Маха гола

Реновалес залишився холодний. Але ж тут лежить Хосефіна!.. Він кілька разів прочитав напис, наче ніяк не міг цьому повірити. Атож, це могила його дружини; літери подавали її ім’я та коротеньку епітафію невтішного чоловіка, яка здалася митцеві позбавленою всякого почуття, фальшивою, просто ганебною.

Він ішов сюди, здригаючись від тривоги перед страшною миттю, коли побачить останнє ложе своєї Хосефійн. Сяде поруч із нею, ходитиме по землі, що зберігає есенцію її тіла! Ця трагічна картина весь час стояла в нього перед очима; він плакатиме, як дитина, впаде навколішки й ридатиме, охоплений смертельною тугою…

І ось він перед могилою, а його очі зовсім сухі, розглядаються навколо холодно й байдуже.

Хосефіна тут!.. Доводилося вірити запевнянням друга та оцій епітафії з її пишномовними й пустими фразами; але ніщо не вказувало Реновалесові на присутність небіжчиці. Він анічогісінько не відчував, із цікавістю роздивлявся ближні могили, і в його душі зроджувалося блюзнірське бажання зареготати, бо смерть раптом видалась йому блазнем, що з’являється у фіналі вистави життя, ощирившись у сардонічній посмішці.

По один бік Хосефіниної могили під нескінченним каталогом титулів і нагород, спочивав якийсь вельможний серьйор: ще один граф де Альберка, котрий упокоївся, сподіваючись, що ось-ось засурмить ангел і він зможе урочисто з’явитися перед господом з усіма своїми грамотами й хрестами. По другий — лежав генерал, що гнив під брилою мармуру з викарбуваними на ній гарматами, рушницями та прапорами, ніби цей вояка хотів залякати смерть. У якому сміховинному товаристві лягла Хосефіна на вічний спочинок! Соки всіх цих тіл змішувалися крізь товщу землі, і люди, за життя незнайомі, тепер поєднувалися й зливалися в безповоротному цілунку небуття. Оці два сеньйори стали останніми володарями Хосефіниного тіла, її вічними й уже незмінними коханцями; заволоділи нею назавжди, і їм байдужісінько до його почуттів, ефемерні тривоги живих їх не обходять. Ох смерте! Яка ж ти невблаганна насмішниця!

Від усвідомлення людської нікчемності Реновалес відчував обурення, сум, огиду… але не плакав. Очі художника вбирали лише зовнішнє, матеріальне: переважно форму, в яку він був залюблений усе своє життя. Єдине прикре почуття, якого він зазнав, побачивши могилу дружини — це сором, що надгробок такий скромний і непримітний. Це ж його Хосефіна — дружина видатного митця!

Він подумав, що всі найвідоміші скульптори — його друзі; варто лише сказати їм, і вони вирізьблять величний монумент із статуями, які проливатимуть сльози, — символами подружньої вірності, ніжності та кохання. То буде пам’ятник, гідний подруги великого Реновалеса… Оце й усе, що думалося художникові; його уява не могла пробитися крізь твердь мармуру і досягти схованої під ним таємниці. Могила була порожня, німа, і ніщо в ній не озивалося до душі Маріано.

Він нічого не відчував, анітрохи не хвилювався і бачив кладовище таким, яким воно було зовні — похмурим, сумним і огидним місцем, просякнутим духом гнилизни. Реновалесові вчувалося, що з вітром, під яким гнулись гостроверхі кипариси та шаруділи старі вінки й трояндові кущі, долітає солодкавий трупний запах.

Художник майже вороже подивився на мовчазного Котонера. Це товариш у всьому винен, бо в його присутності він бентежиться, стримується від щирого вияву почуттів. Пепе усе-таки чужий, хоч і друг, він затесався між ними двома і не дає їм поговорити відверто, обмінятися безмовними словами любові й прощення, про що так мріяв Реновалес. Він ще повернеться сюди сам, без нікого, і, може, тоді відчує те, чого не може відчути зараз.

І митець таки повернувся сюди — уже наступного дня. Сторож з радістю привітав його, збагнувши, що від цього відвідувача можна чекати щедрих подачок.

Осяяне вранішнім сонцем, кладовище здалося Маріано більшим, величнішим. Розмовляти тепер не було з ким, і тільки його кроки порушували мертву навколишню тишу. Він піднімався сходами, проминав підземні галереї і відчував дедалі більший неспокій. Тривожно думав, що з кожним кроком віддаляється від світу живих, що вхідна брама з потворним цвинтарним сторожем уже далеко і він тут єдине живе створіння, єдиний, хто здатен мислити і боятись у цьому моторошному місті, у цьому куточку загробного світу — чорного, бездонного провалля, з якого віє жахом і в якому знемагають тисячі й тисячі примарних істот, огорнутих таємницею небуття.

Підійшовши до Хосефіниної могили, художник скинув капелюха.

Нікого. Навкруги, скільки сягало око, розгойдувались од вітру дерева та трояндові кущі, тяглися ряди гробниць. Прямо над головою художника тихо шелестіло гілля акації, а в ньому щебетали пташки, і цей голос життя трохи заспокоював митця, розвіював дитячий страх, який опанував його відразу, тільки-но він ступив на лункі кам’яні плити.

Він довго стояв, невідривно дивлячись на мармурову плиту; одна її половина, осяяна сонцем, була золотого кольору, а друга — біла, підсинена тінню. Раптом художник здригнувся, наче прокинувшись від чийогось голосу… свого власного. Скоряючись нездоланному пориву вимовити вголос свої думки, порушити мертву цвинтарну тишу, він несподівано заговорив:

— Хосефіно, це я… Ти мене прощаєш?..

Реновалеса охопило палке дитяче бажання почути голос із того світу, голос, що пролив би на його душу бальзам прощення, він хотів принизитися, плазувати навколішки, плакати, щоб Хосефіна почула його, щоб усміхнулася в безодні небуття, побачивши, як змінився її чоловік. Прагнув сказати — і казав це їй подумки, — що вона воскресла в його помислах і що, втративши дружину навіки, він став кохати її так палко, як ніколи не кохав за життя. Почував себе винним, що так неоднаково склалися їхні долі, що він досі живе на світі і почуває себе ще дужим і молодим, що провів її в останню путь байдужий і холодний, думаючи про іншу жінку, що злочинно прагнув смерті своєї дружини, а тепер безумно закохався в її примарний образ. Нікчема! І він залишився жити. А вона, така лагідна, така добра, зникла назавжди, загубилася й розтанула у бездонних глибинах вічності!..

Реновалес заплакав: сльози полилися з його очей — щирі й гарячі, — і він відчув, що вони з Хосефіною тепер зовсім близько одне до одного, що вони майже разом і їх розділяє тільки мармурова плита і тонкий шар ґрунту. Тепер він любив її спокійною і втихомиреною любов’ю, очищеною від земної марноти. О якби він міг зараз зірвати цю біломармурову плиту! Реновалес уже не бачив кладовища; не чув ні пташиного щебету, ні шелесту гілля; мав таке відчуття, ніби його огорнуло хмарою і в густому тумані він бачить лише білу могилу, оцю мармурову плиту, під якою навіки впокоїлося кохане тіло.

Хосефіна прощала його; поставала перед ним такою, якою була в юності, якою залишилася на його малюнках і картинах. Дивилася йому в очі проникливим поглядом — як за часів їхнього кохання. Він чув її голос, що звучав так само по-дитячому дзвінко, як тоді, коли вона сміялася з усяких дрібниць у їхню щасливу пору. Це було воскресіння; небіжчиця стояла перед ним, як жива, мабуть, зіткана з невидимих випарів її життєвої есенції, які ще витали над могилою, ніби сумно прощалися зі своєю матеріальною оболонкою, перш ніж полинути в нескінченність.

Художник розпачливо плакав у тиші, рясні сльози давали йому солодке полегшення; налякані його тужними зітханнями, пташки замовкли. «Хосефіно! Хосефіно!» — ридав він, та відповідала йому тільки луна — володарка цього заставленого лункими плитами кладовища.

Скоряючись нездоланному пориву, митець переступив через обліплений мохом ланцюг, який огороджував могилу. Відчути її зовсім поруч! Подолати коротку відстань, яка розділяє їх! Насміятися над смертю поцілунком воскреслої любові, глибокої вдячності за прощення!..

Маестро упав на білу плиту й обхопив її руками, наче хотів відірвати від землі і забрати з собою. Він гарячково припав устами до того місця, під яким мало бути обличчя мертвої, і став обціловувати твердий мармур, тужливо стогнучи і б’ючись об плиту головою.