Страница 23 из 122
— Та де, прошу пані! Коні у нашого єгомосця — гей у святого Іллі… Го-го… хай сховаються пуги самого нашого пана… Вірте або ні… Це мої коні, прошу пані… рахувати, мої власні…
— То єгомосць… то… то… — обурення, що хлюпнуло на неї, затамувало їй слова в горлі. Не свідома, що робить, запхала стебло соломи в рот і гризла його зубами, як живу кістку. От хам! От падлюка! Якби татко жив, то, напевно, та свиня вислала б по Зоню свій фаетон, ще, може, і жінку свою посадив би в нього. Була така хвилина, що Зоня хотіла затримати коні і повернутись пішки додому. Навчила б вона його, як зустрічати делегата «Рідної школи»! І була б так зробила, о, без усякого сумніву, була б так зробила, якби не те, так, якби не те одне, що вона потребувала «Рідної школи» більше, ніж «Рідна школа» її…
— А як до вашого єгомосця приїздять гості, — спитала єхидно фірмана (став їй ненависний разом зі своїм єгомосцем), — то єгомосць висилають по них ваші коні?
— Е, прошу пані, — почухався дядько за вухом, — то щось інше. Єгомосць по паню теж були б раді вислати свої цуги… але то не було б політично… вірте мені або ні…
— Що то значить?
— Бо то так, прошу пані… в нас у селі щось чотири партії… і деруться між собою, прошу вибачення, як свині при кориті… але ніби… всі за тим, аби в селі була «Рідна школа»… що правда, то правда… Хай «Рідна школа» — так ніби кажуть… не буде ні з твоєї партії… ні з моєї… хай буде наша… рахувати, українська… ніби, гей той казав… надпартійна…
— І добре. І так повинно бути, і так воно і є, — авторитетно втрутилась Зоня. Відомість про те, що єгомосць з якихось тільки там дипломатичних міркувань не вислав своїх коней по неї, зразу примирила її з фірманом.
— Ага… ага… тому, якби єгомосць вислали по паню свої коні, то зараз пішло б селом… що пані делегатка тримають сторону католицького союзу… а в нас… то різні є… і радикали, і сільробівці… ніби комуністи, рахувати… можуть собі теє не вподобати… Тому єгомосць кажуть мені оце передвчора: «Поїдеш ти, Федю, по делегата… — рахувати, не знали, що не приїде чоловік… — ти, кажуть, з бідноти… не причепляться до тебе…»
— А люди? З ким же люди тримають? Більшість за якою партією?
— Та то, прошу пані, що значить люди? Пані не знають, як на селі? Рій водять, кажім правду, багачі… а багачі тримають з тими, хто їм більше обіцяє… А біднота, — хитро кліпнув оком, — біднота теж ділиться на «партії»… одна «партія» притакує багачам, бо боїться втратити їх ласку та заробіток в них… гі, той казав… а друга… викрикує на багачів, та ще й відгрожується їм… вірте або ні… це переважно ті з сільробу…
— А ви за котрою партією?
Дядько зіщулився. Хоч їхали чистим полем, все ж повів головою навколо, наче шукав за тим, що може його підслухати:
— Я бідний, прошу пані… і я собі, гі, той казав, так міркую… я поки що з єгомосця живу — кажім правду, — то єгомосця, де треба, мушу підтримувати… бо ніби, гі, той казав — дивись, чий хліб їси… але, якби що до чого… я на той приклад, якби ніби так часи змінились, як ті з сільробу вигукують… то кожний в селі… гі, той казав… може підтвердити, що Федь Безкутий… ціле життя бідний був і тепер… це ніби тільки так дай ми на те для прикладу— його право настало, і йому належиться… те, що іншим, рахувати…
«Ага, — зміркувала Зоня, — чужими руками грань вигортати збираєшся, братику», — її доброзичливість до дядька знову понизилась.
Не мала більше охоти до балачки.
Ниви рябіли медункою і кульбабою. На узліссі горіли дерева яскравою молодою зеленню, що здалека здавалась теплою і солодкою. Зорана рілля парувала мерехтливою, синюватою мжичкою. Над жовтим від латишу полем плив низько лелека. На горизонті викинув золотий хрест і за ним куполи підберізької церкви.
Зоня дістала дзеркальце з сумочки і поправила собі волосся, що розвіялось на вітрі. Поправила трохи і верету, що зсунулась, і знову прибрала сутугу, гордовиту позу.
Підберізці лежали в долині так, що з гірки виднілась рельєфна панорама села. Воно тяглося вздовж головного шляху, так званої Цісарської дороги, і розгалужувалось лише понад береги річки, що здалека здавалась вузькою, як сталевий дріт. Хати були в садках, і, як у кожному селі, деякі домівства були під білою бляхою і з засібними господарськими будинками та прибудинками, а решта під солом'яною стріхою з одним сарайчиком, або притулою, часто без огорожі навіть. Навпроти, відділені тільки громадською толокою, стояли двір у готицькім стилі під червоною черепицею, судячи з дерев, серед молодого парку, і плебанія, розложиста, низька, обведена кругом ганком з претензійними — під дорійські — стовпами напереді.
В безпосереднім сусідстві з плебанією була церква. Зоня трохи здивувалась: село, як видно по хатах, було біднувате, а церква була велика, мурована й покрита новою блискучою цинковою бляхою.
«Значить, церква мала добрих господарів», — подумала Зоня. На майданчику біля церкви, під не розвинутими ще яворами, стояв гурт простоволосих газдів.
Зовнішні стіни церкви на висоту чоловічих рук були обвішані капелюхами, засадженими на спеціально для того вмурованих гачках.
По кількості капелюхів на стіні церкви можна було судити, що газдів більше на майданчику, ніж у церкві. Можливо, спеціально вийшли на повітря, аби краще придивитись делегатові. Самовпевнена поведінка сільських дуків викликала в Зоні неприємний біль в околиці діафрагми.
Щастя, що фіра скрутила на плебанію, заки Зоня встигла порівнятись з ними.
З хати вибігла низенька, широка, в дечому схожа на будинок плебанії, досить неохайна (перкалева сукенка була запнута тільки до половини пазухи), червона на обличчі, з жовтою, як шафран, косою їмосць.
— А… а… прошу… прошу… — Замість простягти, вона сховала руки поза себе, витираючи їх об спідницю. — Прошу ближче…
Зоня не квапилась досередини. Маленькі, забиті квітами у вазонках віконечка на плебанії не заохочували до нутра дому.
— Дякую, може, піду до церкви, — відпрошувалась Зоня. Вважала, що своєю присутністю в церкві з'єднає собі людей, але їмосць замахала руками:
— Та бійтесь бога, не робіть цього! Всі вас пооглядають там — і для кого будете ще цікаві на зборах?
Зонина нехіть перед плебанськими кімнатами справдилася. В кімнатах було темнувато, незважаючи на гарну погоду, вікна були щільно позамикані. По кімнатах, куди проходила Зоня, всюди пахло засушеним пісним пшеничним хлібом і воском. Підлоги були нерівні, але чисті, аж жовті.
їмосць посадила Зоню на старомодний, з химерними ніжками фотель:
— Може, пані оглянуть наші родинні альбоми, заки я впораюсь у кухні?
Зоня хотіла б пройтись за той час по городі, де починали вже бриніти перші троянди.
Фотографії в плюшевих, облізлих від часу альбомах нагадували Зоні ті самі типи, що їх бачила по всіх родинних альбомах Річинських.
«Не дивно, — міркувала собі, — люди в тих часах жили однаковими інтересами, однаковісько одягались, тому і утотожнювались навіть обличчям…»
Обід готовиться у їдальні при кухні. До салонику, в якому оглядала фотографії Зоня, долітав звідтіль дзенькіт посуди і столових приборів. Здогадувалась, що їмосць готовить в її честь парадний обід з обов'язковим курячим бульйоном з локшею і сиряниками. Приготування до обіду тривало довго. Служба божа в церкві теж. Зоня двічі вже переглянула альбом. Перейшла очима, відповідно оцінюючи, кожний предмет у кімнаті. Занавіски на вікнах були нові, модні, призначені для міських широких вікон і тому трохи смішили при цих вируділих, об'їдених міллю портьєрах.
Перський килим на стіні, напевно, давно відсвяткував сто років з дня свого випуску в світ. Рисунок на ньому вже зовсім розплився, кольори злились в одну масу, але всякий, хто розуміється на того роду речах, віддасть йому належне.
Фотелики і канапка бідермаєрського стилю не гармоніювали з столом. Мабуть, для того був він прикритий, як у ресторані, довгою, сливе не до землі, скатертю.
На стіні, побіч статечної пари портретів жінки в старомодному очіпочку і священика з старовинним обличчям, висіла велика, насправді по-мистецьки виконана фотографія, на якій зафіксовано молоду тенісистку під час гри. Напруженість ситуації, динаміка руху, зосереджена воля відбились на обличчі і в цілій постаті дівчини, як у дзеркалі.