Гойдалка дихання

Чи можливо таке, що я швидше забув речі, привезені з дому, ніж ті, які придбав уже в таборі? А навіть якщо так, то справа була саме в тому, що ці речі приїхали зі мною. У тому, що я мав їх і використовувати, поки вони не нищилися, або і далі, так, ніби я був разом із ними не десь далеко, а вдома. Чи можливо таке, що я краще пам'ятаю чужі речі, ніж свої, бо чужі мені доводилося позичати.

Я добре пам'ятаю залізні гребінці в таборі. Вони з'явилися разом із вошами. Токарі і слюсарі робили їх на фабриці і дарували жінкам. Вони були з алюмінію, з довгими зубцями і здавалися вологими на дотик, у руці і на шкірі голови. Це через те, що вони були холодними. А коли ти починав чесатися ними, вони швидко вбирали в себе тепло тіла і пахли чимось гірким, як редька. Цей запах залишався на долоні ще довго після того, як ти давно відклав убік гребінець. Алюмінієві гребінці сильно заплутували волосся, доводилося шарпати і рвати. На цих гребінцях після чесання залишалося більше волосся, ніж вошей.

Але для вичісування вошей були і чотирикутні, із зубцями з обох сторін кістяні гребінці. Сільські дівчата привезли їх із дому. З одного боку зубці були грубіші, щоб робити проділ і зачісувати волосся, а з іншого боку зубці були дуже густими і дрібними, цим боком вичісували бліх. Кістяні гребінці були солідними, їхня вага відчувалася у долоні. Волосся ними добре зачісувалося і залишалося гладеньким, не збивалося у вузли. Кістяні гребінці можна було позичати у сільських дівчат.

Через шістдесят років мені хочеться пригадати собі всі предмети у таборі. Усе це речі з моєї нічної валізи. Від моменту повернення з табору безсонна ніч для мене — це валіза з чорної шкіри. Ця валіза у мене в скронях. І всі шістдесят років я так і не знаю, чи я не можу заснути від того, що хочу пригадати собі всі предмети, чи що все якраз навпаки. Що я ношу ці предмети у своїй пам'яті, бо все одно не можу спати. Так чи інакше, ніч завжди розпаковує свою чорну валізу проти моєї волі, на цьому я мушу наголосити. Я мушу згадувати всупереч своєму бажанню. І навіть тоді, коли я не мушу, а хочу, я радше хотів би не мусити хотіти.

Іноді предмети з табору накидаються на мене всі разом, а не по черзі. Тому я знаю, що предметам, які мене переслідують, ідеться не лише про мої спогади, а про можливість покатувати мене. Варто лише мені подумати про те, що я взяв нитки і голку для шиття, як відразу ж до цього додається якийсь рушник, про який я не маю поняття, як він виглядав. До нього додається пилочка для нігтів, про яку я теж не знаю, чи була вона у мене. А потім ще кишенькове дзеркальце, яке було або якого не було. А тоді ще наручний годинник, про який я не пам'ятаю, звідки він узявся і чи брав я його з собою. Предмети, які, можливо, не мали зі мною нічого спільного, переслідують мене. Вони хочуть вирвати мене серед ночі зі сну і депортувати назад, у табір, цього їм треба. І оскільки вони приходять усі нараз, то не обмежуються самою лише головою. Мій шлунок стискається і піднімається до горла. Гойдалка дихання збивається з ритму, я починаю задихатися. Така мішанина із зубної щітки, гребінця, голки, ножиць, дзеркала — це потвора, і голод — це потвора. Тож якби голод не існував як предмет, то і решта предметів не могли б переслідувати мене.

Коли вночі на мене накидаються предмети і перекривають доступ повітря до мого горла, я відчиняю вікно і висуваю голову назовні. Місяць на небі схожий на склянку холодного молока, воно промиває мені очі. Моє дихання знову повертається до звичного ритму. Я ковтаю холодне повітря, аж поки не усвідомлюю, що я більше не в таборі. Тоді я зачиняю вікно і знову лягаю в ліжко. Постіль ні про що не здогадується і гріє мене. Повітря у кімнаті роздивляється мене і пахне теплим борошном.

Цементу завжди бракувало. Зате вугілля було більш ніж достатньо. Шлакоблоків, гальки і піску також було вдосталь. Тільки цемент постійно закінчувався. Його кількість постійно зменшувалася, сама по собі. Треба було пильнуватися біля цього цементу, бо можна було збожеволіти. Цемент міг зникати не тільки сам по собі, а і сам у собі. Тоді все довкола було повне цементу, а одночасно цементу всюди бракувало.

Бригадир кричав: вважайте на цемент.

Прораб кричав: цемент треба заощаджувати.

А якщо починався вітер: цемент не повинен полетіти геть.

А коли йшов дощ або сніг: цемент не можна мочити.

Мішки з цементом паперові. Цей папір занадто тонкий для повного мішка. Можна нести цей мішок як завгодно — самому або удвох, на животі або за чотири кути, все одно порветься. З подертим мішком неможливо заощаджувати цемент. Із сухого подертого мішка половина висипається на землю. У вологому подертому мішку з цементом половина залишається приліпленою до паперу. Нічого з цим не зробиш, чим більше намагаєшся заощадити цемент, тим швидше він закінчується. Цемент — це обман, як вуличний пил, туман або дим — він розвіюється у повітрі, опускається на землю, ліпиться до шкіри. Його всюди видно, але ніде не зловиш.

Цемент потрібно заощаджувати, але вважати при цьому слід на себе. Ти несеш мішок надзвичайно обережно, але все одно цементу стає все менше і менше. Тебе звинувачують у шкідництві, фашизмі, саботуванні і крадіжці цементу. Ти пробиваєшся крізь цей крик, прикидаєшся глухим. Ти сунеш візок, повний будівельного розчину, на похилій дошці, на гору риштувань, до мулярів. Дошка хитається, ти міцно тримаєшся за візок. Під час цього хитання можна злетіти в небо, бо порожній шлунок піднімається аж до голови.

Чого домагаються охоронці цементу своїми підозрами. Депортований робітник не має нічого, лише ватну фуфайку на тілі, валізу в бараці і нари. Навіщо йому красти цемент. Його беруть із собою не як здобич, а як додатковий бруд. Щодня ти борешся зі своїм лютим голодом, але цемент не їдять. Ти мерзнеш або пітнієш, але цемент не гріє і не охолоджує. Він викликає підозри, бо він летить, прокрадається і липне, бо він сірий, як заєць, оксамитовий і безформний, він зникає без причини.

Будівництво було розташоване біля табору, неподалік конюшні, де залишилися самі лише ясла для худоби і давно не було жодного коня. Нам сказали, що було побудовано шість житлових будинків для росіян, шість будинків на дві сім'ї. Кожен будинок мав три кімнати. Але у кожному будуть жити як мінімум п'ять сімей, — думали ми собі, бо під час старцювання бачили, у яких злиднях живуть тут люди, які худі та виснажені їхні діти. Дівчатка схожі на хлопчиків, усі поголені налисо, усі у світло-блакитному одязі. Вони крокували по болоті біля будови, ніби гуси, завжди парами, тримаючись за руки і співаючи героїчних пісень. Спереду і ззаду пливла товстенна мовчазна бабера, понуро наглядала за всіма і коливала задом, ніби корабель.

На будівництві було вісім бригад. Вони викопували фундаменти, носили шлакоблоки і мішки з цементом, розмішували гашене вапно і бетонний розчин, заливали фундаменти, готували будівельний розчин для мулярів, носили його на ношах, везли на візках і піднімали на риштування, готували вапняну суміш для побілки стін. Усі шість будинків зводили одночасно, робітники безперестанку снували туди-сюди, всюди панував хаос, і робота майже стояла на місці. Можна було побачити мулярів, які сиділи на риштуваннях, було видно, що біля них стоїть будівельний розчин і цегла, але не видно було, щоб стіни росли. Це дивовижна річ на всіх будовах — якщо дивитися на них цілий день, то не видно, як ростуть стіни. А через три тижні вони раптом стають високими, мабуть, вони таки виросли. Можливо, за ніч, самостійно, як місяць. Так само незбагненно, як зникає цемент, ростуть і стіни. Тобі віддають накази, ти щось береш у руки, і тебе женуть геть. Тобі дають ляпаси і стусани. Ти стаєш затятим і сумним, а зовні здаєшся боязким і пригніченим. Цемент роз'їдає рани на шкірі. Коли ти відкриваєш рот, губи розриваються, ніби папір мішків із цементом. Ти мовчки і покірно виконуєш усі накази.

Але вище за всі стіни росте недовіра. У цьому будівельному смутку всі підозрюють один одного, кожному здається, що іншому дістався легший кут мішка з цементом, що його використовують, шануючи себе. Кожного принижують криками, обдурюють цементом і зраджують будовою. Лише коли хтось помирає, прораб говорить: