Маха гола

Іншим разом графиня починала розповідати, яку промову готує вона на урочисті збори жіночої ліги — це, мовляв, буде справжній шедевр красномовства. Висовувала з-під простирадел руки кольору слонової кістки і, ніби й не помічаючи, як збуджується Реновалес, спокійно брала з пічного столика кілька почерканих олівцем аркушиків. Добрий друг має сказати їй, хто найбільший художник у світі, бо вона залишила у своїй промові чисте місце для цього імені.

Протеревенивши годину, а то й більше під жагучим поглядом художника, вона нарешті переходила до термінової справи, до розпачливого волання, через яке маестро покинув свою роботу і примчав до неї. Це завжди були питання життя або смерті: ішлося не більше, не менше, як про її честь. То він мав намалювати щось на віялі тієї чи іншої сеньйори-чужоземки, котра мріяла вивезти з Іспанії хоч якийсь малюночок великого маестро. Та дама попросила Кончу про це вчора ввечері на дипломатичному рауті, знаючи про її дружбу з Реновалесом. А то графиня кликала його, щоб попросити якийсь «малюночок», ескізик, будь-яку дрібничку з тих, що валяються по всіх кутках його студії, для добродійницької лотереї, організованої жіночою лігою на користь бідолашних дівчат, які втратили незайманість і яких графиня та її подруги заповзялися вивести на шлях доброчесності.

— Не кривіться, маестро; не будьте таким скнарою Це тільки маленькі жертви, що їх вимагає дружба. Усі гадають, ніби я маю на славетного маестро великий вплив і надокучають мені проханнями, змушуючи давати сотні обіцянок… Ніхто ж бо вас добре не знає; ніхто не уявляє, який ви розбещений, неслухняний і лихий чоловік!

І ласкаво дозволяла поцілувати себе в руку, посміхаючись майже співчутливо. Але щойно відчувала лоскіт бороди і доторк гарячих уст до своєї білої пухкенької ручки вище ліктя, відразу відштовхувала його, сміючись і соваючись під ковдрою.

— Пустіть мене, Маріано! А то закричу! А то покличу Марі! Більше я не прийматиму вас у спальні. Ви не заслуговуєте такої довіри… Спокійно, маестро, спокійно, а то розповім про все Хосефіні!

Не раз, стривожено прибігши на поклик графині, Реновалес знаходив її блідою, з синцями під очима, наче вона всю ніч плакала. Побачивши маестро, Конча заливалася слізьми. Вона така нещаслива в коханні, байдужість Монтеверде завдає їй нестерпних мук. Вона не бачить його цілими днями — він уникає побачень з нею. Ох, ці вчені! Договорився до того, що заявив їй, ніби жінка — це велика перешкода для серйозних наукових студій. А вона ж кохає його безумно, скоряється йому, мов рабиня, терпить усі його химери, любить його так палко, як може любити тільки жінка, яка набагато старша від свого коханця і розуміє, що вона йому не рівня.

— Ох, Реновалесе! Не закохуйтеся ніколи. Це пекло! Ви навіть не уявляєте, який ви щасливий, що нічого не знаєте про такі речі.

Але маестро не зворушували сльози графині, а її відвертість тільки дратувала його. Вимахуючи руками, він ходив по спальні, ніби був у себе в студії, і говорив до Кончі з грубою прямотою, як до жінки, що вже відкрила йому всі свої таємниці і слабості. Сто чортів! Йому нема ніякого діла до всього цього. То вона покликала його лиш для того, щоб він вислуховував таку маячню?.. Графиня схлипувала, мов дитина, скулившись під ковдрами та простирадлами. Вона сама як палець на цьому світі і страшенно нещасна. У неї нема іншого друга, крім маестро — він для неї і батько, і брат. Кому ж, як не йому, може розповісти вона про своє горе? В один із таких моментів, побачивши, що художник мовчить, уже трохи зворушений її слізьми, Конча осміліла і сказала, чого від нього хоче. Він повинен піти до Монтеверде і добре вичитати йому, сказати напрямки, щоб поводився по-людському й не примушував її страждати. Доктор схиляється перед художником. Це один із найпалкіших його шанувальників. Вона певна, що досить маестро сказати Монтеверде кілька слів, і той повернеться до неї покірний, мов ягнятко. Треба йому показати, що вона не сама, що в кому її захистити, що ніхто не зможе безкарно насміятись з неї.

Але Конча навіть не встигла викласти своє прохання до кінця. Художник зціпив кулаки і широкими кроками заходив по кімнаті, несамовито лаючись. Він аж кипів від люті.

— Прокляття! Цього тільки й бракувало! Скоро ви попросите, щоб я почистив вам черевики. Чи ви з глузду з’їхали, сеньйоро? За кого ви мене маєте? Я не бажаю терпіти ваші витребеньки… Для цього у вас є граф. Дайте мені спокій.

Але вона уткнулась головою в подушки і невтішно заплакала. Отже, на цьому світі більше немає друзів! Маестро такий самий, як і всі інші: не догодиш усім його забаганкам, то й дружба для нього не дружба. Стільки слів, стільки обіцянок, а на ділі він не здатен навіть на малесеньку жертву.

Нараз вона опанувала себе і трохи підвелася на ліжку, — насуплена, розгнівана, холодна, мов ображена королева, — світячи крізь мережива таємничою білістю прегарного тіла. Ну що ж, їй тепер усе ясно: вона помилилася, розраховуючи на нього. А коли Реновалес, розгубившись від цього спалаху гніву, хотів щось сказати на своє виправдання, вона суворо й гордовито спитала:

— То ви згодні чи не згодні? Рахую до трьох: один… два…

Гаразд, він виконає її прохання. Він уже впав так низько, що може скотитися ще трохи — нічого від цього не зміниться. Прочитає докторові напучення, скаже йому у вічі, що тільки йолоп може нехтувати таким щастям. (Ці слова художник вимовив щиро, і голос йому аж затремтів від заздрощів). Чого ще хоче від нього його чарівна мучителька? Нехай просить сміливо, він усе зробить. Як треба, викличе на дуель графа з усіма його орденами і вб’є його, щоб вона стала вільною і могла поєднатися зі своїм докториськом.

— Жартівник! — вигукнула Конча, переможно всміхаючись. — Ви милий, як ніхто в світі, але й дуже-дуже лихий. Підійдіть-но до мене, злюко.

І, відгорнувши рукою пасмо чуприни, схоже на віття плакучої верби, поцілувала художника в чоло, весело засміявшись, коли той весь затремтів від цієї ласки. Реновалес відчув, як ноги йому підгинаються, а руки самі хапають у обійми це тепле, духмяне тіло, що так і вислизало з тонкої сорочки.

— Я ж поцілувала вас тільки в чоло! — закричала Конча. — Як сестра брата, Маріано! Спокійно!.. Ви робите мені боляче!.. Я подзвоню!

І таки подзвонила, бо відчула, що слабне й ось-ось поступиться, не зможе вирватися з цих палких і владних обіймів. У лабіринті коридорів та кімнат задзеленчав електричний дзвоник, двері в спальню відчинилися, і зайшла Марі — вся в чорному, з накрученим волоссям, тактовна й мовчазна. Її бліде усміхнене личко говорило, що вона звикла бачити все, здогадуватися про все, завжди зберігаючи незворушний вираз.

Графиня простягла Реновалесові руку, спокійна і люб’язна, так ніби прихід покоївки урвав їхнє прощання. Шкода, що він уже йде; увечері вона сподівається зустріти його в Королівському театрі.

Коли художник опинився на вулиці, ковтнув свіжого повітря й відчув себе серед людей, йому здалося, ніби він прокидається від жаского сну. На душі було страшенно гидко. «Ну й відзначився ж ти, маестро!» Він з відразою подумав, як принижує свою гідність, скоряючись усім забаганкам графині; а тепер навіть скотився до такої ганьби, що погодився стати посередником між нею та її коханцем. Але на чолі він і досі відчував ніжний доторк Кончиних уст; і досі був окутаний атмосферою спальні, напоєної пахощами її духмяного тіла. Похмурі думки поволі розвіялись, і митець підбадьорився. Не так уже й погано посуваються справи; хоча цей шлях і неприємний, він приведе його до мети.

Не раз вечорами Реновалес ішов до Королівського театру, скоряючись Кончі, яка хотіла бачити його там, і майже всю виставу просиджував у її ложі, розмовляючи з нею. Міліта сміялася з такої переміни батькових звичаїв — адже колись він лягав увечері рано і вже вдосвіта вставав працювати. А що мати вічно була недужа, то тепер Міліта виконувала обов’язки господині й виряджала маестро з дому; весело кривляючись і сміючись, вона допомагала батькові вдягти фрак, причісувала його, поправляла йому краватку.