Страница 11 из 125
Ми отаборилися у верхів’ї маленької річки. Протилежний берег був кам’янистий, десь саме тут двадцять років тому бідолашний Сильвестр повертався поповзом після божевільної спроби дістатися копалень Соломона. За цим укосом одразу пролягла безводна пустеля, поросла низькорослим колючим чагарником.
Вечоріло, і величезна сонячна куля поволі опускалася за видноколо, а навколишній неозорий простір мінився останніми неповторними барвами.
Поки Гуд займався облаштуванням табору, я запросив сера Генрі прогулятися, і ми попростували на протилежний пагорб, звідки відкривався чудовий краєвид. Повітря було чисте і прозоре, і далеко-далеко на обрії проступали блакитні обриси снігових вершин Сулейманових гір.
— Погляньте-но, — зачудовано мовив я, — ото неприступні стражі, що охороняють копальні царя Соломона. Одному лише Богові відомо, чи зможемо ми коли-небудь туди проникнути!
— Я знаю — мій брат має бути там. І я будь-що дістануся туди, хоч би й ціною життя, — переконаність, з якою сер Генрі мовив це, вражала.
— Ну що ж, сподіваюся, нам це вдасться! — зітхнув я і обернувся, щоб іти в табір, аж тут завважив, що ми не самі.
Позаду нас, втупивши пильний погляд на далекі гори, стояв наш царствений зулус Амбопа. По деякій паузі він заговорив до сера Генрі (бо я вже переконався, він устиг сильно прив’язатися до нього).
— Так це і є та країна, куди ти хочеш йти, Інкубу? (Це слово означає “слон”: так прозвали тубільці сера Генрі.) — сказав Амбопа, показуючи своїм широким ассегаєм на гори.
Як на мене, це вже була неприпустима фамільярність! Ну, ще нехай тубільці звертаються один до одного зі своїми химерними прізвиськами, але щоб кидати в обличчя білій людині щось подібне! На моє обурення зулус тихо засміявся, і цей сміх мене ще більше розізлив.
— Звідки ти знаєш, що я не рівня білому вождю? Звичайно, мій пан належить до королівського роду: це видно і з його постави, і зі зросту, але, можливо, я теж із королівського роду, хтозна? О, Макумазане! Будь моїми вустами і передай мої слова Інкубу, моєму пану і вождю, бо я хочу говорити з ним, та і з тобою теж.
Я був неабияк сердитий на Амбопу, бо не звик, щоб тубільці так непоштиво зі мною розмовляли, але клятий зулус, треба віддати йому належне, мимохіть викликав незрозумілу пошану. Але про що він збирається з нами розмовляти? Я негайно ж витлумачив його слова серу Генрі, додавши, що, як на мене, його зухвала поведінка обурлива і треба цього нахабу поставити на місце.
Сер Генрі усміхнувся на мої слова і обернувся до зулуса.
— Так, Амбопо, я хочу йти в цю країну.
— Пустеля широка і безводна, а гори високі та вкриті снігом. Жодна людина ще не діставалася тих гір, де ночує сонце. Навіщо ти хочеш туди йти, Інкубу?
Я переклав і ці слова.
— Скажіть йому, — відповів розважливо сер Генрі, — що я йду туди, бо людина однієї зі мною крові вже давно туди пішла, і тепер я йду її шукати.
— Слова твої правдиві, Інкубу. В дорозі я зустрів одного готтентота, і він сповістив, що два роки тому якась біла людина пішла в пустелю у напрямку тих гір. З ним був слуга-мисливець. Вони звідти не повернулися.
— Ти вважаєш, що це був мій брат? — стрепенувся сер Генрі.
— Я цього не знаю. Але я запитав, готтентота, яка ця людина була з вигляду, і він відповів мені, що у неї були такі ж, як у тебе, очі та чорна борода. Мисливця звали Джимом. Він був з племені бечуанів і мав на тілі одяг, як у них.
— Немає ніякого сумніву, що це був ваш брат! — вигукнув я. — Я добре знав Джима!
Сер Генрі кивнув головою, поринувши в задуму.
— Я знаю це безсумнівно, — мовив він нарешті. — Джордж ще змалечку був такий: коли щось убив собі в голову, то не відступиться. Якщо поклав собі перейти Сулейманові гори, то перейде — будь-що; звичайно, коли… — він замовк. Але по хвилі стрепенувся: — Ми повинні шукати його по той бік гір!
Амбопа трохи розумів англійською, але не розмовляв нею.
— Це далекий шлях, Інкубу, — зауважив він.
Я знову переклав його слова.
— Так, — відповів сер Генрі, — шлях далекий. Але в світі немає нічого такого, що б людина не подолала, якщо покладе на це всі свої сили. Знаєш, що таке сердечна любов, Амбопо? Що ті гори чи пустелі? Заради іншої людини можна пожертвувати навіть своїм власним життям, якщо на те буде воля провидіння.
— Великі слова ти сказав, батьку мій! — шанобливо мовив зулус (я завжди називав так Амбопу, хоча він не був зулусом). — Великі, високі слова, гідні справжнього чоловіка! Істинно так, батьку мій Інкубу! Що таке життя? Це легка пір’їнка, це бадилина, яку вітер носить, як хоче. Іноді трава проростає і тут же засихає. Але якщо насіння здорове, воно часом затримується на шляху, який йому визначений. Добре у борні з вітром пройти такий шлях. Кожній людині судилося померти. У гіршому разі вона може померти трохи раніше. Я піду з тобою, вождю! Через пустелю і через гори, якщо тільки не впаду на шляху!
Він замовк, але по хвилині знов продовжив у пристрасному емоційному пориві, який свідчив, що це плем’я не позбавлене поетичного дару та інтелекту.
— Що таке життя? — продовжував він. — Скажіть мені, о білі люди! Ви такі мудрі, ви, котрим відомі таємниці всесвіту, таємниці зірок і всього того, що знаходиться над ними і навкруги них! О білі люди, ви, які миттю передаєте слова свої здалеку без голосу, відкрийте мені таємницю нашого життя: куди воно йде і звідки виникає?
Ви не можете відповісти; ви самі цього не знаєте. Слухайте ж мене: я відповім сам. З мороку ми з’явилися і в морок підемо. Як птах, гнаний в мороці буревієм, ми вилітаємо з Нічого. На якусь мить сяйнуть наші крила при світлі багаття, і ось ми знову відлітаємо в Ніщо. Життя — ніщо, і життя — все. Це та рука, яка відчужує Смерть. Це світляк, який мерехтить у нічній темряві і згасає при вранішній зорі. Це біла пара дихання волів у зимову пору, це ледве помітна тінь, яка стелиться по траві й зникає у надвечір’ї.
— Дивна ви людина, Амбопо, — сказав сер Генрі м’яко, коли зулус замовк.
Амбопа засміявся:
— А чи не здається вам, що ми дуже схожі один на одного, Інкубу? Може, і я шукаю брата по той бік гір.
Я поглянув на нього з підозрою.
— Що ти хочеш цим сказати? — запитав я його. — Що ти знаєш про ці гори?
— На жаль, дуже мало. Подейкують, що там, за обрієм, є прекрасна таємнича країна, країна чудес і чарівництва, країна хоробрих воїнів, високих дерев, бурхливих потоків, сліпучих снігових вершин, країна великої білої дороги. Я чув про неї. Та чи варто про це говорити? Вже звечоріло. Кому призначено, той побачить її.
Я пильно глянув на нього. Безумовно, ця людина щось знала.
— Не бійся мене, Макумазане, — сказав Амбопа у відповідь на мій погляд. — Я не рию яму, щоб ви в неї впали. У мене на думці немає нічого лихого. Якщо нам судилося подолати ці гори, які знаходяться позаду сонця, я розповім все, що знаю. Але смерть чатує на тих вершинах. Будьмо розважливими, щоб повернутися назад. Дай Боже повернутися, мої пани, щоб ви знов полювали на слонів. Я все сказав.
Він підняв на знак прощання свого списа і попростував до табору. Коли ми теж повернулися, то застали його за звичним заняттям: він чистив рушницю, як звичайний слуга-кафр.
— Яка дивна людина! — сказав сер Генрі.
— Авжеж, дивна, — підтвердив я. — Він собі на умі, і відчувається, щось знає, але говорити не хоче. Втім, не варто цим перейматися. Попереду ще багато загадкового і таємничого, і наш зулус добре вписується в цю картину.
Наступного дня ми лаштувалися до далекої та небезпечної мандрівки. Тягти через пустелю наші рушниці та інше спорядження було, звичайно, немислимо. Ми відпустили носильників і домовилися з одним кафром, що жив поблизу, щоб він поклопотався про наше майно, плануючи прихопити все це на зворотному шляху. У мене краялося серце при думці, що ми повинні залишити наші чудові рушниці у цього злодія. Від одного погляду на зброю у старого пройдисвіта розгорілися очі, і він не міг відірвати від неї свого жадібного погляду. Отож я вжив деяких запобіжних заходів.