Страница 38 из 51
Сніг на даху їдальні — це біле простирадло. Навіщо Феня поклала хлібну ряднину на дах?
Хмара над охолоджувальною вежею — це білий дитячий візок, який їде у російське село, до білих беріз. Отож, коли мій білий батистовий носовичок лежав у валізі вже третю зиму, одного разу я, жебраючи в селі, постукав у двері старої росіянки. Відчинив чоловік мого віку. Я запитав, чи він називається Борис. Він сказав: НЕТ. Я запитав, чи живе тут старенька жінка. Він сказав: НЕТ.
У їдальні незабаром даватимуть хліб. Одного разу, коли я стоятиму біля хлібних вагів, я наберуся відваги і скажу Фені:
— Коли я нарешті поїду додому, бо я вже майже перетворився на статую з чорного шлаку?
І Феня відповість мені:
— У тебе є колія під землею і гора. Вагонетки ж постійно їздять додому, їдь із ними. Ти ж любив раніше їздити на поїзді в гори.
— Але тоді я ще був удома, — скажу я.
— От бачиш, — відповість мені Феня. — Так воно і буде знову колись.
Але зараз я проходжу у двері їдальні і стаю в загальну чергу по хліб. Хліб прикритий білим снігом із даху. Я міг би стати останнім, щоб опинитися з Фенею сам на сам біля вагів, коли вона даватиме мені хліб. Але я не наважуюся, бо Феня у своїй холодній святості, як і щодня, має на обличчі аж три носи, два з них — це важки від хлібних вагів.
І знову настало Різдво. Я розгубився, коли побачив на столі барака дротяне деревце, яке сам же і зробив, а на ньому зелену ялинкову вовну. Адвокат Пауль Ґаст протримав деревце у своїй валізі і цього року прикрасив його трьома хлібними кульками.
— Бо ми вже три роки тут, — сказав він.
Він думав, нікому не відомо, звідки у нього зайві хлібні кульки, але всі знали, що він краде хліб у своєї дружини.
Його дружина Гайдрун Ґаст жила у жіночому бараці. Одруженим парам не дозволялося мешкати разом. Лице Гайдрун Ґаст уже стало схожим на обличчя мертвої мавпи, дистрофія з викривленим від вуха до вуха ротом, білий заячий пушок на щоках і вирячені очі. Від літа вона працювала у гаражі і наповнювала акумулятори автомобілів. Під дією випарів сірчаної кислоти шкіра на її обличчі виглядала більш знищеною, ніж тканина її фуфайки.
У їдальні щодня можна було бачити, що робить янгол голоду з сім'ями. Адвокат стежив за своєю дружиною, ніби вартовий. Якщо вона сідала за стіл біля когось іншого, він тягнув її за рукав і ставив її тарілку із зупою біля своєї. Якщо вона відверталася, він відразу ж занурював свою ложку в її тарілку. А якщо вона помічала це, він казав:
— Ложкою більше, ложкою менше.
Деревце із хлібними кульками ще стояло у нашому бараці, а Гайдрун Ґаст уже померла, хоча січень того року щойно встиг розпочатися. Хлібні кульки ще висіли на дереві, а Пауль Ґаст уже носив пальто своєї дружини з круглим комірцем і обшарпаними кишенями із заячого хутра. І голився він тепер частіше, ніж раніше.
А в другій половині січня це пальто вже носила наша співачка Ілона Міх. За це адвокатові дозволялося іноді залазити до неї під ковдру.
У цей час перукар запитав адвоката:
— Вдома у вас є діти?
Адвокат відповів:
— У мене.
— Скільки? — запитав перукар.
— Троє, — відповів адвокат.
Його очі, ніби заморожені, вдивлялися з-під мильної піни для гоління у двері. Там, біля дверей, на цвяшку висіла моя вушанка з опущеними вухами, схожа на застрелену качку. Адвокат глибоко зітхнув, аж великий пінний клубок полетів із руки перукаря на підлогу. А там, де він приземлився, між ніжками стільчика, стояли ґумові калоші адвоката, стояли майже навшпиньках. Вони були прикручені під підошвою до кісточок ніг блискучим, зовсім новим мідним дротом.
— Тільки не кажи моєму чоловікові, — сказала Гайдрун Ґаст.
Це було того дня, коли їй вдалося сісти між нами з Труді Пелікан, бо адвокат Пауль Ґаст не прийшов вечеряти, у нього загострився зубний біль. Того дня Гайдрун Ґаст змогла поговорити з нами.
Вона розповіла, що дах, який відділяє гараж від розбомбленого фабричного цеху, має дірку завбільшки з крону дерева. У цьому цеху вантажать щебінь. Іноді у гаражі на підлозі лежить картоплина, яку якийсь чоловік кидає згори для Гайдрун Ґаст. Завжди один і той самий чоловік. Гайдрун Ґаст дивиться на нього вгору крізь дірку, а він дивиться вниз. Поговорити вони не можуть, бо його охороняють там, нагорі, так само, як і її тут, унизу. Чоловік убраний у смугасту фуфайку — він німецький військовополонений. Останній раз серед ящиків із інструментами лежала дуже маленька картоплина. Можливо, Гайдрун Ґаст не відразу знайшла її і картоплина пролежала там два дні. Або ж чоловік змушений був кидати її швидше, ніж завжди, або вона закотилася трохи далі, ніж інші, бо була дуже маленькою. Можливо, він спеціально закинув її далі, ніж завжди. У перший момент Гайдрун Ґаст не була певна, чи ця картоплина справді від чоловіка нагорі, чи, можливо, від начальника, який хотів таким чином затягнути її в пастку. Вона підштовхнула картоплину носаком ще далі, попід сходи, так що її можна було побачити, тільки якщо знати, де саме вона лежить. Гайдрун Ґаст хотіла перевірити, чи начальник не стежить за нею. Вже аж перед самим завершенням робочого дня вона підняла картоплину і побачила, що довкола неї обмотана нитка. Того дня, як завжди, Гайдрун Ґаст зазирала у дірку нагорі, але більше не бачила чоловіка. Увечері, прийшовши до барака, вона перегризла нитку. Картоплина була перерізана. Поміж двома половинками лежав шматок тканини. ЕЛЬФРІДЕ РО — було написано там, ЕРСТРАС ЕНСБУ і в самому низу ОЙЧЛАН. Решта букв з'їв картопляний крохмаль. Коли адвокат після вечері у їдальні пішов до свого барака, Гайдрун Ґаст кинула шматок тканини у пізнє вогнище у дворі і спекла дві половинки картоплини.
— Я знаю, — сказала вона, — що я з'їла записку, це було шістдесят один день тому. Додому його точно не відпустили, та і померти він не міг, він був ще здоровим. Він зник з лиця землі, — сказала вона. — Як та картопля у моєму роті. Мені його бракує.
У її очах посмикувалася тоненька крижана плівка. Її запалі щоки вкрилися білим пушком і поприлипали до кісток. Для її янгола голоду давно не було таємницею, що з неї немає чого більше взяти. Мені стало моторошно, так, ніби її янгол голоду тим швидше її покине, чим більше вона мені довіриться. Так, ніби він переселиться потім у мене.
Тільки янгол голоду міг би заборонити Паулю Ґасту красти їжу у своєї дружини. Але янгол голоду — сам злодій. Усі янголи голоду знайомі між собою, — думав я собі, — як ми знаємо одне одного. Усі вони мають такі ж професії, як і ми. Янгол голоду Пауля Ґаста адвокат, як і сам Пауль. А янгол Гайдрун Ґаст завбільшки хіба що з долоню янгола Пауля. І мій завбільшки хіба що з долоню, не знаю, правда, чию.
Я сказав:
— Гайдрун, їж зупу.
— Я не можу, — відповіла вона.
Я присунув тарілку до себе. Труді Пелікан теж подивилася у бік зупи. І Альберт Ґіон, який сидів навпроти. Я почав їсти, не рахуючи ложок. Я навіть не сьорбав, бо це забирає час. Я їв тільки сам-один, не пропонуючи ні Гайдрун Ґаст, ні Труді Пелікан, ні Альберту Ґіону. Я забув про все на світі, про їдальню довкола. Я втягував зупу у своє серце. Перед цією тарілкою мій янгол голоду не був завбільшки з долоню, а був цілим адвокатом.
Я відсунув порожню тарілку назад до Гайдрун Ґаст, до її лівої руки, тарілка торкнулася її мізинця. Вона облизала свою чисту ложку і витерла її досуха об фуфайку, так, ніби це вона поїла, а не я. Або ж вона вже не розрізняла, їсть вона чи тільки дивиться, або лише хотіла зробити вигляд, ніби це вона поїла. Так чи інакше, було видно, що її янгол голоду розтягнувся на її спотвореному дистрофією роті, ззовні він був аристократично-блідим, а зсередини темно-синім. Не виключено, що він навіть міг стояти вертикально. І, без сумніву, він відраховував у залишках капустяної зупи на денці, скільки днів ще їй залишилося. Але, можливо, він забув про Гайдрун Ґаст і загострив увагу на моєму піднебінні. Що під час їжі він вираховував, скільки ще можна витягти з мене і за який час.