряжками.

— На руках? — перепитав, майже глузуючи.

— На руках. Звісно, не в буквальному розумінні, пане Яуге. Годують, панькаються з мого наказу. А війна ж і до Гамбурзького порту добиралася вже кілька разів...

— Досить! Ви злочинно спізнилися з виконанням наказу,— різко перебив генерал.— Тепер можете викинути цього виродка хоч псам голодним, не той час.

— Але ж...