Страница 33 из 42
— Іване, але ж ти сам сказав: можна побалакати з людьми, й вони не топитимуть Антона.
— Усе залежить од тебе…
— Як це?
— Від тебе… — повторив Сокирко й виразно зиркнув на Ольгу.
Нараз згадав, як вигнала його Розалія і як сама прибігла того ж вечора. Усі жінки однакові, і Ольга неодмінно аабуде свого Антона. Важливо, щоб вона залишилась у ньо-
го, це справедлива платня за послугу, так, треба, щоб залишилась, а далі буде видно. Він хоче її сьогодні, зараз, негайно, і всі способи примусити її виправдані. Можна наобіцяти все, що завгодно, потім Ольга сама не захоче Антона, покохає його, Івана, лишиться з ним.
А як же з Розою?
А-а, біс з нею, відкинув думку, все якось уладнається…
Головне, щоб Ольга лишилася…
Ольга подивилась на Івана з жахом.
— Ти пропонуєш мені?..
— Якщо ти залишишся в мене, я докладу всіх зусиль, щоб врятувати Антона.
— Тобто купуєш мене?
— Для чого ж так грубо?
Ольга позадкувала до дверей, та зупинилася.
А якщо лишитися? Коли вона піде, Антонові справді кінець. Як сказав цей Сокирко? Антон припустився ворожих висловлювань, отже, йому загрожує трибунал. Дадуть десять років чи більше… Десять років нерозумному хдопчиськові, який намагався захистити батька! Десять років за нізащо, а може, більше? Десять довгих-довгих, безнадійних років. Якщо Антон витримає, а може й загинути, він такий гарячий, неприборканий…
Якщо ж лишитися?
Знову відчула на губах обпік від Сокиркового поцілунку, Ні! Хіба можна такою ціною?
Але ж Антон роками поневірятиметься в таборах. Хіба вона не віддала б заради нього життя? Ні на секунду не задумалася б, вирішила Ольга. Пішла б на смерть — це, певно, легше, ніж до Іванових обіймів.
— Ти знаєш, хто ти? — підвела на Сокирка очі, сповнені ненависті.
— Скажи.
— Падлюка. І це для тебе ще ніжне слово.
— У тобі говорить відчай.
«А може, справді… — подумала Ольга. — Може, він і справді кохає мене? І варто мені тільки зважитися…»
Ні, ніколи! Це все одно що зважитися на самогубство. Одначе піти з життя легше… Он у Іване на стільці пас з кобурою — вихопити пістолет, натиснути на гашетку — і кінець усьому…»
Ольга мимовільно ступила крок до стільця, та одразу схаменулася: раптом Антона все ж випустять… Адже невинний, хіба нема серед енкаведистів людини, яка збагне це? Не всі ж подібні до Сокирка!
Підвела на Івана невидющий погляд. Стоїть, схрестивши руки на грудях, дивиться впевнено, наче уособлює владу, закон і навіть життя.
А що? Від нього таки залежить Антонове життя, а отже і її. І всі там, у НКВС, мабуть, зліплені з одного тіста. Сокиркового. Але ж прийнято нову Конституцію, і в ній проголошено, що радянська людина має всі права.
Можливо, Антона все ж випустять?
Ольга подивилася просто у вічі Сокиркові й прочитала у них відповідь.
А не картатиме вона себе все останнє життя за те, що не врятувала Антона? Чи зможе спокійно спати, знаючи, що він поневіряється у таборах?
Якщо ж стиснути серце?
Ольга відчула, як справді припиняє битися в неї серце, притулила навіть долоні до грудей— настільки реальним було це відчуття.
Точно, кам’яніє, і вся вона одразу закрижаніла.
«Так, — вирішила, — це в мене єдиний шанс, і будь що буде… Ніхто не знатиме, лише я носитиму тягар на серці, але ж воно однаково скам’яніло.»
Раптом Ольга ступила на середину кімнати й почала розстібати гудзики на кофті. Розстібала й дивилась у вічі Сокиркові — не відводила очей, пучки машинально бігали по гудзиках, а вона намагалася збагнути, що думає зараз Іван.
І Сокирко не відводив очей. Вони були темні й незрозумілі — Ользі здалося: такі ж колючі, як колись, та одразу усвідомила, що помилилася. Таких очей ще не бачила. Мертві, подумала, ні, не мертві, кам’яні, такими невидющими очима дивляться бронзові пам’ятники.
Іван стояв нерухомо. Ольга скинула кофту, потім спідницю, їй все було однаково, не відчувала ні сорому, ні жаху, не відчувала й власного тіла. Переступила через сорочку, лишилася зовсім без нічого.
І тоді Сокирко потягнувся до неї. Ольга позадкувала, та Іван схопив її за руку, притягнув до себе, підняв, мов невагому, й кинув на диван. Нахилився й вимкнув лампу…
15
Сокирко спросоння солодко сопів, а Ольга, стиснувши скроні долонями, сиділа у кутку на табуреті. За вікном розвиднялось. Ольга навшпиньки обійшла стіл, знайшла туфлі, взулася. Ручка дверей заскрипіла, й Сокирко раптом прокинувся. Ольга притиснулася до одвірка, хотіла закритися портьєрою, та Сокирко помітив її.
— Куди ти?
— Йду…
— Вертайся краще до мене!
— Ні.
Іван сів у ліжку.
— Тільки розвиднюється, куди підеш?
— Коли випустиш Антона?
— Здався тобі Антон…
— Питаю: коли?
— Не хвилюйся, все буде гаразд.
— Завтра?
— Ну, якщо не завтра, то через день-два…
— Прощавай.
Грюкнули двері, Іван зіскочив з дивана, пролопотів до передпокою, намагаючись хоч там затримати Ольгу, та не встиг, а в самих трусах бігти двором не випадало. Хоч тільки розвиднюється, та хтось може й побачити: ото було б сміху — голий капітан держбезпеки вночі за дівкою ганявся…
«Нічого, — вирішив Сокирко, — тепер нікуди не дінеться, сама прибіжить…»
Замкнув двері й пішов досипати.
А Ольга, вискочивши на вулицю, на мить зупинилася. Куди податися? Праворуч Московська, ліворуч Суворова, трамваї ще не ходять, а пішки додому на Брест-Литовський далеко…
А якщо Сокирко доганятиме?
Лише від думки про це стало лячно, і Ольга швидко побігла ліворуч — за пам’ятником Пушкіну парк, за ним дніпрові схили, там сам чорт нікого не знайде.
На розі Суворова зупинилася, перевівши дихання: ніхто не переслідував її, і Ольга, трохи заспокоївшись, швидко попрямувала до парку. Зупинилася над кручею — сперлася спиною на шерехатий стовбур липи, застигла, нараз відчувши безмежжя дніпрового простору. Захотілося плакати, сльози зволожили очі: вона сама, наче одинока птаха над широчінню, небо за Дніпром уже почервоніло, зараз перший промінь визирне з-за обрію, а Антон не побачить цю дивовижну красу…
Ольга притулилася щокою до стовбура й заплакала. Антон, певно, сам у камері, в кам’яному мішку й бачить ще темне небо крізь грати. Коханий Антон і його батько — справжні, надійні чоловіки, чесні й віддані — то чому ж у в’язниці?
Чому?
Ольга захлинулася від сліз, може, уперше в житті збагнувши, яка важка несправедливість. Потім згадала Сокирка, його обійми, важке дихання й відчула, що шкіра в неї досі пече від Іванових доторків.
І тоді Ольга подалася до дерев’яних сходів, що вели до Ланцюгового мосту. Збігла до Дніпра, нижче мосту берег був піщаний, правда, неподалік стояли плоти, та Ольга, вибравши зручне безлюдне місце, швидко роздягнулася й по горло залізла в річку. Холодна вода обпалила її, та одразу полегшало, й дівчина стояла довго й непорушно…
Потім Ольга вийшла з води й сіла на грубу соснову колоду, яку плотарі викотили на берег. Гадала, прийде очищення, та надії не справдилися, і Ольга збагнула, що, мабуть, ніколи не зможе забути цю ніч.
Але ж, вирішила, може, забудеться, коли вийде Антон? Адже кажуть: час лікує всі рани. Вона сповідається Антонові, й він відпустить їй цей гріх. Бо Антон розумний і милосердний…
Дурепа, подумала одразу, яка ж ти дурепа! Хочеш убити коханого? Поранити на все життя? Антон ніколи не простить Сокиркові, він уб’є його й знову опиниться за гратами. Якщо навіть не дійде до цього, травма лишиться на все життя, і вона сама поранить коханого.
«Ні, — хруснула суглобами сплетених пальців, — ні й ще раз ні, хоч і нема в них з Антоном жодних таємниць, хоч і розчахнуті їхні душі одна до одної, вона не має права відкритися Антонові й сама нестиме цей тягар».
Як не дивно, а це рішення не гнітило Ольгу, навпаки, додавало сил.
«Так сталося, — подумала, — я брудна й погана, я паскуда, я сама віддалася цьому мерзенному типу, так, сама, бо ніхто не примушував, але це горе носитиму лише я, і ділити його з коханим щонайменше підлота. Але ж скоро, дуже скоро, може, завтра чи післязавтра побачимося з Антоном. Він зможе зазирнути мені у вічі й вичитати з них усе, проте очі мої мають бути чистими, й це буде моя єдина брехня. Ми поїдемо з Антоном у село, тепер йому не працювати в газеті, подамося кудись на Полісся, у глухе село, де ліси довкруж, житимемо над незайманою річечкою чи озером — і це буде щастя…»