Маха гола

Але поки що маестро хотів, щоб люди шанували його ім’я за колишні заслуги, захоплювалися картинами, які він уже створив. Він сердився, коли газети вихваляли молодих, а про нього згадували лише мимохідь як про метра живопису, як про давно померлого художника, чиї картини скоро будуть виставлені в музеї Прадо. Його поймав глухий гнів актора, який помирає від заздрощів, коли на сцені з успіхом виступають інші.

Він хоче працювати, ось-ось візьметься до роботи. Та час минав, а Реновалес не робив анічогісінько: в голові була порожнеча, руки не слухалися, і він соромився признатись у цьому навіть найближчим людям, згадуючи, як легко колись йому малювалося.

«Це мине», — запевняв він себе з переконаністю людини, що не сумнівається в своєму таланті.

Якось, віддавшись на волю примхливої уяви, художник порівняв себе із собакою: коли той голодний — то гавкав, а коли ситий — то лагідно виляє хвостом. Так і йому бракує невдоволеності й неспокою, як було за тих часів, коли він стільки всього жадав і був завжди знервований; коли, роздратований до краю родинними прикрощами, накидався на полотно, як на ворога, і малював у якійсь нестямі, не відчуваючи в руці пензля. Навіть коли він забагатів і став славетним, йому ще було чого прагнути: «Якби я мав спокій! Якби я був господарем свого часу! Коли б жив сам-один, без турбот, без родини, як має жити справжній митець!..»

І ось тепер мрії його збулися — чого йому ще чекати? Але художник почував себе млявим і знесиленим, йому нічого більше не хотілося, немовби тривога й неспокій були для нього тими внутрішніми острогами, які підстьобували його натхнення.

Реновалеса мучила жадоба слави. Йому здавалося, він гине в невідомості, коли кілька днів про нього ніде не згадували. Мав таке враження, що молодь відвернулась від нього, зарахувавши його до «корифеїв», і дивиться в інший бік, захоплюється іншими маестро. Самолюбство митця змушувало його прагнути популярності з жадібністю початківця. Він, той, хто свого часу так глузував з офіційних почестей та з академій, порівнюючи їх з оборами для худоби, раптом згадав, що кілька років тому, після чергового тріумфу, його обрали членом Академії образотворчих мистецтв.

Котонер був неабияк здивований, побачивши, що Маріано став надавати такої ваги цій почесті, якої не домагався і з якої завжди кепкував.

— То були жарти молодості, — поважно мовив маестро. — Життя не можна вічно сприймати за смішки. Час і посерйознішати, Пепе; ми вже старі, і нам не личить глузувати з того, що в своїй основі заслуговує пошани.

До того ж він, Реновалес, виявив велику нечемність. Оті поважні люди, яких художник так часто порівнював з найрізноманітнішими особинами тваринного світу, мабуть, прикро вражені, що минуло стільки років, а він не потурбувався зайняти своє законне місце. Треба з’явитись на академічну сесію. І Котонер, за дорученням Реновалеса, став провадити підготовку до цієї події. Він мав залагодити все: починаючи з оповіщення, яке треба було надіслати отим шановним панам, щоб вони призначили дату врочистої церемонії, І кінчаючи промовою нового академіка. Бо ж Реновалес майже зі страхом довідався, що повинен виголосити промову… Ще б пак не боятися! Таж він і пера тримати в руці не вміє — звик тільки до пензля. У дитинстві він майже не вчився — і тому навіть у листах до графині де Альберка мав звичай висловлювати свої палкі почуття за допомогою гарненьких малюночків, а не слів!

Старий богемник розвіяв побоювання друга. Він добре знає свій Мадрид. Життя за лаштунками світу, що проявляє себе на шпальтах газет і журналів, не становить для нього ніякої таємниці. Реновалес виголосить промову, і не менш блискучу, ніж будь-котрий з академіків.

Отож якось пополудні Котонер привів до студії такого собі Ісідро Мальтрану, приземкуватого й негарного молодика з величезною головою і зухвалим виразом обличчя, який спершу справив на Реновалеса найнеприємніше враження. Лацкани його досить пристойного пальта були притрушені попелом від цигарки, а комір — лупою з голови. Художник відчув, що від гостя тхне горілчаним перегаром. Спочатку Мальтрана заговорив пишномовно і називав Реновалеса «маестро», але незабаром уже фамільярно звертався до нього на прізвище. Він походжав по студії, як у себе вдома, ніби бував тут щодня, і не звертав найменшої уваги на прегарні статуї та декоративні оздоби.

Він готовий узятися за написання промови. Це його професія. Академічні сесії та замовлення депутатів конгресу — для нього головне джерело прибутку. Зрозуміло, що маестро не обійдеться без його допомоги. Він же тільки художник!..

І славетний Реновалес ствердно кивнув головою — цей нахабний Мальтрана почав йому навіть подобатись. Якби йшлося про те, щоб намалювати для цього торжества картину, він би знав, що робити. Але промова!..

— Гаразд, ви матимете промову, — сказав Мальтрана. — Це для мене неважко: я знаю, що писати. Поговоримо про здорові традиції: полаємо недосвідчену молодь за всякі витівки та невиправдані експерименти, що двадцять років тому, коли ви самі починали, здавалися вам доречними, а тепер — передчасними… Ви ж захочете, гадаю, дати прочухана модернізмові?

Реновалес усміхнувся. Йому сподобалася відвертість, з якою цей молодик говорив про його майбутню промову, і він значуще повів рукою туди-сюди. Звичайно! Але щоб не дуже… Найкраще — це золота середина.

— Зрозуміло, Реновалесе. Полестити старим і не посваритися з молоддю. Ви таки справжній маестро, відразу видно. Будете задоволені зі своєї промови.

Тільки-но Реновалес зібрався заговорити про винагороду, як гість сам, з невимушеністю ділової людини, оголосив ціну. Це коштуватиме дві тисячі реалів; він уже казав Котонерові. Тариф невисокий, він бере за ним лише з людей, яких дуже шанує.

— Треба якось жити, Реновалесе… У мене дитина.

На ці слова голос його споважнів, а негарне цинічне обличчя навіть прибрало благородного виразу, освітившись турботливою батьківською любов’ю..

— У мене дитина, любий маестро, заради якої я нічим не гребую. Як доведеться, то й крастиму. Дитя — єдине, що я маю на цьому світі. Його бідолашна мати померла в лікарні… Я мріяв чогось досягти в житті, але малюк не дає думати про дурниці. Коли доводиться обирати між надією стати знаменитим і певністю заробити на хліб… я заробляю на хліб.

Та розчулився чоловічок лише на мить, і на його обличчі знову з’явився зухвалий вираз гендляра, який пробивається крізь життя, закутий у панцир цинізму, у всьому зневірившись і оцінюючи на готівку кожен свій вчинок. Отже, про ціну домовились: гроші він отримає, як принесе промову.

— Ви, звичайно, захочете опублікувати її, — мовив Мальтрана, перш ніж піти, — і тоді я вичитаю верстку, без додаткової оплати. Це тільки для вас, бо я щирий шанувальник вашого таланту.

Кілька тижнів Реновалес клопотався лише церемонією свого вступу до академії, наче це мало стати найважливішою подією в його житті. Графиня й собі дуже цікавилась приготуваннями. Вона подбає, щоб усе було урочисто й вишукано, як на сесіях Французької Академії, описаних у газетах і романах. Будуть присутні всі її подруги. Великий художник прочитає свою промову під доброзичливими поглядами публіки, під шелестіння віял і зацікавлений шепіт. Він матиме грандіозний успіх, і багато митців, які прагнуть пробитись у вищий світ, показяться від заздрощів.

За кілька днів до урочистої церемонії Котонер приніс другові невеликий пакуночок. То була його промова, видрукувана красивим шрифтом — І вже оплачена. Спонукуваний інстинктом актора, що хоче справити на сцені якнайкраще враження, Реновалес півдня ходив сягнистими кроками по всіх трьох студіях і голосно читав промову; в одній руці він тримав зошита, а другою енергійно вимахував за кожною фразою. А таки знає своє діло цей нахабний хлопчисько Мальтрана! Його витвір вразив уяву простодушного митця, який щось тямив тільки в живопису: один за одним ішли блискучі й дзвінкі, ніби звуки сурми, фрази, щедро начинені іменами — безліччю імен; вихваляння в риторичному тремоло[28]; історичний екскурс — такий повний, такий завершений, ніби від початку світу людство жило тільки думаючи про Реновалесову промову і впорядковуючи свої діяння так, щоб той потім міг об’єднати їх у струнку систему.

28

Тремоло (муз.) — швидшій повтор одного звука.