Маха гола

О, яка то була нестерпна й тяжка комедія! Перед дочкою та друзями їм доводилося розмовляти між собою, і він, відводячи погляд убік, щоб не зустрітися з дружиною очима, намагався бути уважним, лагідно докоряв їй, що вона нехтує порадами лікарів. Спершу в неї знаходили тільки неврастенію, потім виявили ще й діабет. Маестро нарікав, що хвора чинить пасивний опір будь-якому лікуванню. Кілька днів виконує приписи, а потім із незмінною байдужістю усе кидає. Не така вона вже й хвора, як гадають. Від її недуги ліків немає.

Уночі в спальні між подружжям западала мертва мовчанка, а між їхніми тілами ніби виростав свинцевий мур. Їм уже не треба було прикидатися, і вони дивились одне на одного з глухою ворожістю. Нічне життя стало для них мукою, але ні він, ні вона не зважувалися покинути спільне ложе. Давня звичка добровільно приковувала їх до цього помешкання, до меблів, що нагадували обом про щасливі часи молодості.

Реновалес засинав глибоким сном здорової стомленої від праці людини. Його останні думки були про графиню. Він бачив її в тумані, що клубочиться десь на межі несвідомості; засинаючи, думав, що скаже їй завтра; а уві сні збувалася його давня мрія: Конча стояла перед ним на високому п’єдесталі, гордовита, гола й прекрасна, затьмарюючи сяйвом свого живого тіла найславетніші мармурові статуї. Раптово прокинувшись, він простягав руки і доторкався до тіла дружини — миршавого, твердого, то спалюваного вогнем лихоманки, то холодного, як крига. Відчував, що вона не спить. Цілу ніч не склеплювала очей, але не ворушилася, немовби вся її життєва сила зосереджувалась у погляді, яким вона невідривно дивилась на щось у темряві. Лежала, як мрець. Для художника вона була мов камінь на шиї, мов важезна свинцева гиря; вона з’являлась страшною примарою і проганяла видіння другої жінки в ті рідкі хвилини, коли та починала вагатись, схилялася до нього і була готова впасти йому в обійми… І знову прокидалось у душі маестро жахливе бажання, страховинною потворою виринала з глибин свідомості зловісна думка, нагадуючи, що не вмерла, що тільки сховалась у якомусь куточку мозку, щоб з’явитися ще жорстокішою, ще невблаганнішою.

«А чом би й ні?» — озивався в ньому немилосердний демон, і солодкі ілюзії починали кружляти в його уяві, мов рої золотих метеликів.

Він ще спізнає і кохання, і славу, і радість, відродиться до нового життя як митець і омолодиться, як доктор Фауст* — аби тільки жаліслива смерть прийшла йому на поміч і обрубала ланцюг, що приковує його до печалі й хвороби.

Але на такі думки в ньому відразу ж озивався голос протесту. Хоча Реновалес жив, не думаючи про бога, релігійне почуття жевріло в його душі не згасаючи, й у важкі хвилини життя він завжди звертався до надлюдських, чудотворних сил. «Господи, збав мене від цієї жахливої думки. Оборони від лихої спокуси. Не доведи, щоб моя дружина померла. Нехай вона живе, навіть якщо мені судилось загинути».

І назавтра, змучений докорами сумління, він ішов проконсультуватися до когось із своїх друзів-лікарів. Перевертав догори дном весь дім, організовуючи лікування згідно з ретельно розробленим планом, розподіляв по годинах ліки. І тільки тоді заспокоювався й повертався до живопису, до своїх чоловічих проблем, не згадуючи більше про хвору, переконаний, що тепер її життя поза всякою небезпекою.

Якось після другого сніданку Хосефіна з’явилась до нього в студію, і художник, побачивши її, відчув якийсь неспокій. Давно вже не заходила вона сюди в той час, коли він працював.

Сісти не захотіла. Стала перед мольбертом і, не дивлячись на чоловіка, заговорила тихим смиренним голосом. Реновалеса аж страх пробрав від такої незвичної поведінки.

— Маріано, я прийшла поговорити з тобою про дівчину.

Пора її видати заміж. Рано чи пізно це має статися — і чим скоріше, тим краще. Вона, Хосефіна, незабаром помре, і їй буде легше розлучитися з життям, знаючи, Що дочка добре влаштована.

Реновалес запротестував — палко й бурхливо, як людина, котра не дуже вірить у те, що каже. Дурниці! До чого тут смерть? І навіщо їй помирати? Адже зараз вона почуває себе краще, ніж будь-коли! Треба тільки слухатись лікарів.

— Я скоро помру, — сухо повторила жінка. — І тобі відразу стане легше жити. Ти це чудово знаєш.

Художник хотів був ще дужче обуритись, але, зустрівши холодний погляд дружини, лише покірно знизав плечима. Не варт сперечатися; йому треба зберегти спокій. У нього багато роботи, пополудні він, як завжди, мав піти в дуже важливих справах.

— Ну гаразд, кажи далі. Міліта збирається заміж — але за кого?

Бажаючи підтримати свій батьківський авторитет, виявити якусь ініціативу, а ще тому, що дуже любив свого учня, художник заговорив про нього. Чи не Сольдевілья обранець їхньої доньки? Непоганий хлопчина і з перспективами на майбутнє. Міліту він кохає без тями — он який ходить засмучений, бідолаха, коли дівчина не дуже з ним привітна. Кращого чоловіка для Міліти годі й бажати.

Хосефіна урвала чоловікові розбалакування, кинувши сухо й різко:

— Я не хочу, щоб моя донька одружувалася з художником — ти це чудово знаєш. Досить нам і того, який дістався матері.

Міліта одружиться з Лопесом де Coca. Дівчина не заперечує. Хлопець уже говорив з нею, дістав згоду і тепер звернеться до батька.

— А чи ж кохає вона його? Ти гадаєш, Хосефіно, що такі справи можна вирішувати на твій смак?

— Атож, вона його кохає і хоче заміж. А втім, дочка вдалася в тебе: так само погодилася б вийти й за другого. Чого вона прагне — це волі, їй не терпиться якомога скоріше втекти од вічно хворої і сумної матері. Вона цього не каже і, мабуть, сама не розуміє, що в неї на думці, але я про все здогадуюсь.

Хосефіна піднесла до очей руку і мовчки витерла сльози, ніби, згадавши дочку, на якусь мить забула про свою ворожість до чоловіка.

Щоб скоріше покінчити з цією тяжкою сценою, Реновалес заговорив сердито й різко. Усе це нісенітниці, вигадки її хворобливої уяви. Вона повинна думати насамперед про те, як вилікуватись, а не про всякі дурниці. До чого ці сльози? їй хочеться видати дочку за отого панича з його автомобілями? Гаразд, хай буде так. Не хочеться? То хай дівчина залишається з ними.

Це її справа, і ніхто перечити їй не збирається. Весілля, так весілля, — хоч і завтра! Він до цього не має. ніякого діла, і з ним зовсім не обов’язково радитися. І годі про це, в нього клопоту досить й без того.

Зрештою Хосефіна пішла зі студії, щоб спокійно виплакатися десь-інде, а він з полегкістю зітхнув, радий, що тяжка розмова позаду.

Лопес де Coca йому подобається. Чудовий хлопець!.. Зрештою це справа Міліти — обрати собі нареченого. Йому нема коли надто заглиблюватися в такі справи. У нього інші турботи.

Переговоривши з майбутнім зятем, Реновалес став залишатися вечорами вдома, щоб надати родинним посиденькам більш-менш патріархального вигляду. Міліта та її наречений розмовляли в кутку вітальні. Котонер блаженно перетравлював ситий обід і весело базікав, силкуючись викликати кволу посмішку на обличчі дружини маестро, що сиділа в іншому кутку й тремтіла від холоду. Реновалес, у халаті, читав газети, заколисуваний атмосферою мирного домашнього вогнища. Побачила б його таким графиня!..

Одного вечора у вітальні пролунало ім’я графині де Альберка. Міліта з дитячою жадібністю перебирала в пам’яті світських дам — друзів їхнього дому, — які неодмінно відзначать її скоре весілля коштовним дарунком.

— Конча не приходить до нас, — мовила дівчина. — Давненько ми її тут не бачили.

Запала важка мовчанка, ніби ім’я графині війнуло на всіх холодом. Котонер щось замугикав крізь зуби, вдаючи, мовби нічого не чув; Лопес де Coca заходився шукати на кришці фортепіано якісь ноти і заговорив про них, намагаючись звернути розмову на іншу тему. Відчувалося, що він теж про все знав.

— Вона не приходить, бо не мав в цьому потреби, — озвалася зі свого кутка Хосефіна. — Твій батько щодня бігає до неї, щоб вона нас не забувала.