Страница 90 из 95
Я тебе лише тому люблю, що ти любиш мене. Це тебе влаштовує? Дивуюся.
Люди на старість стають егоїстами? Слухайте, це ж закономірно: хто ще любить їх, крім них самих?
Ти — один. Тебе — одного. Тобі — одному. Тобою — одним. На порозі шістдесяти це звучить гордо.
«Такого ще не було!» Правильно, але на поворотах історії мусить колись бути той перший крок і той перший сміливий, що вчинить його.
Не вагайтеся розбудити людину серед ночі, коли несете їй добру вістку. З поганою почекайте до ранку — і то після сніданку.
Замало любити. Треба ще вміти доставити любов на адресу.
Чесність — це вклад, при якому відсотки набагато переростають капітал.
Я змінив вулицю, на якій жив. Змінив роботу. Змінив докорінно свій спосіб життя. Змінив — о, кари, кари мені! — жінку і однаково далі не можу звільнитись від того скучного, пристаркуватого типа у дзеркалі.
«Я не цікавлюся тобою, — обрушилась Молодість на Старість. — Чого ж ти вічно тичеш свого носа у мої справи?»
Яке ти маєш право патякати про комуністичну мораль, коли ти навіть у касу кінотеатру намагаєшся пролізти без черги?
Не тому страшно, що роки «ідуть», а тому, що вони «біжать»…
Люблю тебе в собі. Люблю себе в тобі. Люблю нас разом. Люблю нас нарізно. Одне слово: люблю любити любов.
«Чому? Чому?» Я ж не можу сказати тобі, що ти не є тим, на чиїй руці хотіла б я прокинутись вранці…
Коли побачу сутулого, завжди випростую спину.
Нас поки що менше, але нас буде щораз більше й більше. Їх поки що більше, але їх буде щораз менше і менше. Мова про принципових і їх тіні.
З законом-то ти в згоді, а як з совістю?
Що за вибрик природи: і все ж таки людині найважче бути… людиною!
Про що гудуть безугавно телеграфні стовпи? Напевно, критикують розмови, що ведуть поміж собою телефонні дроти…
Просиш послати тобі за океан картину з краєвидом рідної сторони. Я радо вволила б твою волю, але де ж знайти мені художника, що зумів би фарбами передати небо, списане крилами журавлів, чи проосінній запах лісових опеньок, чи скаргу на «нові порядки» старого млина, а чи мелодії моєї туги, що, наче юродива, й досі шукає тебе по давно заораних стежках…
Колись натиралася свіжими листками любистку, аби віднадити його від іншої. Сьогодні кидає засушені листочки цього пахучого зілля в борщ, аби віднадити його від «забігайлівки».
І найточніше вимагає пояснення. Адже існує страх боягуза і… страх героя.
Часто «дерзання молодого таланту» і «формалістичні викрутаси» зводяться, по суті, до одного. Вся справа в тому, хто розбирає твою творчість: друг чи недруг.
Цить, серце! У вік космонавтики ціняться перш за все нормальні серця.
Якщо класика — це й вічна актуальність, то у старого Андерсена вона у фразі: «Королю, королю, ти голий!»
— Не йди за нього, — порадила мені мама. — Музиканти — однаково що цигани.
Я послухалась матері. І — що доброго зробила?
Воліла б око втратити, аніж довіру сина.
Які я можу мати претензії до жінки, коли я вже сам для себе застарий?
«Усі думки мої і мислі бродять коло твого дому», — писав ти мені хлопчиною. Хто був би тоді подумав, що пройдуть десятки років і твої слова повернуть к тобі, але вже як посланці від мене.
Не в кожному випадку мовчання люду — знак згоди.
Скільки б не було визначень поняття «національність», мова є і залишиться його душею.
Твоє мовчання болить мене. Твої листи тривожать мене. Куди, куди діватись мені з моїм тривожним болем?
Мама ~ Діти ~ Ти
Діти ~ Ти ~ Мама
Ти ~ Мама ~ Діти
Як не варіювати доданками, загальна сума завжди залишається та сама: найдорожчі.
Що ми знаємо про деяких наших «молодих», коли знаємо їх виступи на зборах і семінарах, а не знаймо їхніх думок?
Не вірю у безсмертність душі. Але важко мені повірити, щоб мої почуття до тебе мали б скінчитися з моїм життям.
По довгих роках прийшов лист від її першого любка. Здуріла від радощів: притулила конверт до губ.
— Мамо! — скрикнув син. — Це ж так негігієнічно!
Не бути падлюкою — ще не означає бути порядною людиною, бо порядність, друзі, зобов'язує, як і всяка інша чеснота.
Що це таке? Всі його шукають, а ніхто не знає, як воно виглядає. (Щастя).
Людство, як відомо, створило чимало міжнародних організацій та різних асоціацій. Чи не настав час, братове, подумати про ще одну? Наприклад, про «Міжнародну асоціацію порядних»?
Твої рекомендації чудові. Мене цікавить одне, зовсім побічне питання: хто, коли і за що давав їх тобі?
Почавши від стародавніх, хвалимо тих, що вміють впору замовчати. А впору замовити потрібне слівце — хіба не заслуговує такої самої, якщо не більшої, похвали?
Візьмеш невродливу — звикнеш. Візьмеш красуню — теж звикнеш. У чому ж тоді проблема?
Коли вже твоє становище змушує тебе бути нещирим зо мною, то для пристойності опусти бодай очі.
— Пошануй бодай черевики, коли вже не жалко ніг! — ремствувала мама на доню, що знемагала в танці.
Чоловіки підозрівають нас у надмірній практичності, а самі бач які: освідчуються в коханні, жертвують нам серце, а від нас вимагають руки (і то правдоподібно — правої).
Прийняти рішення, власне, найлегше. Тільки — як сприймуть його ті, від імені кого ми приймаємо його?
Сиджу за вдівцевим (до речі, такого прикметника в живій мові немає) столом свого сусіда з дитинства — Георгія.
— На Теплого Олекси було п'ять років, як ви були в нашому селі.
— А ви пам'ятаєте! Кожної зими кажу собі: но, вже цеї весни чи літа напевно виберуся на Буковину. А відтак знову якісь справи, цур їм та пек, закрутять мною, і знову відкладаю на наступне літо. І так, Георгію, з року в рік.