Повнолітні діти

Лідка почула ці слова і виїхала перед цілим класом:

— Не бійсь, будете сидіти коло першої відмінниці в класі.

Це була чергова нетактовність Лідки Дутки. Дарка звела докупи кілька своїх спостережень про Лідку, і думка про неї, дочку залізничника-пенсіонера, була вже готова.

Двері в класі стояли тепер відчинені навстіж, як віко вулика: в них влітали щораз нові учениці. Займали свої минулорічні місця з усмішкою, яку може дати тільки добрий відпочинок і свідомість, та незаперечна свідомість, що на першому уроці учениці не загрожує яка-небудь небезпека.

Всі були однаково зодягнені в форми — чисті, свіжовигладжені, ще з слідами дбайливих маминих пальців. Були наче солдати одного рангу. Тільки по черевиках і панчохах, вибагливих і дорогих або дешевих, грубих, можна було довідатися про соціальне становище батьків.

З-за лівої половини дверей з'явилась чиясь голова. Перше, що Дарка побачила, це був ніс. Лише потім помітила пару чорних довгастих очей під густою блискучою гривкою.

Голова витягнулася сміливіше направо, і в цю мить хтось гукнув:

— Сміливо, Міці! Ходи… ходи… ще нема нікого!

Міці вдає дуже перелякану і обережно, з пальцем на устах, що витягнуті в трубочку, ступає до класу спершу однією ногою, потім розмашистим рухом — другою і вибухає таким милим, щирим сміхом, що Дарка мусить визнати її в думці за найсимпатичнішу дівчину з усіх сімнадцятьох учениць. Вона не має на своєму лиці нічого такого, що можна б окремо гарним назвати. Єдине, що приваблює і відразу завойовує симпатію до неї, це зуби: бездоганно чисті, синювато-білі, молоді зуби. Міці — єдина на весь клас у сукенці. В білій шовковій, з чорним оксамитовим поясом. Згодом Дарка помітила, що вона за спиною ховає ще й солом'яний, з широчезними крисами капелюх.

Міці мусить насамперед з кожною привітатися. Дарці каже:

— Хто хоче зі мною у згоді жити, той мусить підлягати мені. Чи ж не так, діти? Тож запам'ятай собі!

Лише тепер може розказати дещо про себе.

— Діти, ви уявіть собі, ви тільки уявіть собі: їде нас цілий вагон з Лужан до Дорна Ватри. Я не знаю, як могла моя тітка не подумати про те, що сьогодні перший день навчання, і пустити мене на ту прогулянку?

— Міці, б'ємось об заклад, що твоїй тітці навіть не снилося те, що ти їдеш до Дорна Ватри! — перебиває Коляску Ліда.

— І чого ти така дурна, Дутка? Я говорю вам, що буду своєму татові говорити. Розумієш? Отже, я скажу, що тітка випхала мене на ту прогулянку…

— Далі! Далі! — домагається Косован, гарна маленька блондиночка з майстерно оправленими локонами. — Як… як-то було з тим вагоном? З ким ти їхала на ту прогулянку? Ану, лиш признайся!

— Таж я кажу… Їдемо всі, — Міці не переліковує, хто ті всі, — а в Жучці Едуард, свояк мого шурина, зустрічає нас на вокзалі, і я при тій нагоді… зовсім випадково дізнаюся, що сьогодні нещасне третє вересня.

— І що, Міці? І що? — не може втерпіти мала Кентнер.

— Зрозуміло, я вискакую як ошпарена в Чернівцях з вагона… Уявляю собі, ох, уявляю собі, як мій тато збирався сьогодні до праці. Там десь дома була ціла революція… чому я не приїхала своєчасно… Бідна мама! Вона завжди замість мене мусить бути татові за громовідвід…

— Але що з тим Едуардом? — не дарує свого Ольга Кентнер.

— Зрозуміло що: бідний Едуард мусив відвезти мої речі додому… А я побігла з виваленим язиком до школи… Прибігаю, а то ще чотири хвилини до дзвінка. Чи не може людині серце тріснути з жалю? Та я ж могла бодай по-людському попрощатися з ними, хіба ні? Діти! Я вам кажу, мої діти, як я буду колись мамою, то буду доброю мамою. Найму своїм дітям домашнього вчителя, а не буду їх замучувати якоюсь школою.

— Міці, пес має хату? — кинув хтось із задніх парт.

— Дурна ти! У доброго господаря і пес має хату. А втім, не думай, що мене дуже захоплює роль мами… я тільки так сказала. Тепер важливіша проблема… Скажіть мені, що буде, якщо на перший урок схоче притаскатися Альзо і застане мене в цій сукенці? В нього живіт розболиться від цього. Це страшно, що нікому з вас не спало на думку надягти сьогодні фартух! Ти, Косован, цілий рік ходиш у фартусі до школи, а сьогодні — як на зло. Чекай, запам'ятаю я це собі! Діти, придумайте щось! Равлюк, як ти можеш сміятися, коли твоя товаришка в такому становищі? — Раптом помітила Дарку. — Ану, ходи сюди… тут… так, стань собі коло мене. Діти, вона однакового зросту зі мною? Слухай, я тебе прошу… ще є час… ти нова… тобі нічого не скажуть… Дай мені свою форму, а сама зодягни мою сукенку. Я тебе прошу! Діти, зробіть живу ширму. Ти не бійся, тобі нічого не скажуть! Якби хто інший, а не я, прийшов у сукенці, то вчителі навіть не помітили б. Але тому, що це саме я… Ти знаєш, мені вже чотири роки погрожують, що викинуть мене з школи. Розумієш тепер? Слухай, чого ти ще вагаєшся? Діти, скажіть їй, хай скидає форму, бо кожна хвилина дорога…

Дарка зам'ялася. Певна річ, що вона хотіла б жити у дружбі з цією милою дівчиною, радо допомогла б їй, навіть якщо ця форма — така важлива річ для неї. Але невже так при всіх роздягатися? Дивно, що Міці цього не розуміє. А до того ж Дарка не має нічого більше під сподом, як сорочку і чорні трусики. Як же буде виглядати ця біла сукенка поверх чорних трусиків?

— Ох, ти доки надумаєшся, то дзвінок буде! — вже серйозно занепокоїлася Міці і нервовим рухом сіпнула за Дарчин мундирчик біля шиї. Рух цей майже завжди певний: блузка розстебнулася від шиї до останньої застібки нижче пояса.

В той момент десь внизу запищав коротким уриваним звуком дзвінок. Звук цієї малої потвори так подіяв на Дарку, що вона від страху втратила контроль над своїми пальцями. Вона почала поквапливо застібати блузку, потім розстібати, бо здалося їй, що пропустила одну застіжку, і знову почала спочатку, так само нервово і безладно. Оріховська смикнула її за спідничку до парти, бо викладач Мірчук був уже в класі.

Учениці встали з місць. Рівно, акуратно, і цим відразу визначили своє ставлення до вчителя. Було очевидно, що вони поважають його.

— Помолимося!

Викладач згорнув руки на грудях, а сам задивився у вікно. «Отче наш, іже єси…» Дарка зважилася глянути на лице вчителя. Він не відводив очей від клаптика голубої хмаринки у вікні. Дарка перечекала знову, тепер уже певніше придивилася до цього обличчя. Все на ньому було розміщене в такій ідеальній пропорції, що можна було подумати: природа створила цього чоловіка як зразок людської істоти. Важко було уявити собі, щоб той викінчений ніс міг мати в своєму сусідстві інші вуста, крім саме тих, що були на моделі: ні занадто тонких, ні занадто повних, майже одного кольору з лицем. Напевно теж, до того волосся на голові не підходили б ніякі інші очі, крім оцих буро-сірих, трохи запалих очей.

Мірчук ворухнув головою, і Дарка опустила очі. Відчула неприємне враження від того, що учитель дивиться саме на неї. Мимоволі підвела очі. Почервоніла і сіла ще за кілька хвилин перед закінченням молитви. Мірчук дивився прямо на її розстебнуту блузку. Біла сорочка з зубчастою мережкою світила на весь клас. Дарка застебнула скоренько блузку і крадькома глянула на вчителя. Але Мірчук записував уже щось у журналі і не звертав уваги на нову ученицю.

— Всі присутні?

— Всі! Є дві нові!

Мірчук дав знак рукою, що мав означати «спокій».

Потім обережно здув невидимий порох з стола, сперся на стіл і почав говорити про обов'язки учениць української приватної жіночої гімназії в Чернівцях.

Говорив рівним голосом, зовсім так, начебто хтось читав без граматичних знаків, а Дарка слухала, слухала, аж доки та омріяна гімназія не видалася їй монастирем з загратованими вікнами, звідки нема ані виходу на світ, ані надії на промінчик сонця.

— Ти чуєш? — шепнула Дарці Ориська на вухо, хоч це було під час уроку заборонено робити. Дарка вирвала клаптик паперу з чернетки, написала великими бунтарськими літерами: «Вже краще було б приватно вчитися» — і підсунула Орисьці. Ориська пробігла записку очима і, перелякана, зім'яла її, мало не проковтнула. Хай би попала така записка учителеві в руки! Бувай здорова, гімназіє, на віки вічні!