Таємниця індіанського острова

— Міс Брейді залишила нам спадщину як подяку за вірну службу. А чому б ні, хотів би я знати? — обурився Роджерс.

— Ну, а що можете ви сказати у своє виправдання, містере Блор? — запитав Ломбард. — Адже ваше ім'я було названо.

Блор почервонів.

— Ви натякаєте на справу Ландора? Це справа про пограбування Лондонського комерційного банку.

— Еге ж, еге ж, пам'ятаю цю справу, хоч не я головував на процесі, — заворушився в кріслі суддя Уоргрейв. — Ландора засудили на підставі ваших свідчень, Блоре. Адже ви тоді були офіцером поліції й провадили слідство, чи не так?

— Так, провадив, — погодився Блор.

— Ландор був засуджений на довічне ув'язнення й за рік помер на каторзі в Дартмурті. Він був кволий.

— Ландор злочинець, — сказав Блор. — Нічного сторожа цокнув — це ж доведено.

— Коли я не помиляюся, ви одержали подяку за вміле розслідування справи, — мовив Уоргрейв.

— Підвищення по службі, — похмуро бовкнув Блор. І додав несподівано тихо: — Я тільки виконував свій службовий обов'язок.

— Яка, одначе, підібралася компанія! — зареготав Ломбард. — Геть усі законослухняні й вірні своєму обов'язкові громадяни. За винятком мене, звичайно. Ну, а ви, докторе, що нам скажете ви? Накоїли щось по медичній лінії? Заборонена операція, га?

Емілі Брент огидливо глянула на Ломбарда й навіть трохи відсунулася від нього.

Доктор Армстронг відзначався винятковим самовладанням. Він тільки добродушно похитав головою:

— Мушу визнати, що я в збентеженні. Ім'я моєї, так би мовити, жертви не викликає у мене ніяких асоціацій. Яке тут згадувалося прізвище: Кліз? Клоуз? Я не пам'ятаю пацієнтки з таким прізвищем, та й узагалі не пам'ятаю випадку, щоби хтось із моїх пацієнтів умер з моєї вини. Для мене це абсолютно загадкова історія. Втім, багато часу збігло з тієї пори. Може, йдеться про якусь операцію в лікарні? На жаль, багато хворих звертається до нас занадто пізно. Пацієнт у такому випадку, природно, вмирає, а його рідня обвинувачує хірурга.

Він зітхнув і знову похитав головою.

«Я був тоді п'яний. П'яний як ніч… Оперував сп'яну, нерви нікудишні, руки тремтять. Безумовно, я вбив її. Бідолашній не пощастило. Загалом зробити таку операцію — дрібниця. Коли тверезий, звичайно. Ще добре, що існує така річ, як професійна таємниця. Медсестра все знала, проте тримала язик за зубами. Боже мій, як я тоді перелякався! Це примусило мене схаменутися, взяти себе в руки. Але ж он стільки років минуло, хто ж це міг доскіпатися?..»

У кімнаті знову настала тиша. Всі відверто або нишком поглядали на міс Брент. Минуло хвилини зо дві, доки вона зрозуміла причину мовчання. Тоді підвела брови, наморщила чоло й мовила:

— Ви чекаєте моїх зізнань? Мені нема чого сказати.

— Нема чого? — перепитав суддя.

— Так, нічого, — міцно стулила губи стара діва.

— Ви залишаєте за собою право на захисника? — ввічливо спитав суддя.

— Ні про якого захисника не може бути й мови, — відрубала міс Брент. — Я завжди діяла згідно з моєю совістю, з моїми переконаннями і не маю в чому собі докоряти.

У всіх витяглися фізіономії. Та Емілі Брент була не з тих, хто зважає на громадську думку. Вона сиділа так само струнко й непорушно, наче нічого не сталося.

Суддя відкашлявся:

— Ну що ж, розслідування доведеться на цьому припинити. А тепер, Роджерсе, скажіть, будь ласка, хто ще, опріч нас, вас і вашої дружини, перебуває тут на острові?

— Тут нікого більше немає, сер.

— Ви впевнені в цьому?

— Цілком.

— Я ніяк не зрозумію, — сказав Уоргрейв, — чому нашому невідомому господареві заманулося зібрати нас саме тут. Либонь, цю людину, хто б це не був, не можна вважати нормальною. Більше того — вона уявляється мені навіть небезпечною. Я вважаю, що найрозумнішим для нас було б чимшвидше залишити острів. Бажано, сьогодні ж увечері.

— Прошу пробачити, сер, — перепинив його Роджерс, — але на острові немає жодного човна.

— Жодного?

— Тим-то й ба, сер.

— А як же ви підтримуєте зв'язок із материком?

— Щоранку приїздить Фред Нарракотт, сер. Він доставляє хліб, молоко, пошту й передає замовлення нашим постачальникам.

— Тоді нам доведеться виїхати взавтра, — резюмував суддя, — тільки-но з'явиться Нарракотт.

Всі погодилися, лише Марстон був проти.

— Я не звик тікати, не приймаючи бою, — сказав він, — це не личить спортсменові. Ми повинні розв'язати цю загадку. Вся ця історія надто вже скидається на захоплюючий детективний роман.

— Овва! — скривився суддя. — Такі турботи в моєму віці…

Ентоні осміхнувся:

— У вас, юристів, надто обмежені інтереси. А мене злочини не лишають байдужим. Я підношу тост за злочини! — Він одним подихом вихилив келих. Рідина, певно, потрапила не в те горло: Ентоні захлинувся. Обличчя його перекривилося, побуряковіло, розкритим ротом він судорожно хапав повітря… Потому зсунувся з крісла, й келих із дзенькотом випав з його руки.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Це сталося так раптово й несподівано, що всі заклякли, безглуздо уп'явши очі в тіло, скорчене долі.

Першим отямився Армстронг. Він кинувся до тіла, став над ним навколішки. Коли ж підвів голову, очі його були спантеличені.

— Боже мій, він мертвий! — прошепотів доктор Армстронг тремтячим од жаху голосом.

Присутні одразу й не усвідомили тих слів. Тобто як це — мертвий? Умерти ось так, як оком змигнути?!

Ні, цей молодий скандінавський бог у розквіті сил і здоров'я не може ось так, зненацька, взяти й померти! Здорові хлопці не вмирають так дивно, захлинувшись віскі з содовою водою… Ні, цього розумом не збагнути.

Доктор Армстронг вдивлявся в обличчя померлого, обнюхував посинілі вуста, спотворені в передсмертній гримасі. Підняв келих, з якого пив Ентоні Марстон.

— Він мертвий? — спитав генерал Макартур. — Ви вважаєте, що цей молодик захлинувся і від цього помер?

— Захлинувся? — повторив лікар. — Що ж, справа ваша, можете й так називати те, що сталося. Одне можу ствердити достеменно — він помер від ядухи. — Армстронг знову понюхав келих, умочив пальця в осадок, що лишився на дні, й обережно лизнув його кінчиком язика. Обличчя в нього потемнішало.

— Ніколи й гадки не мав, — продовжив генерал Макартур, — що людина може отак загинути, захлипнувшись ковтком віскі.

— І в розквіті сил нас, бува, підстерігає смерть, — повчально промовила Емілі Брент.

Доктор Армстронг звівся на ноги.

— Ні, людина не може вмерти, похлинувшись ковтком віскі, — гнівно сказав він. — Смерть Марстона не можна вважати природною.

— Отже, у віскі… щось… було домішано, — ледь чутно прошепотіла Віра.

Армстронг ствердно хитнув головою:

— Не можу сказати з абсолютною точністю, але за всіма ознаками це один із ціанідів. Характерного запаху синильної кислоти я не відчув. Це, певно, був ціаністий калій. Він діє вмить.

— Отрута була в келиху? — різко спитав суддя.

— Так.

Доктор хутко підійшов до столика, де стояли напої. Відкоркував пляшку з віскі, принюхався й відпив ковток. Потім покуштував содову.

— Тут отрути немає, — сказав він.

— Виходить, він сам домішав отруту, так вважаєте? — спитав Ломбард.

— Скидається на це, — невпевнено відповів Армстронг.

— Самогубство? — спитав Блор. — Підозріла історія.

— Ніяк не віриться, що він міг покінчити життя самогубством, — тихо вимовила Віра. — Він був такий… такий життєрадісний! Коли на своїй машині з'їжджав з пагорба, був подібний до… до… я не в силі вам пояснити!..

Та всі зрозуміли, що вона має на увазі. Ентоні Марстон, молодий і гарний, здався їм тоді майже безсмертним.

А зараз його скорчений труп лежав перед ними на підлозі.

— Чи має хто іншу гіпотезу, опріч самогубства? — звернувся до всіх доктор Армстронг.