Страница 13 из 70
Кожна така купівля була великою радістю для Котонера; він заходив у студію Реновалеса з високо піднесеною головою й удавано скромною усмішкою на устах.
— Щойно продав картину, хлопче. Папу… Отого великого… Що два метри заввишки.
І з раптовим спалахом віри у свій хист починав розмову про майбутнє. Інші жадають призів, тріумфів на виставках; його прагнення куди скромніші. Він буде цілком задоволений, коли йому пощастить угадати, хто стане папою, як помре папа нинішній, і намалювати заздалегідь десятки його портретів. Ото був би тріумф — викинути цей товар на ринок уже на другий день після конклаву! І Котонер, який чудово знав кожного з кардиналів, перебирав подумки весь священний колегіум, з упертістю азартного гравця сушив собі голову, кому ж із п’яти чи шести претендентів на святий престол пощастить домогтися тіари.
Він жив на подачки високих священнослужителів, але до релігії був байдужий — ніби спілкування з церковною верхівкою знищило у ньому всяку віру. Дідуган у білих ризах та високе панство в червоних мантіях навіювали йому пошану тільки тому, що були багаті і давали йому можливість провадити свій жалюгідний портретний промисел. Котонер боготворив лише Реновалеса. Буваючи в студіях інших художників, він вислуховував дошкульні жарти на свою адресу з незворушною посмішкою людини, яка звикла все терпіти; але нехай ніхто не сміє говорити погане про Маріано, засумніватись у його хисті. Вія вважав, що Реновалес здатен створювати тільки шедеври, і в своєму сліпому поклонінні щиро захоплювався картинами, які сходили що два-три дні з другового мольберта для єврея-повіреного.
Подеколи Хосефіна, завжди несподівано, навідувала чоловіка в студії; Реновалес малював, вона гомоніла з ним, хвалила полотна, що подобалися їй гарним сюжетом. Під час таких візитів вона любила, щоб чоловік був сам і малював з уяви, маючи перед собою лише якусь одежину, напнуту на манекен. Хосефіна відчувала огиду до живої натури, і марно переконував її Реновалес, що без цього годі обійтися. Її чоловік має досить хисту, щоб малювати гарні картини, не дивлячись на якихось брутальних селюків, а надто жінок, отих розпатланих самиць з очима, як жарини, і зубами, як у вовчиць — у тиші й самоті студії вони здавалися їй страхітливими. Реновалес сміявся. Яка ж вона дурненька! Ревнивиця! Чи ж він здатен, коли малює, думати про щось інше, окрім мистецтва!..
Одного дня, несподівано зайшовши до студії, Хосефіна побачила на помості, призначеному для натури, голу жінку, що лежала на якихось шкурах, виставивши жовтаво-перламутрові на колір задні округлості свого тіла. Художникова дружина стиснула губи і вдала, ніби не бачить тієї жінки; неуважно слухала вона Реновалеса, який пояснював їй, навіщо йому знадобилася гола натурниця. Він якраз малює вакханалію і ніяк не може обійтися без живої натури. Це необхідність: людське тіло не намалюєш «по пам’яті». Натурниця, спокійнісінька наодинці з художником, засоромилася своєї наготи перед цією елегантною дамою. Вона відразу ж прикрилася шкурою і шмигнула за ширму, де квапливо вдяглася.
Повернувшись додому, Реновалес остаточно заспокоївся, бо дружина зустріла його, як завжди, весело, ніби вже й забула, яка прикрість спіткала її пополудні. Вона сміялася, слухаючи славного Котонера; після вечері пішли б театр, і коли настав час лягати спати, художник уже й не пам’ятав про те, що сталося вдень у студії. Він майже заснув, коли раптом його розбудило глибоке придушене зітхання, ніби хтось задихався поруч.
Засвітивши світло, він побачив, що Хосефіна, зціпивши кулачки, розмазує по обличчю сльози; груди її судомно здіймалися, вона дригала ногами, мов розлючена дитина, збивши в жмут простирадла й скинувши додолу пухову ковдру.
— Не хочу! Не хочу! — стогнала вона, тремтячи од гніву.
Художник схопився з ліжка, стривожений і наляканий. Вій безпорадно ходив по спальні, пробував відірвати її долоні від очей, але не зміг, незважаючи на свою силу, бо Хосефіна шалено випручувалась.
— Що сталося? Чого ти не хочеш?.. Що з тобою?
А вона все стогнала і схлипувала, качаючись на ліжку та дригаючи ногами в нападі нервового шалу.
— Не чіпай мене. Я тебе не люблю… Не торкайся… Не хочу з тобою жити, не хочу. Я піду звідси… Піду до матері.
Наполоханий цим вибухом люті у своєї завжди такої лагідної жіночки, Реновалес геть розгубився й не знав, як її заспокоїти. Бігав напівроздягнений по спальні та по суміжній туалетній кімнаті, граючи своїми атлетичними м’язами; подавав їй воду, хапався навіть за пляшечки з парфумами, ніби то були заспокійливі краплі; потім опустився біля постелі навколішки і став цілувати зведені судомою ручки, що відпихали його, плутаючись у бороді та буйній чуприні.
— Не чіпай мене!.. Кажу, не чіпай! Я бачу, ти не любиш мене. Я піду від тебе…
Художник був настраханий і приголомшений цим нервовим нападом у своєї коханої лялечки: він не зважувався доторкнутись до неї, боячись зробити їй боляче… От тільки розвидниться, і вона назавжди покине цей дім. Чоловік не любить її; ніхто не любить її, крім матері. Художник виставляє свою дружину на посміх… І знову й знову сипалися нарікання й докори без ніякого пояснення, аж поки художник нарешті почав здогадуватись, у чім річ. То вона так розгнівалась через натурницю? Через ту голу жінку? Авжеж, через неї; вона не потерпить, щоб у студії, яка для них наче другий дім, перед її чоловіком виверталися безсоромні дівулі. І Хосефіна аж тіпалася від обурення й жаху, пальчики її рвали сорочку на грудях, відкриваючи принади, якими так захоплювався Реновалес.
Стомлений від цієї сцени, знервований криками та слізьми дружини, художник не міг стриматися від сміху, довідавшись про причину її невдоволення.
— Он як! То все це через натурницю?.. Заспокойся, дівчино. Більше в мою студію не зайде жодна жінка.
І пообіцяв усе, чого вимагала від нього дружина, аби скоріше покінчити з цією прикрою сценою. Коли знову запала темрява, Хосефіна все ще зітхала і схлипувала; але тепер її пригортали дужі чоловікові руки, вона поклала голівку йому на груди і жебоніла, мов ображена дитина, яка бажає виправдатись за свою вередливість. Маріано нічого не варт зробити для неї таку приємність. Вона кохає його — дуже, дуже! — і кохатиме ще палкіше, як він шануватиме її погляди. Він може називати її міщанкою, примітивною жінкою, але вона хоче залишитися такою, якою досі була. І, власне, що йому за потреба малювати голих дівчат? Чи ж він не здатен зображувати на полотні щось інше? Нехай малює дітей у кожушках та абарках[12], які грають на козиці, кучеряві й рожевощокі, мов хлопчик Ісус; старих селянок з темними зморшкуватими обличчями; лисих дідів з довгими бородами. Нехай малює яких завгодно «стилізованих» типів, але не треба молодих жінок, гаразд? Не треба голих красунь. Реновалес на всі прохання відповідав «так» і міцно пригортав кохану дружину, яка ще вся тремтіла від недавнього гніву. Обоє з якоюсь тривогою потяглися одне до одного, прагнучи забути про те, що сталося, і ніч закінчилася для Реновалеса щасливо, у взаємних палких проявах замирення.
На літо вони винайняли в Кастельгандольфо villino[13]. Котонер подався в Тіволі з почтом якогось кардинала, і подружжя жило само на природі у товаристві лише двох служниць та ще служника, який допомагав художникові в його роботі.
Хосефіна була щаслива на цьому відлюдді, далеко від Рима; тут вона могла розмовляти з чоловіком коли хотіла, і її не мучила постійна тривога, як у місті, де він працював у своїй студії. Цілий місяць Реновалес байдикував. Здавалося, він геть забув про живопис: ящики з фарбами, мольберти, всяке художницьке причандалля, доставлене сюди з Рима, усе стояло забуте й нерозпаковане у повітці й саду. Вечорами вони з Хосефіною вирушали на далекі прогулянки і неквапно поверталися додому вже в сутінках; обнявшись, дивилися на тьмяно-золоту смугу. вечірньої заграви, яка згасала на обрії, й наспівували ніжних і жагучих неаполітанських пісень, що дзвінко лунали над зануреними в глибоку тишу полями. Опинившись на самоті одне з одним, вільні від будь-яких турбот та світських обов’язків, вони знову відчули п’янкий захват кохання, як у перші дні свого подружнього життя. Але «демон живопису» дрімав недовго. Незабаром він змахнув над Реновалесом своїми невидимими крильми, і художника наче овіяло невідпорними чарами. Він став нудитися в години спеки, позіхав у своєму плетеному кріслі-гойдалці, викурював люльку за люлькою, не знаючи, про що говорити. Хосефіна теж почала відчувати смертельну нудьгу і боролася з нею, читаючи який-небудь англійський роман з життя аристократів, сповнений туманної моралі — до таких книжок вона приохотилася ще коли вчилась у школі.
12
Абарки — взуття із сириці.
13
Невеличка вілла (італ.).