Маха гола

Газети багато писали про цей шлюб, повторюючи, з незначними варіаціями, слова маркіза де Тарфе: «Мистецтво поєднається з престижем давнього роду». Відразу по весіллі Реновалес збирався їхати з Хосефіною до Рима. Він уже все там підготував для нового життя, витративши кілька тисяч песет — приз за свою картину та гонорар за портрети, виконані для сенату на замовлення маркіза, який незабаром мав стати його високим родичем.

Один римський друг Реновалеса — усім відомий Котонер — найняв для нього помешкання на Віа Маргутта й умеблював кімнати згідно з розпорядженнями та художніми вподобаннями Маріано. Донья Емілія хотіла залишитися в Мадриді, біля одного із своїх синів, який мав намір влаштуватися на службу в Міністерство закордонних справ. Молодятам заважають усі сторонні люди, навіть мати. І донья Емілія змахнула рукавичкою невидиму сльозу. До того ж їй не хочеться повертатись до країни, де колись вона була високою особою. Тут, у Мадриді, де всі її принаймні знають, вона почуватиме себе краще.

Весілля художника Реновалеса й сеньйорити де Торреальта стало неабиякою подією. Присутні були всі до одного родичі, бо кожен боявся прискіпливості вельможної вдови, яка знала напам’ять свою рідню аж до шостого коліна.

За два дні до весілля приїхав у Мадрид коваль Антон — у новому костюмі, коротких панталонах і крислатому фетровому капелюсі. Він збентежено позирав на всіх цих людей, що дивились на нього з посмішками, як на якусь дивовижу. Знайомлячись із Хосефіною та її матір’ю, він низько вклонився і з селянською шанобливістю назвав свою невістку «сеньйоритою».

— Не треба, тату. Називайте мене дочкою і кажіть мені «ти».

Хосефіна здалася старому ковалеві дівчиною простою, і він відчув до неї ніжну вдячність, побачивши, як закохано дивиться вона на його сина, але «тикати» так і не зважився і докладав відчайдушних зусиль, щоб говорити тільки в третій особі і в такий спосіб уникнути небезпеки.

Донья Емілія, велична і гордовита, в окулярах у золотій оправі, справила на нього куди більше враження. Звертаючись до неї, він називав її «сеньйора маркіза», бо в своїй простоті не міг навіть припустити, щоб ця поважна дама могла бути чимось меншим, аніж маркізою. Вдова, обеззброєна такою глибокою шанобливістю, визнала, що цей мугиряка не позбавлений певного природженого благородства, і це допомогло їй поставитися поблажливо до його безглуздих коротких штанів.

Побачивши, скільки високого панства зійшлося на вінчання його сина в домашню каплицю маркіза де Тарфе, старий розхвилювався і не міг стримати сліз.

— Тепер я можу й померти! Тепер можу й померти!

Знов і знов повторював він ці сумні слова, ніби й не помічаючи хихотіння слуг; мабуть, несподіване щастя, яке прийшло після тяжкого трудового життя, здалося ковалеві провісником близької смерті.

Молодята вирушили в подорож того самого дня. Сеньйор Антон уперше поцілував невістку в чоло, скропивши їй личко сльозами, і повернувся в своє село, твердячи, що бажає вмерти, наче йому не було вже для чого на світі жити.

По дорозі до Рима Реновалес і його дружина спинялися в кількох містах Лазурового узбережжя, в Пізі та Флоренції; ті дні, пов’язані зі спогадами про перші інтимності, були для них приємні, але здалися їм невимовно сірими, коли вони приїхали до Рима й оселились у своєму будиночку. Лише в Римі почався для них справжній медовий місяць, біля власного вогнища, де їхню самотність не порушували готельні слуги і куди не міг проникнути жоден нескромний погляд.

Хосефіна, яка звикла до. життя, таємно обмежуваного в усьому, до вбогості їхньої квартири на третьому поверсі, де вони з матір’ю ніби ховалися, приберігаючи всі рештки колишньої розкоші для виходу в світ, була в захваті від вишукано обставленої, затишної квартирки на Віа Маргутта. Друг, якого Маріанр попросив підготувати тут усе до їхнього приїзду, вже згаданий Пепе Котонер, художник, що брав у руки пензель лише вряди-годи і весь свій мистецький запал вкладав у захоплення Реновалесовим талантом, дуже добре виконав доручення.

Зайшовши до спальні, Хосефіна радісно заплескала в долоньки. Вона з дитячим захватом дивилася на венеціанські меблі з чудовими інкрустаціями на перламутрі та чорному дереві; цю по-князівському розкішну обстанову Маріано придбав на виплат.

О, перша їхня ніч у Римі! Як запам’яталась вона Маріано!.. Хосефіна лежала на своєму монументальному ліжку — на таких спочивали колись догареси — і ліниво, й солодко потягувалась. Перш ніж ковзнути під тонкі простирадла, вона розкинула руки й випростала ноги з невимушеністю жінки, якій уже немає чого ховати. Рожеві пальчики на маленьких округлих ступнях ворушились і, здавалося, кликали до себе Реновалеса. Маріано стояв біля ліжка і, наморщивши чоло, дивився на дружину серйозним поглядом. У ньому нуртувало бажання, якого він не міг до кінця збагнути. Йому хотілося дивитися на Хосефіну, милуватися нею; після кількох ночей у готелях, де за тонкою перебіркою лунали чужі голоси, він досі її не знав.

То була не примха закоханого, а пристрасне бажання художника, потреба митця. Його очі прагнули милуватись її красою.

Вона опиналася, залившись рум’янцем сорому, трохи обурена цим прагненням, що ранило її найінтимніші почуття.

— Не дурій, Маріаніто. Лягай уже й не верзи нісенітниці.

Але він наполягав, чимраз дужче розпалюючись. Вона має знехтувати свої міщанські забобони. Мистецтво сміється з такої надмірної соромливості. Людська краса існує для того, щоб показувати її в усій осяйній величі, а не Ховати, принижену та обмовлену.

Він не збирається малювати свою дружину, не сміє просити в неї такої великої ласки. Але мусить бачити її, хоче милуватися нею — без брутальних жадань, у побожному захваті.

Ніжно й обережно, щоб не зробити їй боляче, він узяв у свої ручиська її тендітні ручки і став тягти до себе, а вона із сміхом опиналась і затуляла долоньками груди. «Божевільний, дурненький, не лоскочи мене… Ой боляче!» Та помалу, переможена його впертістю, відчуваючи в душі таємну жіночу гордість, що її вроді так поклоняються, Хосефіна піддалась і дозволила роздягти себе, мов малу дівчинку; вона тихенько скрикувала, ніби він робив їй страх як боляче, але вже не опиналась.

Визволене з-під мережив тіло засяяло перламутровою білістю. Хосефіна соромливо заплющилася, а сп’янілі від захоплення очі художника вп’ялися в гармонійні округлості, що рожевіли на білосніжному простирадлі.

Обличчя Хосефіни було не бозна-яке гарне. Але тіло! Він неодмінно подолає забобонну соромливість дружини й одного дня намалює її!..

Немовби стомившись від цього безмовного позування, тендітна жіночка зігнула руки в ліктях, підклала їх під голову і, не розплющуючи очей, граційно вигнулася, випнувши чарівні білі горбочки.

У пориві захвату Реновалес упав перед ліжком навколішки і став палко обціловувати це тіло, проте не відчув найменшого плотського збудження.

— Я обожнюю тебе, Хосефіно. Ти прекрасна, як Венера. Ні, не як Венера. Краса тієї богині холодна й стримана, а ти — жінка. Ти схожа… Знаєш, на кого ти схожа?.. На Гойїну маху — з її ніжною грацією, з її чистою звабою… Ти моя маха гола!

III

Життя Реновалеса геть змінилося. Щиро кохаючи дружину і побоюючись, щоб достойна вдова де Торреальта не стала нарікати — мовляв, донька «славетного, незабутньої пам’яті дипломата» нещаслива у принизливому для себе шлюбі з художником, він енергійно почав заробляти пензлем гроші, прагнучи, щоб Хосефіні нічого не бракувало.

Він, що досі так зневажав «практичне» мистецтво, тобто малювання картин на продаж, і ганив за це товаришів, тепер став їх наслідувати, але з тим шалом, з яким заходжувався коло будь-якого діла. Не в одній студії знялися крики протесту проти цього невтомного конкурента, що одразу понизив ціни. Він уклав угоду терміном на рік з одним гендлярем-євреєм — із тих, що вивозили твори живопису за кордон, — зобов’язавшись малювати картини тільки для нього, за певну поштучну плату. Реновалес працював з ранку до вечора, змінював сюжети, якщо цього вимагав його повірений. «Годі малювати чочаро, тепер беріться за маврів». Потім і маври падали на ринку в ціні, і на полотнах Реновалеса з’являлися хвацькі мушкетери, що весело схрещували шпаги в дуелях, рожеві пастушки в стилі Ватто* або дами з напудреним волоссям, які під музику цитр* сідали в позолочену гондолу. Щоб освіжити асортимент, він часом малював якусь сцену в храмі, — пишну процесію людей у гаптованих ризах із золотими кадилами, — або вакханалію, відтворюючи по пам’яті, без натури, пишні округлості бурштинових тіл Тіціана. Коли каталог вичерпувався, знову входили в моду чочаро, і Реновалес заходжувався коло них. Художник мав напрочуд легку до роботи руку, малював по дві картини на тиждень. Щоб заохотити свого живописця до праці, повірений часто приходив до нього ввечері і з ентузіазмом людини, що міряє мистецтво на години й квадратні п’яді, милувався, як легко бігає по полотну пензель. Потім ділився з художником радісними новинами.