Маха гола

Але одного вечора маестро, незважаючи на гнів Котонера, уперто став наполягати, щоб той пішов із ним подивитись на «Чарівну Фреголіну», дівчину-іспанку, яка співала в одному театрику в бідняцькому передмісті — її звучне прізвисько, виписане метровими літерами, красувалося на всіх перехрестях Мадрида. Ось уже два тижні Реновалес щовечора ходив на її виступи.

— Для мене дуже важливо, щоб ти її побачив, Пепе. Один лише погляд… Благаю тебе… Я певен, цього разу ти не скажеш, що я помилився.

Кінець кінцем Котонер здався на умовляння друга. Вони досить довго чекали появи «Прекрасної Фреголіни», дивлячись на виступи танцюристів та слухаючи пісеньок, що виконувалися під рев публіки. Оте чудо приберігали на завершення. Нарешті натовп у залі схвильовано загомонів і оркестр урочисто заграв добре відому всім шанувальникам цієї популярної співачки мелодію; на маленьку сцену бризнув сніп рожевого світла, і з’явилась «Чарівна».

Це була невисока, але струнка дівчина, така тендітна, що здавалася виснаженою від голоду. Найдужче впадало в очі її досить гарне личко, сумне і ніжне. З-під чорної, розшитої сріблястими нитками сукні, схожої на широкий дзвін, виглядали тоненькі худі ніжки. Над газовим декольте ледь випинали білосніжні опуклості, а над ними проступали туго обтягнені шкірою гострі ключиці, її очі так і вабили до себе — великі, прозорі, невинні і водночас хтиві. Пломінчики любострастя, що миготіли в них, ніби й не порушували їхнього наївного виразу. Стояла вона, як черниця, притиснувши руки до стану й відставивши лікті, і в цій позі боязкої соромливої дівчини співала фальцетом жахливі непристойності, що різко суперечили її скромній зовнішності. У цьому й полягала незвичайність «Чарівної Фреголіни», і тому публіка вітала кожне її лайливе слівце радісним ревом і з пошани до святобливої постави співачки не вимагала, щоб вона задирала ноги або ворушила животом.

Побачивши її, Реновалес штовхнув друга ліктем і завмер, тривожно чекаючи присуду. Краєм ока він стежив, як Котонер роздивляється співачку.

Друг цього разу зласкавився:

— Ай справді… щось таки є. Очі… постать… вираз обличчя… Схожа і навіть дуже схожа… Але ж поглянь, як по-мавпячому вона скривилася!.. А слівця!.. Ні, вона поводиться так, що всяка схожість зникає.

І ніби розгніваний, що ця безголоса і безсоромна дівуля така схожа на милу небіжчицю, він іронічно й замилувано став повторювати непристойні вирази, якими закінчувався кожен її куплет.

— Дуже гарно! Просто чудово!

Але Реновалес мовби й не чув глузувань друга. Вп’явшись очима у «Фреголіну», він раз у раз штурхав його й шепотів:

— Це вона, правда?.. Як викапана… І знаєш, Пепе, ця дівчина таки має хист і дуже мила.

Котонер насмішкувато похитував головою. Так, так, дуже мила. А коли по закінченні вистави Маріано сказав, що хоче залишитися на наступний сеанс і не підвівся, друг вирішив його покинути. Але зрештою зручно вмостився в кріслі і зібрався подрімати під музику та гомін публіки.

Нетерпляча рука маестро пробудила його з приємного забуття.

— Пепе!.. Пепе!..

Старий художник мотнув головою і сердито розплющив очі.

— Чого тобі?

Реновалес посміхався — солодко й лукаво. Зараз він простодушно запропонує якусь дурницю.

— Я подумав, а що як ми сходимо за лаштунки? Побачимо її зблизька…

Друг обурився. Маріано, мабуть, вважає себе молодим півником, не розуміє, на кого схожий. Ця артисточка лише посміється з них. Прикинеться цнотливою Сусанною*, на яку напали двоє дідів…

Реновалес замовк, але за мить знову розбуркав товариша.

— Може, ти сходив би сам, Пепе? Ти краще розумієшся на цих речах і сміливіший за мене. Скажеш, що я хочу намалювати її. Це ж не абищо, портрет моєї роботи!..

Котонер засміявся. Князівська простодушність, з якою маестро давав йому це доручення, щиро потішила старого богемника.

— Дякую, сеньйоре. Ваша довіра — для мене велика честь, але я не піду… Як можна бути таким йолопом, Маріано! Невже ти гадаєш, ніби ця дівчина знає, хто такий Реновалес, чи хоча б чула коли-небудь твоє ім’я?..

Маестро по-дитячому здивувався:

— Ну знаєш, усе ж таки моє ім’я… стільки писали про мене в газетах… про мої портрети… Скажи, що ти не хочеш, та й годі.

І він замовк, образившись, що товариш йому відмовив, та ще й запевняє, ніби його слава не досягла цього закутня. Друзі часом платять нам невдячністю, хоч як прикро це усвідомлювати.

Коли вистава скінчилася, маестро відчув: він не може піти просто так, «Чарівна Фреголіна» повинна знати, що він був тут. Отож купив у квіткарки весь барвистий кошик, який вона несла додому, засмучена невдалою торгівлею, і попросив негайно віднести квіти сеньйориті… «Фреголіні».

— Знаю, це Пепіті, — відразу уточнила жінка, наче йшлося про її подругу.

— І скажіть їй, що це від сеньйора Реновалеса… художника Реновалеса.

Жінка кивнула головою, повторивши ім’я. Гаразд, вона їй скаже: від Реновалеса. З таким самим виразом вона повторила б і всяке інше ім’я. Й анітрохи не здивувалася, коли митець подав їй аж п’ять дуро.

— П’ять монет!.. Зовсім здурів! — буркнув друг, втрачаючи до маестро всяку пошану.

Більше добрий Котонер не дав затягти себе в той театрик. Марно Реновалес щодня захоплено розводився про співачку, чудувався, що вона може так змінюватись. Тепер виходить на сцену в світло-рожевій сукні, дуже схожій на деякі з тих, що зберігаються в нього вдома, у шафах. На голові в неї капелюх, прикрашений квітами та черешнями, трохи завеликий і подібний до солом’яного капелюшка небіжчиці, який теж лежить десь у шафі. Ох, як та дівчина нагадує йому сердешну Хосефіну!.. Щовечора розбуджує в ньому щасливі спогади.

Оскільки Котонер відмовлявся супроводжувати його, Реновалес ходив дивитися на «Чарівну» в супроводі молодиків зі свого богемного почту. Ці хлоп’яки говорили про divette[32] захоплено і трохи зневажливо, мов лисиця з відомої байки, яка дивилася на недосяжний виноград і втішалася тим, що він дуже кислий. Вони бачили співачку тільки здалеку і вважали її гарненькою; її «лілейна», за їхнім виразом, врода променилася божественним сяйвом гріха. Ця дівчина була не для них; вона носила коштовні прикраси і, згідно з їхніми відомостями, мала могутніх покровителів, цілий гурт молодих сеньйорів у фраках, які віднедавна заповнювали ложі, а після вистави чекали «Фреголіну» на виході, щоб повезти її вечеряти.

Реновалес згорав від нетерплячки, не знаючи, як підступитися до неї. Щовечора посилав їй кошик квітів або великий букет. Співачка, мабуть, знала, від кого ці подарунки, бо шукала очима серед публіки отого негарного й уже немолодого сеньйора, обдаровуючи його ласкавого усмішкою.

Одного вечора маестро побачив, що з його куплетисткою привітався Лопес де Coca. Отже, зять зможе їх познайомити. Пристрасть додала художникові сміливості, і він дочекався Рафаеля на виході, щоб викласти йому своє прохання.

Він хотів би намалювати цю дівчину; годі знайти кращу натурницю для картини, яку він давно замислив. Кажучи це, митець червонів і заникувався, але зять посміявся з його боязкості й охоче взявся допомогти.

— А! Пепіта!.. Славна жіночка, хоча її кращі часи минули. Личко невинне, як у школярки, але подивилися б ви на неї десь-інде!.. П’є, як москіт… А вдачею тигриця!..

Потім споважнів і сказав, що є деякі перешкоди. Нині вона має «друга»— то один з його приятелів, хлопець із провінції, який прагне популярності. Він уже програв половину свого статку в казино, а тепер спокійно дивиться, як другу половину поглинає ця дівчина, бо завдяки їй він зажив певної слави. Лопес де Coca пообіцяв, що поговорить із нею — вони давні друзі. У вас же наміри цілком невинні — еге ж, тату?.. Умовити її неважко. Ця Пепіта має потяг до всього незвичайного. Вона трохи теє… романтична. Він розтлумачить дівчині, що, беручи її за натуру, славетний художник виявляє їй дуже високу честь.

32

Співачка (франц.).