Гойдалка дихання

За дворами будиночків передмістя починалося невеличке місто з будинками кольору охри, тиньк на них потріскався, а бляшані дахи поіржавіли. Поміж рештками асфальту ховалися трамвайні колії. По коліях іноді проходили коні, які тягли на собі двоколісні брички з хлібної фабрики. Усі ці брички були накриті білим полотном, як хлібний візок у таборі. Але виголоднілі коні змушували мене підозрювати, що, можливо, під полотном зовсім не хліб, а трупи померлих із голоду.

Кобелян сказав, що місто називається Новогорлівка. Я запитав, чи місто називається так само, як табір.

— Ні, — відповів він. — Табір називається, як місто.

Табличок із назвами міст ніде не було. Всі, хто їздив тут, тобто Кобелян і його вантажівка, знали, як називається те чи інше місто. А хто був нетутешній, як ми з Карлі Гальменом, змушений був питати. А хто не мав у кого запитати, не приїздив сюди, та і не було йому тут що робити.

Цеглу ми брали за містом. Якщо нас двоє і машина під'їхала зовсім близько, завантажування триває півтори години. Береш по чотири цеглини за раз, притискаєш їх одну до одної, і виходить щось на зразок губної гармоніки. Три цеглини замало, а п'ять уже забагато. Нести можна було б і п'ять, але тоді верхня постійно зіслизає. Потрібно мати третю руку, щоб утримати її. Цегла нічим не перекладається і вантажиться просто в кузов, три-чотири ряди один на один. Цегла має власний звук, причому кожна цеглина звучить по-іншому. Червона пилюка завжди однакова, вона осідає на одяг, але вона суха. Цегляна пилюка не паралізує тебе так, як цемент, і не осідає масною плівкою, як вугільна пилюка. Цегляна пилюка нагадувала мені солодку червону мелену паприку, хоча та і не пахне.

На зворотному шляху машину вже не підкидало на ямах, вона була занадто важка. Ми знову проїздили через маленьке містечко Новогорлівку, по трамвайних коліях, повз будинки передмістя, попід уривками степових хмар аж до табору. А потім повз табір до будівництва.

Розвантажування займало менше часу, ніж завантаження. Цеглу треба було складати рядами, але вже не такими рівними, бо вона здебільшого вже наступного дня опинялася на риштуванні у руках мулярів.

Разом із дорогою туди і назад, із завантаженням і розвантаженням вдавалося двічі проїхати туди і назад. Тоді наставав вечір. Іноді Кобелян ще раз виїздив, але нікому нічого не казав про це. Ми з Карлі знали, що це була приватна поїздка. Тоді ми завантажували тільки півкузова палива. І на зворотному шляху повертали біля семиповерхової руїни у низину. Там довкола будинків росли тополі. У такий вечірній час хмари також уже бували кольору цегли. Ми проїздили між парканом і сараєм для дров у двір Кобеляна. Машина зупинялася, трохи здавала назад, і я занурювався до пояса у гілки якогось голого, мабуть, всохлого фруктового дерева, на якому все ще висіли засушені плоди з минулого чи позаминулого року. Карлі видирався до мене у кузов. Останнє денне світло вішало перед нашими обличчями фрукти, і Кобелян дозволяв нам зривати їх перед тим, як ми будемо розвантажувати машину.

Плоди були твердими як дерево, їх треба було смоктати і вигризати з них плоть, поки вони не починали нагадувати на смак вишні. Якщо добре жувати, то кісточка на язиці ставала зовсім гарячою і гладенькою. Ці нічні вишні були справжнім щастям, але вони лише посилювали голод.

На зворотному шляху довкола була чорнильно-темна ніч. Запізнитися у табір було добре. Перекличка вже закінчилася, а вечеря давно тривала. У казані рідкий верхній шар зупи був розподілений між іншими. А наші шанси отримати густе із дна зростали.

Але приїхати занадто пізно було погано. Тоді зупа вже закінчувалася. І нам не залишалося нічого, крім цієї великої порожньої ночі з вошами.

Беа Цакель помила руки біля криниці і тепер прогулюється. Вона сідає біля мене на лавку зі спинкою. Її погляд повільно опускається, й очі повертаються у мій бік, так, що здається, ніби у неї косоокість. Але вона не косоока, вона свідомо сповільнює рух очних яблук, бо знає, що це робить її ні на кого не схожою. Це настільки незвично, що навіть мене зачіпає. Вона починає говорити, просто говорити. Вона говорить так само швидко, як Тур Прікуліч, тільки не так претензійно. Вона переводить свій плавний погляд на фабрику навпроти нас, роздивляється хмару над охолоджувальною баштою і розповідає про свою батьківщину у горах, де сходяться три країни-Галичина, Словаччина і Румунія.

Гори, розташовані у неї вдома, вона перераховує вже помаліше, низькі Татри, Бескиди, які закінчуються у лісових Карпатах, у верхній течії Тиси. Моє село називається Луґі, маленьке, бідне, заховане у горах село біля Кашау. Там гори дивляться на нас з висоти, зазирають нам у голови, аж поки ми не помремо. Той, хто залишається там, стає мудрим, але багато хто їде геть. Тому і я поїхала до Праги, до консерваторії.

Велика охолоджувальна башта — це матрона, вона носить свої темні дерев'яні обладунки на стегнах, ніби корсет. Вона стоїть, стиснена цим корсетом, а день і ніч з її рота вириваються білі хмаринки. І тікають кудись подалі, як люди з гірського селища Беа Цакель.

Я розповідаю Беа про гори у Семигороді, Трансільванії, це також Карпати, — кажу я їй. Тільки у нас гори мають біля себе круглі глибокі озера. їх називають морськими очима, бо вони такі глибокі, що їхнє дно перебуває на тому ж рівні, що і дно Чорного моря. Коли дивишся у гірське озеро, то відчуваєш себе ногами на горі, а очима у морі. Мій дідусь каже, що Карпати під землею носять Чорне море на руках.

Тоді Беа розповідає про своє дитинство з Туром Прікулічем. Що він народився у тому ж селі, жив на тій самій вулиці і навіть сидів із нею за однією партою. Коли вони бавилися, вона була конем, а Тур кучером. Вона впала і зламала собі ногу, але це з'ясувалося аж згодом. Тур бив її нагайкою і стверджував, що вона прикидається, бо не хоче більше бути конем. Вулиця була дуже нерівною, а в іграх Тур завжди був садистом. А я розповідаю про гру в стоногу. Діти діляться на дві групи стоніг. І перетягують одне одного через намальовану крейдою лінію кожен на свою територію, щоб там з'їсти. Але стоноги з іншої території теж не віддають свого і з обох сторін жертву хапають за живіт і з усієї сили тягнуть. Здається, що тебе зараз розірвуть, у мене після цієї гри були синці на стегнах, а одного разу навіть вивихнуте плече.

— Я не кінь, а ти не стонога, — каже Беа. — Коли ти погоджуєшся, що ти той, в кого ти бавишся, тебе карають згідно із законом. А від закону вже не втечеш, навіть якщо переїдеш до Праги.

— Або у табір, — додаю я.

— Так, бо Тур поїде з тобою, — каже Беа. — Він також поїхав учитися, хотів стати місіонером, але не став. Але залишився у Празі, почав займатися торгівлею. Знаєш, закони маленького села і навіть закони у Празі дуже суворі. Тому неможливо вирватися з-під їхньої дії, їх придумали суворі люди. — У цьому місці Беа знову вбудовує у свій погляд те саме характерне сповільнення і продовжує: — Я люблю суворих людей.

«Одного», — думаю я собі, але мушу стримуватися, бо вона живе з цієї суворості і завдяки своєму суворому коханцеві отримала, на відміну від мене, тепле місце на складі одягу. Вона нарікає на Тура Прікуліча і хоче бути одною з нас, але при цьому жити так, як він. Коли вона говорить швидко, то іноді їй майже вдається стерти різницю між нами. Але у кульмінаційний момент вона знову ховається назад, у свою захищеність. Можливо, її очі і повільний погляд стають такими саме завдяки цій захищеності. Можливо, її турбує власна привілейованість, коли вона розмовляє зі мною. І вона так багато говорить, бо хоче крім свого суворого коханця мати ще трохи свободи, про яку він нічого не знає. Або ж, можливо, вона просто викликає мене на відвертість, випитує нас, а потім усе переповідає йому.

— Беа, — кажу я, — ми у дитинстві співали так: