Кров і пісок

Тореро пройшов зовнішнім коридором, придивляючись до биків. Раз у раз він пропихався крізь вузенький отвір, вимахував кулаками й дико горлав. Бики одразу втрачали спокій. Одні схоплювались і, наставивши роги, кидались на зухвальця, що посмів порушити їхній мирний спочинок. Інші піднімали голову й, упершись ногами в землю, грізно чекали, поки зухвалець підійде ближче.

Гальярдо поквапно відступав за огорожу і пильно роздивлявся биків, намагаючись розгадати їхню вдачу і вибрати двох для себе.

Поруч стояв старший загонщик худоби — дужий чолов’яга в гетрах з острогами, у грубій сукняній куртці та крислатому капелюсі, стягнутому біля підборіддя ремінцем. За відлюдкувату вдачу його прозвали Лобато[36]. Більшу частину року він жив у чистому полі, майже не злізаючи з коня, а в Мадриді поводився, як дикун, анітрохи не цікавився містом і не виходив за околиці цирку.

Для нього столицею Іспанії була арена з амфітеатром, а також навколишні пагорби та пустирища. Він не мав найменшого бажання ознайомитись з таємничим нагромадженням будинків, яке починалося далі. Найважливішим закладом Мадрида пастух вважав таверну «Курка», що стояла біля самого цирку, благословенний райський куточок, чарівний палац, де він обідав і вечеряв коштом імпресаріо, аж поки наставав час повертатися на пасовище, і він виїздив з Мадрида верхи на своєму коні, з темним плащем, перекинутим через сідельну луку, із саквами на крупі та списом у руці. Лобато заходив до корчми, і слуги тремтіли від страху перед його дружнім привітанням; коли він потискував комусь руку, хрускали кістки, й людина зойкала від болю. Загонщик посміхався, втішений своєю силою і задоволений, що його називають «звірюкою». Потім сідав за стіл, і перед ним ставили величезну, як умивальний таз, миску, повну смаженої картоплі з м’ясом, та глек вина.

Лобато доглядав куплених для цирку биків, випасаючи їх на луках Муньйоси, а з настанням спеки — на полонинах Гвадаррамських гір. З допомогою кінних пастухів він приганяв череду до цирку за два дні перед коридою, переправляючись опівночі бродом через струмок Абронігаль на околиці Мадрида. Негода доводила його до розпачу, через неї кориду відкладали, і бики мусили чекати в корралях цирку, а він не міг одразу повернутися на луки, де випасались інші його годованці.

Скупий на слова, тугий на думку, цей кентавр, що пахнув шкірою та сіном, ставав красномовним, коли розповідав про своє вільне пастуше життя серед биків. Мадридське небо здавалося йому вузеньким, та й зірок на ньому ніби менше. З мальовничим лаконізмом описував він ночі на пасовищі, коли бики сплять під мерехтливим світлом зірок, а глибока тиша порушується тільки таємничими шерехами у траві та кущах. Гірські змії співають у такій тиші дивними голосами. Атож, сеньйоре, співають. І не сперечайтеся з Лобато, він сам чув це безліч разів, і заперечувати йому — значить, обізвати його брехуном, а рука в нього важкенька. Так, так, гади вміють співати, а бики — розмовляти, хоча, на жаль, він досі не розкумекав їхньої мови. Бики в усьому схожі на людей, тільки що вони на чотирьох ногах і з рогами. Побачили б ви, як прокидаються вони на світанні! Вистрибують і радіють, як діти; пустують, жартома б’ються, зчеплюються рогами; а то видираються один на одного і весело мукають, наче вітають появу сонця, благословенного богом світила.

Потім Лобато розповідав про свої мандри у Гвадаррамських горах, понад бурхливими річечками, які збігають із покритих талим снігом вершин і несуть у великі річки свої прозорі, як кришталь, води; про зелені квітучі полонини; про те, як кружляють над сонними биками птахи і сідають відпочивати на роги; про вовків, що виють ночами десь далеко, дуже далеко, ніби налякані нашестям могутніх тварин, які йдуть за дзвіночками ватажків, щоб відвоювати в сіроманців частину дикої пустелі… А про Мадрид він і слухати не хоче: тут люди задихаються! У цьому нескінченному лісі будинків пастух визнавав тільки таверну «Курка» з її вином та смачними стравами.

Лобато озвався до матадора і порадив йому, яких двох биків вибрати. Старший пастух не відчував ніякої пошани до цих знаменитостей, якими так захоплюється публіка. Він майже зневажав матадорів. Убивати таких благородних тварин — та ще й обманом! Справжній сміливець — вій: сам-один живе серед биків, ходить перед самими рогами, не маючи ніякої зброї, — тільки свої дужі руки, — і ні від кого не чекаючи оплесків.

Коли Гальярдо та Лобато вийшли з корралю, до маестро з шанобливим поклоном підійшов якийсь чоловік. То був старий прибиральник цирку. Він виконував цю роботу багато років і знав усіх славетних тореадорів свого часу. Одягнений був він бідно, але на його пальцях часто виблискували жіночі персні, а сякаючись, прибиральник витягував звідкись із глибин своєї блузи малесенького батистового носовичка з вишитою монограмою і тонким мереживом, від якого ще струміли ніжні пахощі.

Цілий тиждень він сам підмітав величезну арену, амфітеатр і ложі, ніколи не нарікаючи на те, що багато роботи. Коли імпресаріо бував ним незадоволення і хотів його покарати, він відчиняв ворота волоцюгам, що вешталися поблизу цирку, і бідолаха-прибиральник слізно обіцяв виправитися, боячись, що цей вуличний набрід відбере в нього роботу.

Лише зрідка старий брав собі на допомогу з півдесятка хлопчаків, які вчилися на тореро, і вони виконували всі його розпорядження за дозвіл подивитися кориду з «собачої ложі», тобто крізь штахетні дверці поруч із стійлами для биків — туди виносили поранених тореро. Ухопившись за чавунні штахети, підручні прибиральника дивились на сцену, сварилися й заводили бійку за краще місце, як мавпи в клітці.

Протягом тижня старий спритно розподіляв обов’язки по прибиранню цирку. Хлопців посилав підмітати ряди на сонячному боці, там, де сиділа брудна й убога публіка, що залишає після себе ціле звалище апельсинових шкаралуп, клаптиків паперу та недокурків.

— Пильнуйте мені тютюн! — наказував прибиральник своєму війську. — Хто привласнить хоч один недокурок, той не побачить у неділю кориди.

А сам неквапно й терпляче, мов шукач скарбів, підмітав тіньовий бік, нишпорячи по ложах та ховаючи до кишень усякі знахідки: віяла, персні, носовички, монети, жіночі прикраси — усе те, що лишалося після нашестя чотирнадцятитисячної орди. Тютюн з недокурків він висушував на сонці й продавав. Цінні знахідки відносив до однієї тандитниці, яка скуповувала все, що глядачі забули в ложах або випустили з рук від хвилювання.

Гальярдо відповів на улесливе привітання старого, дав йому сигару і попрощався з Лобато. Він домовився із загонщиком, що той відлучить для нього двох відібраних биків у окремий загін. Інші матадори не заперечуватимуть. То хлопці молоді, сміливі, їм щастить, і вони вб’ють якого завгодно бика, що їм дістанеться.

Коли Гальярдо вийшов на подвір’я, де й досі випробовували коней, від гурту цікавих відійшов високий худорлявий чоловік із смаглявим обличчям, одягнений як тореро. З-під чорного фетрового капелюха вибивалися пасма посрібленого сивиною чуба, а від кутиків рота розбігалися зморшки.

— Пескадеро! Як живеш? — вигукнув Гальярдо, із щирою радістю потискуючи простягнуту йому руку.

Це був колишній матадор, замолоду добре відомий публіці, але тепер його мало хто пам’ятав. Інші матадори, які з’явилися після нього, затьмарили його скромну славу, і Пескадеро, трохи повиступавши в Америці й діставши там кілька ран, пішов з арени. Гальярдо чув, що на свої заощадження Пескадеро купив таверну неподалік цирку, живе скромно й уникає товариства любителів та тореро. Тому він здивувався, побачивши його тут.

— Що поробиш! — меланхолійно відповів Пескадеро. — Не можу забути. На кориди я ходжу рідко, але старе ремесло мене вабить й інколи зазираю сюди по-сусідському. Тепер я тільки шинкар.

Дивлячись на його сумне обличчя, Гальярдо пригадав іншого Пескадеро, одного з героїв свого дитинства, гордовитого красеня, улюбленця жінок, який, коли бував у Севільї, гуляв вулицею Кампана в крислатому оксамитовому капелюсі та курточці винного кольору, туго перехопленій строкатим шовковим поясом, і тримав у руці тростину, оздоблену слоновою кісткою й увінчану золотою головкою. Отаким убогим та всіма забутим стане й він, якщо піде з арени!..

36

Від ісп. lobato — вовчик.