Гойдалка дихання

Ми з нею обоє ось уже понад півроку жили вдома, в одному місті. Але нам було приємніше робити вигляд, ніби ми не знайомі. І тут немає нічого незрозумілого. Я швидко відвернув голову. Але мені так сильно хотілося обійняти її і сказати, що я цілком із нею згоден. Із яким задоволенням я сказав би їй:

— Мені так прикро, що це ти змушена нахилятися, адже я не потребую палиці, щоб ходити, дозволь мені наступного разу зробити це за нас обох.

Її палиця була полірованою, унизу на ній була іржава підкова, а вгорі, на ручці — біла кулька.

Замість зайти до церкви, я різко повернув ліворуч у вузеньку вуличку, з якої щойно вийшов. Сонце кололо мені у спину, спека розтікалася під волоссям у різні боки, так, ніби моя голова була тільки голою бляшанкою. Вітер витягував килимок із пилюки, у кроні дерева співали птахи. А потім на стежці раптом утворилася лійка з пороху і пройшла крізь мене, аж поки не розлетілася на шматки. Коли порох опустився на землю, тротуар вкрився чорними плямами. Вітер засвистів і кинув у мене першими краплями. Починалася гроза. Зашурхотіли скляні китиці, і почулися раптові удари водяних нагайок. Я сховався у канцелярському магазині.

Зайшовши, я витер рукавом воду з обличчя. Продавчиня вийшла до мене з-за дверей із завісою. На ногах у неї були стоптані пантофлі з китицями, і здавалося, ніби на кожній кісточці ноги у неї виросло по пензлику. Вона стала за прилавок. Я залишився стояти біля вітрини і якийсь час дивився одним оком на неї, а іншим — надвір. Її права щока була спухлою. Її руки лежали на прилавку, перстень із печаткою на мізинці був занадто важким для її худорлявих пальців, це був радше чоловічий перстень. Тепер її права щока стала пласкою, навіть занадто, а ліва напухла. Я почув, як щось клацнуло у неї на зубах. Вона смоктала цукерку. Дівчина заплющила очі, спершу одне, а потім інше, її повіки були паперовими. Вона сказала:

— У мене кипить вода на чай.

І зникла за дверима, а тієї ж миті з-за завіси вистрибнула кішка. Вона підійшла до мене і притулилася до моїх штанів, так, ніби знала мене. Я взяв кішку на руки. Вона здавалася невагомою. Це зовсім і не кішка, — сказав я сам до себе, — а лише хутро пофарбованої насіро нудьги, терпіння страху у вузькій вуличці. Кішка принюхалася до мого мокрого плаща. Її ніс був шкіряним і вигнутим, ніби п'ята. Коли вона поставила передні лапи на мої плечі і зазирнула мені у вухо, я не відчув її дихання. Я відхилив її голову, і вона стрибнула на підлогу. У момент стрибка не чутно було ні звуку, вона приземлилася, ніби хустина. Вона була порожньою всередині. Продавчиня також повернулася з-за дверей із порожніми руками. Де ж вона залишила свій чай, не могла ж вона так швидко випити його? А крім того, тепер її права щока знову напухла. Її перстень скреготнув по ляді.

Я купив зошит.

— Для математики чи диктанту? — запитала вона.

Я сказав:

— Для диктанту.

— У вас не буде дрібних, я не маю здачі, — сказала вона і присьорбнула при цьому.

Обидві її щоки стали пласкими. Цукерка випала з рота на ляду, вона була прозорою, продавчиня моментально запхнула її назад у рот. Насправді це була не цукерка, вона смоктала відшліфовану скляну кульку з люстри.

Наступного дня була неділя. Я почав писати у зошиті для диктантів. Перший розділ називався ПЕРЕДМОВА. І починався словами: Ти зрозумієш мене, знак запитання.

На «ти» я звертався до зошита. А потім на семи сторінках розповідалося про чоловіка на ім'я Т. П. І про іншого на ім'я А. Ґ. І ще про одного К. Г. і про О. Е. Про жінку на ім'я Б. Ц. Для Труді Пелікан я вигадав ім'я ЛЕБІДЬ. Назву фабрики Коксохім і шахти Ясинувата я виписав на окремому листку. Ім'я Кобелян і Плантон-Катя також. Я згадав про її молодшого брата Латці і про її момент просвітлення. Розділ закінчувався довгим реченням:

Рано-вранці під час умивання з мого волосся впала краплина і скотилася вниз моїм носом аж до рота, ніби крапля часу, я хотів би відростити бороду у формі трапеції, щоб ніхто у місті не впізнав мене більше.

Протягом наступних тижнів я продовжив ПЕРЕДМОВУ ще на три зошити.

Про те, що ми з Труді вже на зворотному шляху, не змовляючись, сіли у різні вагони, я не згадав. Про валізу у коробці з-під грамофона теж змовчав. Натомість дуже детально описав свою нову дерев'яну валізу і свій новий одяг: балетки, кепку, сорочку, краватку і костюм. Не написав я і про сльози, які здушили мені горло, коли я на зворотному шляху прибув до Сіґетул Мармаціеі, пересильного табору і першого на нашому шляху румунського вокзалу. Як і про тижневий карантин, який ми відбули на запасному пероні товарного вокзалу. Внутрішньо я похолов зі страху від усвідомлення, що мене відсилають на свободу, у прірву, яка все скорочує шлях додому. Я сидів у своїй новій плоті і в новому одязі, із трохи спухлими руками поміж грамофонною і дерев'яною валізами, ніби у гнізді. Вагон для худоби не був запломбований. І ось двері відчинилися навстіж, і потяг в'їхав на вокзал Сіґетул Мармаціеі. На пероні лежала тоненька верства снігу, я ступав на цукор і сіль. Калюжі замерзли сірим, лід був подряпаним, як обличчя нав'язаного мені брата.

Коли румунський поліцейський видав нам прохідні квитки на батьківщину, я тримав у руках прощання з табором і схлипував. Додому залишилося їхати не більше десяти годин, треба було двічі пересісти у Байя Маре і Клаузенбурзі. Наша співачка Лоні Міх притискалася до адвоката Пауля Ґаста, вона глянула на мене і зашепотіла адвокату, намагаючись говорити якомога тихіше, але я чітко почув кожне її слово:

— Дивися, як він реве, йому забагато всього цього.

Я часто думав над цим реченням. А потім написав його на чистому аркуші свого зошита. Наступного дня перекреслив. А через день знову записав. Знову закреслив і ще раз написав. Коли сторінка заповнилася, я її видер. Так виглядає спогад.

Замість того, щоб написати сказане бабусею Я ЗНАЮ, ТИ ПОВЕРНЕШСЯ, або згадати про білий батистовий носовик і здорове молоко, я сторінка за сторінкою, ніби своєрідний тріумф, описував власний хліб і хліб зі щоки. А потім мою витривалість під час рятівного обміну з лінією горизонту і вкритими пилюкою вулицями. Коли справа дійшла до янгола голоду, то я замріявся і впав у ностальгію, так, ніби він не мучив мене, а навпаки, рятував. Тому я перекреслив слово ПЕРЕДМОВА і замість нього написав ПІСЛЯМОВА. Це було велике внутрішнє фіаско — я відчував себе вільним, безнадійно самотнім і фальшивим свідком самому собі.

Свої три зошити для диктантів я заховав у дерев'яну валізку. Вона лежала під моїм ліжком і відтоді, як я повернувся додому, слугувала мені білизняною шафою.

Цілий рік я робив ящики. Я навчився тримати в роті відразу дванадцять цвяшків і всі дванадцять одночасно пропихати між пальцями. Я умів забивати цвяхи зі швидкістю дихання. Майстер сказав мені:

— Ти здібний, бо у тебе пласкі руки.

Але справа була не в руках, а у плиткому диханні російської норми. Формула: 1 кидок лопатою = 1 грам хліба перетворилася на: 1 цвях = 1 грам хліба. У моїй пам'яті спливали глуха Мітці, Петер Шіль, Ірма Пфайфер, Гайдрун Ґаст, Коріна Марку, які голими лежали в землі. Для майстра це були всього лише ящики для масла або баклажанів. А для мене — маленькі труни із свіжозрубаного ялинового дерева. Щоб зробити все як слід, я повинен був відчувати, що цвяхи літають у мене між пальцями. Я довів результат до 800 цвяхів на годину, ніхто не міг зрівнятися зі мною. У кожного цвяшка була тверда головка, і біля кожного за мною спостерігав янгол голоду.

Наступного року я записався до вечірньої школи на курси бетонувальників. Удень я був фахівцем із бетону на будівництві в Утші. Саме там я накреслив свій перший план круглого будинку на промокальному папері. У ньому навіть вікна були круглими, бо все, що мало кути, занадто нагадувало мені вагон для худоби. Кожна накреслена мною лінія здавалася мені схожою на Тіті, сина прораба на будові.