Кров і пісок

Пескадеро провів Гальярдо до кінця вулиці.

— Прощай, Хуане, — мовив він невесело, — Може, завтра зустрінемося в цирку… Тепер ти бачиш, до чого я дійшов. Доводиться заробляти собі на хліб цим обманом та блазнюванням.

Гальярдо пішов, глибоко замислившись. І це той самий чоловік, якого він колись бачив гордим і безтурботним, який розкидався грішми, мов князь, упевнений у своєму майбутньому!.. Але всі свої заощадження він утратив на невдалих спекуляціях. Життя тореро не може навчити людину розважливо обходитися з грішми. І його, Гальярдо, умовляють покинути своє ремесло? Ніколи! Просто треба підходити до биків ближче.

Усю ніч ця думка витала над чорною порожнечею його сну. Треба підходити до биків ближче! Вранці він прокинувся сповнений твердої рішучості. Він підходитиме до биків зовсім близько, приголомшить публіку своєю відвагою.

Гальярдо відчував таке піднесення, що вирушив до цирку без звичного забобонного страху. Він не сумнівався, що все буде гаразд, відчував себе хоробрим і дужим, як у дні, коли виступав з особливим блиском.

Корида з самого початку була багата на події. Перший бик шалено кинувся на верхівців. В одну мить поскидав він на землю трьох пікадорів, що чекали його зі списами напереваги. Дві шкапи відразу випустили дух — з пробитих грудей ударили струмені чорної крові. Третя, очманівши від болю та жаху, помчала через усю арену з розпореним черевом; сідло волочилося за нею по піску, а стремена переплутались із синюватими й червоними кишками, схожими на довжелезні ковбаси. Кінь наступав на них задніми ногами, витягував і розмотував величезний клубок власних нутрощів. Роздражнений бик погнався за нещасною жертвою, підсунув могутню голову їй під черево, підняв і жбурнув на арену понівечену тушу, та ще й кілька разів шпортонув її рогом. Коли бик покинув шкапу, яка смикалася в агонії, підбіг «учений мавпа», щоб добити її ударом кинджала. Та зненацька смирна тварина, ошалівши від передсмертних мук, укусила людину за руку. Скрикнувши й замахавши скривавленою долонею, «учена мавпа» ударив кинджалом у голову і тримав його, аж поки він перестав хвицатись і завмер, витягши ноги. Інші робітники цирку метушилися по арені з великими кошиками, засипаючи піском калюжі крові та кінські трупи.

Публіка схопилася на ноги, галасуючи й вимахуючи руками. Лютість бика привела глядачів у захват. Обурені, що на арені не лишилося жодного пікадора, вони хором гукали: «Коней! Коней!»

Усі знали, що пікадори негайно виїдуть, але ж минуло кілька хвилин без пролиття крові, і глядачів це сердило. Бик стояв посеред арени, грізно мукаючи й гордо піднявши вимазані кров’ю роги; з його шиї, мов орденські стрічки, звисали голубі та червоні кишки. Виїхали нові верхівці, і вдруге повторилося огидне видовище. Як тільки наближався пікадор, виставивши перед собою гаррочу і завертаючи коня так, щоб він був до бика зав’язаним оком, могутній удар скидав вершника на землю. З сухим тріском ламався спис, настромлений на роги кінь наче підстрибував угору, бризкала кров, розліталися екскременти та клапті м’яса, а пікадор котився по арені, мов лялька з жовтими ногами, і капеадори миттю прикривали його плащами.

Один кінь, поранений у живіт, випустив цілий фонтан смердючих зелених екскрементів, обляпавши всіх тореро, що стояли поблизу.

Публіка вибухала реготом і криками щоразу, як пікадор важко тримався на землю. Арена глухо гуділа від ударів важких тіл із закутими в залізо ногами. Деякі вершники надали навзнак, гепаючи, мов туго набиті мішки, а удар голови об дощаний бар’єр відбивався довкола зловісним відлунням.

— Цей уже не встане! — кричали глядачі. — У нього, мабуть, черепок луснув.

Але пікадор підводився, розпростував руки, шкрябав забиту потилицю, підбирав грубий касторовий капелюх, що злетів із голови під час падіння, і знову сідав на того самого коня, якого «вчені мавпи» штурханами та ударами палиць ставили на ноги. Верхівець у яскравих шатах пускав коня клусом, і той волочив по арені свої нутрощі, що все більше вивалювалися від труського бігу. Пікадор спрямовував цю напівмертву шкапу назустріч бикові.

— На вашу честь! — кричав він, жбурляючи капелюха в гурт своїх друзів.

Та тільки-но вістря списа вгороджувалось у шию бика, як людина з конем підлітали вгору, і від страшного удару верхівець котився в один бік, а кінь — у другий. Іншим разом, бачачи, що бик ось-ось підніме коня на роги, «учені мавпи» та дехто з глядачів кричали вершникові: «Стрибай з коня!» Але закуті в залізо ноги погано скорялися пікадорові, і поки він незграбно висмикував їх із стремен, кінь важко падав, миттю випускаючи дух, а верхівець скочувався додолу, стукаючись головою об землю.

Бик досі не дістав жодного вершника рогами, але декотрі пікадори, впавши на арену, лежали як неживі, і тоді гуртом підбігали робітники цирку, брали потерпілого й несли до лазарету, де бідоласі накладали гіпс на зламану кістку або оживляли його від глибокого, схожого на смерть шоку.

Гальярдо, прагнучи завоювати симпатії публіки, весь час був на арені, і викликав гучні оплески, коли відтяг бика за хвіст, урятувавши від рогів пікадора, що впав з коня.

Під час виходу бандерильєро Гальярдо, спершись на бар’єр, блукав поглядом по ложах. У одній з них напевне сидить донья Соль. Нарешті він побачив її, але не було на ній білої мантильї, і взагалі нічого такого, що нагадувало б про ту севільську сеньйору, схожу на маху з картини Гойї. У своєму елегантному капелюшку на золотистому волоссі вона здавалася чужоземкою, що вперше потрапила на бій биків. Поруч із нею сидів її друг, той самий, якого вона так вихваляла і якому показувала всякі іспанські дивовижі. Ох, донья Соль! Зараз вона побачить, на що здатен простий хлопець, якого вона покинула. Доведеться їй аплодувати йому перед ненависним чужоземцем; навіть проти своєї волі вона буде в захваті, підхоплена загальним поривом публіки.

Коли Гальярдо вийшов на арену зі шпагою та мулетою — його бик був другим, — глядачі зустріли матадора доброзичливо, наче вже простили йому попередню кориду. За два тижні очікування любителі, здавалося, набрались терпіння й полагідніли. Їм хотілося, щоб на цій довгожданій кориді усе було добре. До того ж бойовий запал биків та велика кількість убитих коней привели публіку в чудовий настрій.

Гальярдо рушив до звіра з непокритою головою (після вітальної промови він не надів берета), виставивши перед собою мулету й помахуючи шпагою, як ціпком. Тримаючись оддалік, за ним ішов Насйональ і ще один тореро. З амфітеатру почулися обурені вигуки. Скільки помічників!.. Наче піп зі своїм кліром ідуть ховати покійника!

— Всі з арени! — гукнув Гальярдо.

Обидва тореро скорилися: тон матадора не лишав місця для сумнівів.

Гальярдо рушив далі сам і підійшов до бика зовсім близько. Він розгорнув мулету і, як за добрих давніх часів, ступив уперед ще кілька кроків, підсунувши червоний клапоть під саму заслинену морду. Помах мулетою — оле!.. По рядах пробіг задоволений гомін. Син Севільї згадав про своє добре ім’я, про честь І совість тореро. Зараз він, як і в кращі свої часи, покаже все, на що здатний. За кожним помахом лунали вигуки захвату, а шанувальники матадора, підбадьорившись, стали докоряти противникам. Ну що вони тепер скажуть? Гальярдо інколи недосить старається, що правда, то правда… але коли він захоче!..

Ця корида почалася для Хуана щасливо. Коли бик нерухомо застиг на місці, впершись ногами в пісок, глядачі підбадьорливо закричали:

— Пора! Бий!

І Гальярдо кинувся на бика, ударивши шпагою й миттю вискочивши з-під грізних рогів.

Пролунали оплески, але дуже короткі, після яких відразу ж почувся погрозливий гомін і перші свистки. Прихильники Гальярдо перестали дивитися на бика й обурено повернулися до сусідів. Яка несправедливість! Яке невігластво! Він же вдарив шпагою просто чудово…

Але противники гнівно показували пальцями на бика, й незабаром весь амфітеатр наповнився оглушливим свистом.

Шпага увійшла криво і, пронизавши бикові шию, вистромилась кінчиком біля передньої ноги.