Циклон

Хай дощ і темрява за вікном, хай циклон там чи не циклон, а тут новна хата музики, тут люди мають своє відгуляти! Серед хмільного застолля сидить і гість від тих, що роблять кіно, що тирлуються в школі на підгірцях: сам.Сергій, кінооператор, прийшов поздоровити молодих. Затиснутий між сватами па широкім ослоні, поринув у думки, слухає гомін, виловлює кадри. Хата цвіте рушниками. Буйнує весілля, в мовчазному натхненні умлівають троїсті музики, - ах, була б на це кінокамера з зарядом надчутливої плівки! Людська душа безбережна, до кінця вона незбагненна, і люди, може, тим і прекрасні, що здатні отак широко радуватись щастю чиємусь… Задума в очах молодої, задума юності й прощання з життям дотеперішнім, зафільмуйте, як росла я, виростала, як купалась у сонці, у білому цвіті садів черешневих, а нині, дозрівши, бентежно трепеще душа в передчутті свята любові… Ось він біля мене. Далеко десь був, але й звідти таємно прилітав ночами в дівочі мої чекання, голубив мене… Любились ми з ним у снах, папівснах, а зараз він поруч - затверділа від праці рука його в гарячій моїй руці…

Справляє весілля Стась, молодий робітник з комбінату. Сухолиций, з темним вусом, шия загоріла, пряма… Зовсім тверезий сидить за столом. Поруч нього у весільній фаті тендітна оця, молодюсінька Анця, яка ждала його, свого нареченого, й тоді, коли він був десь там… звідси не видно.

Мав пригоду тяжку: збив п'ятитонкою людину на гірськім повороті, і за цс відбував належне. Повернувся, гадав - не жде, а вона ждала. Тепер у весільному вирі біля свого щастя сидів упритул, а був чимось присмучений.

- Що тобі, Стаську? Чи не захорував часом? - допитувалась мати весільна.

Нараз жених підхопивсь, зупинив музик:

- Не хтів! Вірите, люди добрі, не хтів! - В голосі біль, сухе лице горить, палене якимсь горем. - Але машина була нова, і завгар, випускаючи, попередив: “Гляди ж! Перший виїзд…” І їду та думаю все: перший виїзд, не пом'яти б, не стукнути ніде… І коли стрів того з рюкзаком на шляху, а слизота ж була, і мав вибирати: чи в стовп та під укіс, а чи… Якби пустив на стовп, мотора б розплющило, та й усе, а так… Машина чомусь не пішла на стовп, на того пішла… І довго потім у камері гриз себе: чому ж сталося так? Чому, вибираючи - в людину чи в стовп, людина чи машина дорожча, ти вибрав машину…

- Годі тобі, хлопче, - втішали його. - Не журись так тяжко, випий чарку та поцілуй любку, бо гірке вже позаду!…

Він не пив, а знов за своє:

- Найбільше опекло мене на суді, коли матір його побачив. Гадав, смерті моєї вимагатиме, а вона встала та словом до суддів: “Не судіть його тяжко, Громадяни будді. В нього ж мати, і дівчина Жде… Хіба ж він хтів?”…

Аж заніміло весілля, коли жених, вибравшись із-за столу, несподівано опустивсь па коліна посеред хати, благальний, з повними очима сліз:

- Простіть мені, люди! І ти, Апцю, чи прощаєш мені? Не хотіли дивитися па таке. Хлопці-дружки підхопили його попід руки, випростали:

- Годі тобі, Стасику!… Добре, що той вижив… Грайте, музики!

Старший з музик, чорнобородий циган-скрипаль, шольмовито виграючи білками очей, вдарив ію струнах смичком. Завихрились спідниці, затріпотіли юнацькі чубіг.

На стіні перед кінооператором серед різних картинок - одпп із Мамаїв старовинних. Сергій помітив його одразу, як опинився тут. Потемніла від часу парсуна, справжній Мамай роботи невідомого народного майстра. Сидить, посхідному підібгавши ноги, традиційна бандура лежить на колінах, а на круглім, з сухими рум'янцями обличчі все та ж ледь примітна, тонка, ніким не розгадана усмішка характернпка-чародійця. Красивою химерною в'яззю текст, що його можна б назвати підтекстом: “Гей, гей, як я молод був, що то у мене за сила була, ляхів борючи, і руки не мліла. А тепер і вош сильніша здається. Плечі й нігті болять, як день попоб'єшся. Так-то, бачу, недовга літ наших година, скоро цвіте і в'яне, як в полі билина. Хоч дивися на мене, та ба - не вгадаєш, звідкіль родом і як зовуть, нічичирк не знаєш”.

Вічно юною, пезникною усмішкою всміхається зі стіни Мамай… Тільки тепер не так він на Сергія, а більше Сергій дивився на нього по-совиному вперто й серйозно. Запитував подумки темну парсуну з смаглим висвітом тонковусого усміхненого обличчя: “Хто ти? І чого так вн'явся на мене? Скільки на мене не дивись, - та ба, не вгадавш…” Кінь Мамаїв осторонь, як і годиться, припнутий до списа. Басує. Теж як живий. Ногу граційно підняв, ось-ось полетить… Кінь у леті - нічого красивішого понад це! Груди вперед, голова гордо піднята, хвиля ніг хапає, вихапує про'стір… Кінь почуває свою красу не менш, ніж людина.

- Чи доводилось вам бути, вуйку, на іподромі? - звертається Сергій до сусіда, одного із сватів.

- Не мав нагоди, синку.

- Отам вони розкриваються, на майже смертельних своїх перегонах… Зовсім не схожі на моїх лазаретних… Лазаретні - то ветерани боїв, до них маю теж сентимеит… Дамо їхню задуму, їхні стогони, хропоти нічні, ласку до людей, що сплять у тамбурах… І як вітер волі хапають на островах чутливими ніздрями… Кінь почуває свою нужденність, коли він замучений, хворий, кошлатий, але так само він почуває й свою красу, запевняю вас… Бачили б ви, як ідуть вони на іподромній орбіті навперегінки, горді, до краю знапружені, летять, радіючи своїй прудкості, дужості, силі!…

- Ви мало п'єте, пане кінооператоре, - торкає його за плече другий сусід, той самий сторож нічний, що стеріг свій розцяцькований клуб-писанку та місячне сяйво чатував. - У нас люблять, аби люди вволю гостились… Налити вам?

- Так, прошу.-Сергій підсунув свій келишок.

- Яку налити: верхню чи нижню половину? - старий, всміхаючись, вказує на келишок.

- Наливайте обидві.

- Чи добре почуваєтесь у нас?

- Так. Тут є рівновага. В настроях, у душах, в оцих ваших танцях… А це - основа життя… 'Вся природа, сама навіть небесна механіка тримається на цьому, ає… Досить, скажімо, небесному тілу відхилитися від орбіти, зміститись гравітаційним силам, і вже - катастрофа… Рівновага - може, це якраз те, що колись називалося вседержителем?…

- Вам видніше, пане операторе… Ваше здоровляї Одна з молодиць, кругловида, яблукувата, вся з вогню і енергії, вже не раз зачіпала вайлуватого кіногостя, а тепер підлетіла, охопила обома руками за плечі, туго обвіяла оператора своею жіночою розпашілістю:

- Такий файний кавалір! Ходіть-но до танцю!

- В житті ніколи не танцював.

- Йой, ви жартуєте! Знаю, танцюєте, та ще як! Ви ж усі там артисти!

В цю хвилю двері широко розчинились, з темряви вва.лився до хати ще один комйінатний: забрьоханий, у чоботях, у фуфайці. Теж водій п'ятитонки, а це повертається з гір, ой, що там коїться на дорогах… Голос його зривавсь наполохано:

- В Михайлівцях перетопило шосейкуі Туди їхав - нічого, а звідти вже буфером воду горнув!

Його засміяли:

- О, як перепудився… Тримай ліпше чарку, випий за молодих, за товариша свого!…

- Топитиме!

- Нас тут щоліта топить!… Апостоле, грай!

І смаглий булькатий циган вдарив смичком, підморгнувши товаришам, які бадьористо відгукнулися водночас: той гримнув у бубон, той залився кларнетом: бурхнула музика вогню.

- Чардаш!

І молодиця, зметнувшись, потягла свого каваліра-оператора в коло. Сам здивований був, що вміє і він. Вихривсь уже з молодицею, як і всі, то ближчало, то віддалялось її розпашіле, щасливе обличчя, всміхався на покуті біля молодої молодий, дивно схожий тонковусістю на потемнілого Мамая, ціле юрмище живих усміхнених мамаїв танцювало по стінах, вигоцувало по хаті:

Як я тоту коломийку Зачую, зачую, риселипю висербаю, В горщику танцюю!

Циган Апостол, не знаючи втоми, піддавав чимдуж більше вогню смичком, ладен, видно, був хоч до всесвітнього потопу вихрити людей в цім бурянім, шаленім до впаду танку.

ГлаваXV

Вночі загуло з гір.

Це була не та вода, що її ждуть заздалегідь напровесні паводкові комісії, тала, прибутна вода, що росте по міліметру, й зелена травня іскриться з-під неї так ідилічно, і човни по ній пливуть тихо, мов у сні, і кожен найменший звук, торкнувшись гладіні такої води, ковзає по ній і відлунює на кілометри, і грушка дика спокійно собі цвіте серед вод у весняній великодній святковості, цвіте одна серед повснсвої тиші, серед світлої, повної тихого пеба розлийвесни…