Страница 35 из 42
Сокирко підсунув собі стілець, умостився навпроти пришельця. Поява цього типа у кепці стривожила його, особливо згадка про Антонів нарис. Звичайно, викликати міліцію він не збирався, просто лякав непрошеного гостя. Однак його треба вислухати — без діла з редакції, та ще й в неділю, не прийдуть. Крім того, цей тип не схожий на газетяра: пом’ятий бавовняний піджак, стара кепка…
— Добре, — погодився Сокирко, — я вас слухаю.
— Річ у тім, Іване Макаровичу, що ми потребуємо нашої допомоги.
— Хто це — ми?
— Організація, яка стоїть на дещо іншій, ніж ви, платформі.
— Прошу ясніше.
Чоловік зітхнув і засунув руку в кишеню піджака.
— Гадав, що ви розумніший…
Сокирко почав повільно підводитися. Невже? Невже він нарешті бачить справжнього ворога, який до того ж не криється? Зрадника чи шпигуна, а втім, яке це має значення — головне, ворог, і його слід негайно затримати.
Іван озирнувся, шукаючи пас з кобурою, та чоловік мовив різко й владно:
— Сядьте, Сокирко, браунінг вам не знадобиться. У мене в кишені пістолет, і я за потреби зумію вистрілити раніше.
«Влип, — подумав Сокирко, — і це ж треба — так безглуздо…»
Сів, спершись на спинку стільця, напружився, готовий за слушної нагоди кинутися на непроханого гостя.
А той сказав:
— Називайте мене Андрієм Андрійовичем. Бодун Андрій Андрійович. Так буде зручніше.
— Що ж, слухаю вас, Андрію Андрійовичу.
— Ну, тепер зовсім добре… — Чоловік не витягнув руку з кишені. — Отже, я пропоную вам співробітництво.
— Однак ви щойно сказали, що дотримуєтеся інших поглядів. Платформа в радянських людей одна — будівництво комунізму. Хто проти, той ворог. Я комуніст, і з ворогами не тільки співробітничати, й розмовляти не хочу, не маю права. Слухаю вас лише тому, що присилували.
— Я з задоволенням вислухав ваш монолог, Іване Макаровичу, — ні на мить не стушувався чоловік. — Проте залиште красиві слова про ідейність та відданість для чергових партзборів чи якогось мітингу.
— Як ви смієте!
— Смію, і ви зараз зрозумієте чому. У вас просто нема іншого виходу, ніж працювати на нас. Уявіть собі таке: у союзний Наркомат внутрішніх справ надходить повідомлення про те, що капітан держбезпеки Сокирко тісно зв’язаний з запеклим ворогом народу колишнім заступником наркома Онищенком, а син Онищенка, переслідуючи свої ворожі й шпигунські інтереси, написав про Сокирка в газету статтю. Щоб прославити свого підручного, просунути по службі. Чи не так, Сокирко? Чи не одержали ви завдяки протекції ворога народу знгьня капітана? Подумайте, якою буде реакція керівництва союзного Наркомату на такий лист! Власне, й розслідувати нема чого: вас просто розстріляють, Іване Макаровичу.
«Розстріляють, — помертвішав Сокирко, — розстріляють одразу. Ще й звинуватять у тому, що взяв на себе справу обох Онищенків — аби замазати власні зв’язки з ворогами народу».
В очах потемнішало від ляку, та Іван одразу зумів оговтатися й запитав:
— Гадаєте, усе так просто? Ніхто не повірить вам, я прийшов до НКВС з комсомолу, чистий, мов скло, жодної плямки в біографії.
— І не з такими чистими біографіями розстрілювали, Сокирко, і ви це знаєте краще за мене.
«Знаю, — подумки погодився Іван, — навіть дуже добре знаю. І єдиний мій вихід…»
Він напружився, мов заведена пружина, відштовхнувшись від спинки стільця, впав на підлогу й ногою вибив табурет з-під пришельця. Той заточився, Сокирко вдарив його кулаком у підборіддя, навалився, та чоловік, який назвався Бодуном, вислизнув з-під нього, схопив табурет за ніжку, розмахнувся, але не вдарив. Кинув табурет на підлогу, підвів голі руки, мовив:
— Я пожартував, Сокирко, зброї не маю…
Іван кинувся до кобури, почав розстібати її, та Бодун сказав таке, що Сокирко кинув пас з кобурою на місце.
— Ви можете застрелити мене чи доставити в міліцію, але завтра ж лист, про який я щойно казав, буде де слід.
— Шантажист, — просичав Сокирко люто, — підлий шантажист…
— Отак краще, Іване Макаровичу, обзивайте мене, як хочете, я все стерплю.
— Ви сволота й підлий ворог, я зневажаю вас!
— Приємно чути таке: справді, зараз ми ще вороги, та, сподіваюсь, ненадовго.
— Навічно.
— Що ж, — зітхнув Бодун, — можна люто ненавидіти одне одного, але співробітничати.
— Вам не вдасться!..
— Досить, — раптом підвищив голос Бодун, — досить емоцій, Сокирко, бо ми й так уже витратили багато часу. Беріть папір і пишіть…
— Чи не забагато хочете?
— Не комизьтеся, Сокирко, ви ж уже знаєте, що програли.
«Так, програв», — безнадійно резюмував Іван. Узяв зі столу аркуш паперу, та раптом знайшов вихід:
— Не маю вдома чорнила й ручки… — Хоч чорнильниця й ручка із сталевим пером «рондо» зберігалися за книжками на етажерці.
Бодун дістав з внутрішньої кишені піджака автоматичну ручку. Такі тільки почали з’являтися в Києві, Сокирко мав на роботі подібну, перо тонке, а головне, не треба весь час умочувати в чорнильницю.
«Пелікан», — прочитав Іван на ковпачку з золотим окрайцем. Відкрутив ковпачок і побачив золоте перо — шикарна ручка й коштує недешево.
А Бодун підняв з підлоги табурет, яким хотів проломити Сокиркові голову, сів, спершись ліктями на стіл, і почав диктувати:
«Я, Сокирко Іван Макарович, добровільно зобов’язуюсь з нинішнього дня працювати на військову розвідку німецького генерального штабу абвер…
Іван спіткнувся на останньому слові, підвів очі на Бодуна. Поклав ручку й сказав:
— Далі не писатиму.
— Чому?
— У нас кажуть: утікав перед вовком, та впав на ведмедя. Не сьогодні-завтра наша контррозвідка вийде на мене чи на вас, то краще нехай мене розстріляють чистого.
— Погано думаєте, Сокирко!
— Ні, Андрію Андрійовичу, чи як там вас? Ви ще не стикалися з нашою контррозвідкою, однаково вашу карту поб’ють.
— Тому й не стикався, що ваші бовдури не туди дивляться, — посміхнувся Бодун. — Знаєте, скільки я вже в Києві? То не панікуйте, Сокирко, краще обговоримо умови, на яких працюватимемо.
— Що вимагається від мене?
— Така розмова мені вже подобається. Нічого особливого. Треба сумлінно виконувати ваші службові обов’язки, викривати якнайбільше ворогів народу, особливо серед військових. Кожен сигнал про червоного командира від комполку й вище не повинен лягти під сукно. У Москві заарештовані й розстріляні маршал Тухачевський та кілька командармів. Тут, на Україні, рибка менша, але і її вистачає.
Сокирко посміхнувся самими губами.
— Вчора органи державної безпеки заарештували командарма третього рангу Вовченка.
— Невже? — Бодун аж перехилився через стіл. — Чудова новина! І що йому інкримінують?
— Зв’язки з іноземною розвідкою.
— Розстріляють… — потер руки Бодун. — Дяка богові, цей Вовченко є в моєму списку.
— Навіщо це вам? — здивувався Сокирко. — Брати участь у нашій же боротьбі з ворогами?
— Ми не закінчили писати, Іване Макаровичу. На чому зупинилися? На абвері? Далі… «Зобов’язуюсь сумлінно виконувати всі завдання моїх шефів». Дата… Підпис… Усе, Сокирко, розписалися? Золотим пером розписалися, Сокирко, й підпис ваш справді золотий. Можете взяти цю ручку на пам’ять. Такі в Києві поки що не продаються.
Бодун підсунув до себе списаний аркуш, уважно прочитав, склав і заховав до кишені. Дивився, як нервово крутить у пальцях ручку Сокирко, тонко всміхнувся, дістав заклеєну хрест-навхрест пачку грошей, підсунув йому.
— Тут дві тисячі карбованців. Аванс, Сокирко, але доведеться написати розписку. Я ж кажу: ця ручка воістину золота.
«Гірка пігулка, — подумав Іван, — та, зрештою, не дуже. Цей мерзенний тип вільно швендяє по Києву, ніхто на ньому ока не зупинить, чого ж лякатися мені? А гроші, справді, не пахнуть».
Написав розписку, а пачку заховав за книжки на етажерці поруч з чорнильницею та пером «рондо». Сказав:
— Я вимушений поставити умову…
— Кажіть.
— Триматиму зв’язок лише з вами і якомога рідше.