Страница 17 из 70
І подружжя з маленькою Мілітою, яку називали так у сімейному колі, пестливо змінюючи ім’я «Емілія», повернулося до Мадрида. Реновалес прибув до столиці лише з кількома тисячами лір — незначними заощадженнями Хосефіни та виручкою від продажу частини меблів, що стояли в поділених перегородками залах палацу Фоскаріні.
Спочатку було нелегко. За кілька місяців по їхньому приїзді померла донья Емілія. Її похорон аж ніяк не відповідав ілюзіям, що їх завжди плекала славна вдова. На ньому були присутні хіба що два десятки її незліченних вельможних родичів. Бідолашна сеньйора, чи ж думала вона, що відразу по смерті про неї мало хто й згадає. Реновалес зрадів, бо зі смертю доньї Емілії порвався останній ланцюжок, що єднав їх із вищим світом. Вони з Хосефіною оселилися на вулиці Алькала, поблизу арени для бою биків, зайнявши горішній поверх із широкою терасою, яку художник перетворив на студію. Жили вони скромно й усамітнено: не мали друзів, не бували в світському товаристві. Удень Хосефіна доглядала дочку та поралася по дому — допомагала їй лише недолуга служниця, яку вони наймали за мізерну платню. Не раз траплялося, що Хосефіна раптом уривала свою роботу і поринала в глибокий сум, скаржилась на дивні і щоразу нові недуги.
Маріано майже не працював удома. Він малював на чистому повітрі. Його дратувало штучне освітлення студії, замкнутість простору. Він мандрував околицями Мадрида, їздив по ближніх провінціях, шукаючи людей простих і грубих, на чиїх обличчях, здавалося, ще грає відблиск незайманої іспанської душі. Взимку піднімався у Гвадаррамські гори й ходив там сам-один засніженими лісами, переносячи на полотно столітні сосни — чорні покручені стовбури, увінчані кошлатими білими шапками.
Коли відкрилася Виставка, ім’я Реновалеса прогриміло на ній, мов гарматний постріл, луною прокотилося і по вершинах захвату, і по темних проваллях осуду. Він не виставив тепер полотна великого і «сюжетного», як під час першого тріумфу. То були невеличкі картини: малюнки, що завдячували свою появу якійсь випадковій зустрічі, або перенесені на полотно куточки живої природи — люди і краєвиди, відтворені з дивовижною і відвертою правдивістю, яка обурила пристойну публіку.
Поважні патріархи живопису кривилися, мов від зубного болю, перед цими маленькими полотнами, що здавалося, палали серед інших картин, якихось тьмяних і невиразно сірих. «Звичайно, Реновалес — художник, — визнавали вони, — але ж у нього ні уяви, ні винахідливості, він тільки й уміє копіювати те, що бачить очима». Молодь, навпаки, згуртувалася навколо нового маестро… Спалахували незліченні диспути, палкі суперечки, лунали вигуки осуду й ненависті, а над усією цією битвою гриміло ім’я Реновалеса, мелькало щодня на шпальтах газет. Він мало не зробився знаменитим, як тореадор або оратор конгресу.
Цілих шість років тривала ця битва, і щоразу, коли Реновалес виставляв на загальний огляд якесь своє полотно, здіймалась буря осуду та оплесків; а маестро, чиє ім’я було в усіх на устах, весь цей час жив дуже скромно. Йому навіть доводилося нишком писати акварелі в давньому стилі і потай пересилати їх у Рим своєму колишньому повіреному. Але кожна битва має кінець. Публіка зрештою визнала ім’я, яке щодня траплялося їй на очі; вломлені мало помітним, але могутнім натиском громадської думки вороги, відступили, а маестро, як і всі новатори, тільки-но вляглося перше збудження від скандалу, став не таким зухвалим, почав пригладжувати й пом’якшувати свій стиль. Художник-бунтар, якого боялись, перетворився на модного живописця. До нього повернувся той легкий і стрімкий успіх, якого він був досяг ще на початку своєї кар’єри, але тепер його тріумф став остаточним, адже до цієї вершини він дістався крутими покрученими стежками, за кожним кроком витримуючи нелегкий бій.
Багатство, цей примхливий паж, прийшло знову — підтримувати мантію його слави. Він продавав картини по нечуваних в Іспанії цінах, а в устах шанувальників його прибутки ставали просто казковими. Не один американський мільйонер, вражений тим, що іспанський художник набув такої слави за кордоном і що репродукції з його картин друкують найвідоміші європейські журнали, купував полотна Реновалеса як предмети особливою шику.
Маестро, якому за останні роки злидні в’їлись до печінок, раптом відчув потяг до грошей, справжню жадібність, хоча раніше за ним нічого такого не помічали, його дружина з кожним роком ставала хворобливішою; донька підростала, і він бажав дати своїй Міліті блискуче виховання, хотів, щоб їй жилося, як принцесі. Вони мешкали в досить непоказному будинку, і Реновалес вирішив, що його дружина й дочка заслуговують на пристойніше житло. Отож він спрямував свій практичний розум, — який усі за ним помічали тоді, коли його не засліплював творчий шал, — на те, щоб перетворити пензель на знаряддя високих заробітків.
«Велика сюжетна картина приречена на загибель», — любив повторювати маестро. У сучасних житлах, тісних і скромно обставлених, немає місця для тих полотен, що у давнину прикрашали салони, голі стіни яких необхідно було чимось прикрасити. А в нинішніх кімнатах, схожих на оселі ляльок, можна уявити лише невеличкі картини, сповнені манірної краси. Сцени, вихоплені з життя, не пасують до такої обстанови. Отже, для заробітку лишається тільки жанр портрета, і Реновалес, забувши про свою славу новатора, усіма засобами став домагатися у вищому світі репутації портретиста. Він малював осіб королівської крові в усіх можливих позах і за всіма їхніми важливими заняттями. Зображував їх навстоячки і верхи на конях; у генеральських мундирах з пишними плюмажами і в темних мисливських плащах; на голубиному полюванні і за кермом автомобіля. Він переносив на полотно найвельможніших красунь, з лукавою майстерністю пом’якшуючи позначки часу: під його вправним пензлем тужавіло брезкле тіло; піднімалися обважнілі повіки та обвислі щоки, спотворені втомою, попсовані отруйною дією косметики. Завдяки цим послужливим фокусам, багатії стали вважати портрет роботи Реновалеса необхідною окрасою свого салону. Вони мусили мати такий портрет, бо полотна з підписом Реновалеса коштували тисячі дуро; володіти картиною цього художника було свідченням багатства не менш переконливим, ніж автомобіль найкращої марки.
Реновалес був багатий, як тільки може бути багатим художник. Отоді він і збудував собі біля Ретіро розкішний будинок, який заздрісники назвали його «пантеоном».
Він відчув нездоланне бажання зробити собі оселю на свій смак, як оті молюски, що із соків свого тіла виготовляють твердий панцир, який править їм і за житло, і за фортецю. У ньому пробудився прихований потяг до розкоші, до показної оригінальності, хвальковитої і комічної, потяг, який дрімає в душі кожного митця. Спершу він бачив у мріях Рубенсів палац у Антверпені: відкриті лоджії, в яких обладнано студії, густолисті сади, обсипані цвітом у будь-яку пору року, а на алеях — гізелей, жираф, барвистих птахів, табунці летючих рибок над дзеркальною поверхнею басейнів та інших екзотичних тварин, що були великому художникові за натуру, бо він завжди прагнув змальовувати природу в усій її пишноті.
Але побачивши свою ділянку — кілька тисяч квадратних футів сірої неродючої землі, обнесеної жалюгідним парканом, і згадавши про посушливий клімат Кастілії, Реновалес відмовився від цієї мрії. Оскільки рубенсівська пишнота виявилась для нього недосяжною, він вирішив утекти в класицизм, і в глибині невеличкого саду виросла будівля, подібна до грецького храму, яка мала правити йому і за студію, і за оселю. Над трикутним фронтоном здіймалися три схожі на канделябри триноги, надаючи споруді вигляду монументальної гробниці. Але маестро, щоб застерегти від помилки тих, хто спинятиметься по той бік штахетної огорожі, звелів вирізьбити на кам’яному фасаді лаврові вінки, палітри у вінцях із корон, а серед цих скромних символів — лаконічний напис золотими літерами середнього розміру: РЕНОВАЛЕС. Точнісінько як на крамниці. Усередині будинку було аж три студії. Працював художник лише в одній, а в двох інших на обтягнутих старовинними тканинами мольбертах були виставлені вже закінчені картини; художникові гості могли милуватися тут справжньою виставкою всякого театрального реквізиту: рицарськими обладунками і строкатими килимами; стародавніми корогвами, що звисали зі стелі; вітринами з безліччю коштовних дрібничок; глибокими диванами під натягнутими на списи барвистими східними балдахінами; столітніми скринями то розкритими бюро, що сяяли блідою позолотою.