Маха гола

Цей портрет зворушив Реновалеса і глибоко засмутив. Такий сум людина відчуває, коли серед розкошів і достатку раптом згадує, як тяжко їй колись жилося. Вдячність до вірної подруги знов розбудила в ньому докори сумління.

«О Хосефіно! Бідолашна моя Хосефіно!»

Коли прийшов Котонер, він побачив, що маестро лежить долілиць на дивані, обхопивши голову руками, ніби спить. Старий художник спробував розворушити друга, заговоривши про вчорашню церемонію. Великий успіх. Усі газети пишуть про нього та про його промову, визнають за ним справжній літературний хист і твердять, що в письменстві він міг би досягти не меншого, ніж у живопису. Читав він про це чи ні?..

Реновалес у відповідь лише знуджено махнув рукою. Виходячи вранці на прогулянку, він переглянув газети на столі, де лежала пошта. Побачив свій портрет між вузенькими шпальтами промови, але читати вихваляння не став — відклав на потім. Усе це мало його цікавить. Він думає про інше… сумно йому.

І на стривожені розпитування Котонера, який подумав, що товариш захворів, тихо проказав:

— Зі мною все гаразд. Це просто меланхолія, нудьга від неробства. Хочу працювати, а сили чогось нема.

Несподівано він замовк і показав рукою на портрети Хосефіни, ніби то були його нові, щойно намальовані картини.

Котонер здивувався… Таж вони тут висять хтозна-від-коли. Він що, вперше їх бачить?

Маестро поділився з другом своїм недавнім відкриттям. Він жив серед оцих портретів і зовсім не помічав їх: тільки дві години тому роздивився, що вони тут.

— Ти трохи «схиблений», Маріано. Живеш, нічого Навколо себе не бачачи. Навіть не знаєш, що Сольдевілья одружився з дуже багатою дівчиною. Бідолашний хлопець хтозна-як засмутився, що вчитель не прийшов до нього на весілля.

Реновалес знизав плечима. Що йому до всього цього? Запала довга мовчанка, маестро був замислений і сумний. Раптом він поривчасто підвів голову.

— Що ти скажеш про ці портрети, Пепе? — стривожено запитав він. — Це вона? Я не помилявся, коли малював її? Може, я бачив її не такою, якою вона була в житті?..

Котонер засміявся. А таки справді маестро «схиблений». Отаке запитувати! Таж ці портрети — просто чудо, як і все інше, що він малює. Але Реновалес, охоплений сумнівом, правив своєї. Він же не про те питає — про схожість! Хоче знати, чи така була Хосефіна в житті, як на цих малюнках!

— Точнісінько така, — відповів богемник. — Таж твої портрети, чоловіче, тим і вражають, що люди на них, як живі.

Котонер говорив упевнено, хоча в душі його ворушився сумнів. Атож, це Хосефіна, але якась не зовсім звичайна, ідеалізована. Риси обличчя її, та вони мовби світяться внутрішнім сяйвом, від чого здаються гарнішими. Цю ваду Хосефіниних портретів Котонер зауважив давно, але мовчав.

— А якою Хосефіна тобі здавалась? — провадив маестро. — Гарна вона була? Подобалася тобі як жінка? Скажи мені, Пепе, відверто… по щирості. Дивина, та й годі — але я не можу згадати, якою вона була.

Котонер розгубився від цих розпитувань і відповідав трохи збентежено. Що це на нього раптом найшло? Хосефіна була просто чудова. Не жінка — ангел, він завжди згадуватиме її з глибокою вдячністю. Він плакав за нею, як за рідною матір’ю, хоча вона майже годилася йому в дочки. Адже небіжчиця так любила бідолашного богемника, так щиро піклувалася про нього.

— Таж я не про це, — урвав його маестро. — Я питаю, якою Хосефіна тобі здавалася? Вона справді була вродлива?

— Так, чоловіче, — рішуче відповів Котонер. — Вона була вродлива… вірніше, симпатична. Тільки перед смертю її трошки спотворило… Клятуща хвороба. А взагалі, вона була ангел.

Заспокоєний цими словами, маестро довго дивився на свої витвори.

— Атож, вона була гарна, — мовив він, розтягуючи слова і не відводячи погляду від портретів. — Тепер я бачу це й розумію. Яка дивина, Пепе; здається мені, я сьогодні зустрів Хосефіну, повернувшись із далекої подорожі. Я забув про неї і вже не пам’ятав як слід її обличчя.

Знову запала довга мовчанка, а тоді маестро спитав у друга з тривогою в голосі:

— А як вона ставилася до мене?.. Чи справді мене кохала? Ти гадаєш, це від кохання вона іноді поводилася… так дивно?

На це запитання Котонер відповів одразу, не вагаючись.

— Чи кохала вона тебе!.. Таж вона тобою марила, хлопче! Жодного чоловіка так не кохали, як кохала тебе Хосефіна! Усе що було між вами — то тільки ревнощі, від надміру почуттів. Я знаю це краще, аніж будь-хто; таким друзям, як я, що вільно заходять у дім, мов домашні собаки, жінки мають звичай довірятись у всьому, розповідають їм таке, чого ніколи не сказали б чоловікові… Повір мені, Маріано, ніхто ніколи так тебе не кохатиме. Роздратування та примхи — то були хмаринки, які швидко розвіюються. Я певен, ти вже й не пам’ятаєш про них. А любила вона тебе завжди, це почуття ніколи в ній не згасало. Можеш мені вірити, я це кажу напевне; сам знаєш, таємниць від мене Хосефіна не мала, і я був єдиною людиною, кого вона могла терпіти в свої останні дні.

Ці слова явно втішили Реновалеса, і він аж наче повеселішав.

Надвечір вони вийшли вдвох прогулятися і неквапом рушили до центру Мадрида. Реновалес говорив про свою юність, про їхнє життя в Римі. Сміявся, нагадавши Котонерові про його славнозвісний асортимент пап; у пам’яті художника зринали веселі витівки в студіях, гамірні банкети, а згодом — товариські вечірки в маленькій затишній їдальні їхньої квартири на Віа Маргутта, коли він повернувся до Рима одружений; згадував, як приходив богемник та інші друзі художники на чашку чаю до молодого подружжя; як галасливо сперечалися вони про живопис, викликаючи невдоволення сусідів, як боязко всміхалася до всіх його Хосефіна, ще не звикнувши до ролі господині дому, не звикнувши бачити себе без матері й у чоловічому товаристві.

Ці галасливі молодики, патлаті й грізні, мов розбійники, наївні і прискіпливі, як діти, здавалися їй напрочуд цікавими й милими.

— Чудові то були часи, Пепе!.. Надто пізно ми розуміємо, яке це щастя — молодість!

Гуляючи без якоїсь певної мети, вони так захопилися розмовою та спогадами, що й незчулись, як опинилися на площі Пуерта дель Соль. Уже смеркало, засвітились електричні ліхтарі, і перед вітринами крамниць замерехтіли на тротуарі жовті відблиски.

Котонер подивився на годинник на будинку міністерства.

Чи маестро сьогодні піде до графині де Альберка?

Реновалес ніби прокинувся. Атож, треба йти. На нього там чекають… Але так і не пішов. Друг подивився на нього майже обурено, наче не міг збагнути своїм розумом дармоїда, як це можна відмовитись від запрошення на обід.

Художник відчував, що сьогодні неспроможний пробути цілий вечір із Кончею та її чоловіком. Подумав про графиню майже з відразою; вона таки коли-небудь урве його терпець своїми зухвалими пестощами, з якими постійно до нього чіпляється, і рано чи пізно в нападі відвертості він про все розповість графові. Ганебно й непорядно жити отак «утрьох», а для цієї вельможної дами, здається, нема більшої втіхи.

— Вона мені обридла, — мовив Реновалес, відповідаючи на здивований погляд друга. — Несила її терпіти; липне до мене, як смола, ні на мить не дає спокою.

Ніколи досі він не розмовляв із Котонером про свої любовні взаємини з графинею де Альберка. Але другові цього й не треба було, він усе розумів і без слів.

— Зате вона красуня, Маріано, — сказав він. — Диво, а не жінка. Ти знаєш, я від неї просто в захваті. Для Твоєї грецької картини хіба знайдеш кращу натуру?

Маестро подивився на нього співчутливо — як можна верзти таку нісенітницю! Він відчув гостре бажання висміяти графиню, принизити її і в такий спосіб виправдати свою байдужість до неї.

— Гарний фасад, більше нічого… обличчя й тіло…

І, нахилившись до друга, тихо прошепотів, ніби відкриваючи страшну таємницю:

— Знаєш, які в неї гострі коліна… А вдає з себе казна-що.

Котонер роззявив рота й зареготав сміхом сатира, аж вуха затремтіли. Так може сміятися лише старий парубок, якому стали відомі приховані вади недосяжної для нього красуні.