Тайна вечеря

Нараз Галина зупинилася, відібрала в Розалії сумку, взяла її за руку, нахилилася над долонею, почала розглядати пальці.

— Ти що? — не зрозуміла Розалія.

— Занедбала ти, дорогенька, свої пальчики.

Розалія не згодилася:

— На тому тижні була в манікюрниці.

— Де?

— У перукарні біля Різницької.

— Одразу видно.

— Чому?

— Халтурна робота.

— Не кажи.

— Халтура, точно. Я тобі зараз такий класний манікюр зроблю — захитаєшся.

— Вмієш? — не повірила Розалія. — Ти?..

— Авжеж, я нині у салоні на Хрещатику працюю. До мене такі дами бігають… Наркомші…

— У салоні? Біля пасажу?

Галина не стала уточнювати, що її допускають обслуговувати лише випадкових відвідувачок — вважала: затирають і що може дати фору найдосвідченішим манікюрницям. Зрештою, так воно й було, але всюди, куди не кинь оком, інтриги, й Галина цілком серйозно обміркувала: можливо, варто звинуватити у шкідництві завідуючу салоном, яка чомусь не дуже симпатизувала молодим спеціалістам…

— Я ж кажу: у нас найшикарніші київські клієнтки. Ти не хвилюйся, я тобі такі нігтики зроблю, що всі чоловіки збожеволіють.

— Комсомолки горлають: міщанство.

— Нехай собі горлають, їм горлати, а нам своє робити. Нам — аби чоловікам подобатися, чи не так?

Розалія уявила, як Іван бере її пальці з червоними нігтями, милується ними. Треба зробити так, щоб поцілував їй пучки. Серед комуністів це не прийнято, й комсомольці регочуть і вигукують непристойності, коли в закордонних фільмах дамам цілують руки, — проте вона доб’ється свого й примусить Сокирка поступитися більшовицькими забобонами.

Вони повернули на Хрестовий, який не так давно перейменували, певно, борючись із релігією, на Іподромний провулок, і Розалія нагадала:

— То зайдеш?

Галина торжествувала: Розка сама напрошується. Тепер, дурепочка, нікуди не дінешся.

— Забіжу додому, візьму інструмент. Лак маєш?

— Звідки?

— Накажи батькові, щоб дістав. Є польський, непоганий, проте паризький!.. Мрія!

— Накажу, дістане. Він може все дістати, аби в Києві було.

— Батько в тебе голова. Йому б наркомом…

— Не схоче.

— І не треба, — згодилася Галина. — Наркомів зараз садовлять і піф-паф…

— Жах…

— Нині головне: не висовуватися.

— Так, — згодилася Розалія, — жити скромно й непомітно. Як усі трудящі…

«Я б таких скромних і непомітних, — злостиво подумала Галина, — за вухо та туди, де сухо».

— Лак у мене є непоганий, — сказала з підтекстом. — Одна жінка дістала: темно-бордовий, майже чорний. Наймодніший.

— Я такого й не бачила.

— Побачиш.

— Я заплачу, не сумнівайся.

— Що ти… Ми ж подруги…

— І все ж…

— Якось розрахуємось, чекай, я скоро.

Галина справді мала гарний закордонний лак, який потягнула у майстрині, що ловила гав. Та ледь не заплакала, але Галина лише посміхалася: катюзі по заслузі, знатимеш, як дерти носа та упосліджувати молодих спеціалістів.

Розалія жадібно дивилася, як Галина розкриває сумочку із своїм причандаллям. Зазирала через плече й потягнулася до флакончика з лаком, та Галина не зовсім увічливо відвела її руку.

— Гаряча вода є? — запитала.

— Аякже, нагріла.

— Давай…

Розалія опустила пучки в теплу воду, Галина вмостилася за столом навпроти й нарешті відчула себе вищою за цю недолугу, але багату куріпочку. От і дочекалася вона свого зоряного часу. Виходить, не тільки в багатстві щастя. Та й справді: наркомші запобігають перед перукарками, ходять навшпиньки, щоб ті виявили їм належну увагу. Оце, визнала нарешті, перевага нашого рідного соціалістичного суспільства. Бо я тобі такий перманент можу влаштувати, що у дзеркало місяць боятимешся глянути, а можу й справді вродливою зробити — а чого жінка не вчинить заради вроди!

— Ти, Розо, щаслива… — зітхнула. — Усе в тебе є, он парфуми які… І в кімнаті гарно.

— Щаслива, — погодилася Розалія, — але не тому. Я заміж виходжу, Галюшо.

— І за кого ж? — Галина ледь не порізала Розі палець: везе ж людям — і врода, і багатство, а тепер і чоловік…

— Ти його знаєш.

Невже за енкаведиста з їхнього двору? То ж він у Розки в коханцях бігав, хіба не набридла йому? Хлопець справний, молодий, а днями з’явився аж з чотирма шпалами — велике цабе, й машина тепер за ним щоранку приїжджає.

Галина прикинулася, що знати нічого не знає й не відає.

— Я з багатьма знайома…

— З вашого двору — Іван Сокирко.

— Хлопець видний. — Розмова почала входити в потрібне русло, і Галина підкинула жару: — Днями я про нього в газеті читала.

— Сподобалося?

— Дуже. Не знала: сусід, то й сусід, ну, в держбезпеці працює, а виявляється — герой.

— Іван дуже розумний і порядний.

Нараз Розалія згадала, з чого в них почалося з Сокирком і як вона прибігла тоді до Івана — зломлена й нещасна. Однак Іван потім пояснив: не мав іншого виходу — давно був закоханий, а вона навряд чи звернула б на нього увагу. Пробачався, на коліна ставав, і вона повірила. Й покохала — Сокирко справді сильний, розумний і чесний.

Галина побачила, як засяяла Розалія: справді закохана.

— Ти бережи його, — порадила, — гав не лови, на такого хлопця багато хто оком накидає. Загавишся — поцуплять з-під носа.

— Іванові нове звання дали, — з гордістю повідомила Розалія. — Тепер він капітан держбезпеки.

— Бачила, «емка» за ним приїздить.

— А з простих сільських комсомольців, з куркулями воював, його мало не вбили.

— Читала.

— Його начальство любить — сам заступник наркома Онищенко. На чай запрошує.

— Невже?

— Не віриш?

— Чому ж? Завжди приємно, коли начальству подобаєшся, бо від начальства все залежить.

— Іван не такий, він не проситиме.

— Гордий?

— І принциповий.

«Це погано, — подумала Галина, — принциповий татові навряд чи згодиться…»

— У газеті про це гарно написано, — підтакнула. — Чекіст на передньому краї.

— А знаєш, хто написав?

— Читала: якийсь Семен Антоненко.

— Ніякий він не Антоненко, а син заступника наркома. Іванового начальника. Антон Онищенко.

— Звідки взяла?

— Іван Антона з його дівчиною до ресторану запросив. Ми в «Динамо» вечеряли. Шикарний ресторан, не була?

Галина встигла побувати мало не в усіх київських ресторанах, та про всяк випадок збрехала:

— Куди мені…

— Ми там коньяк пили й шампанське. Антон все Івана розпитував: і про комсомольські подвиги, і про нинішні.

Галина уявила, як сидять за окремим столиком: веселі, збуджені шампанським, гарно одягнуті — компанія, яка їй і ільки сниться. її водять у ресторани підстаркуваті клієнти, мало не одразу напиваються, лізуть руками під спідницю, варнякають, а вона повинна все витримувати — бо платять… Зробилося образливо — хіба вона не така ж, як Розалія? Може, й краща! Правильно каже батько: євреї захопили все, рука руку миє, от Розка — дочка злодюжки, а як вареник у маслі катається, такого чоловіка відхопила. Але ж недовго вам лишилося розкошувати: прийдуть німці, наплачетесь… Батько щодня Берлін слухає, німці там своїх євреїв у табори зігнали, й тут за колючим дротом посидите. Це тільки в Кремлі кажуть: битимемо ворога на його території. А фюрер запевняє: більшовики доживають останні роки, ніхто не зможе протистояти військам рейху!..

Руки в Галини затремтіли, та примусила себе посміхнутися. Взяла пензлик, почала мазати нігті лаком.

— Подобається?

— Чудо! Ти, Галюшо, чарівниця. — Розалія затнулась на мить і додала: — Хочеш, я тобі клієнток порекомендую?

— Як можна? Дізнаються в салоні, будуть неприємності.

— Не хвилюйся — могила. І платитимуть не так, як в салоні.

«Чудова пропозиція, — подумала Галина. — Під три чорти, все, що було, ресторанні зальоти, брудні ліжка: якщо Розалія знайде півдесятка багатих єврейок, усі проблеми відпадуть. Ті, у свою чергу, також порекомендують її знайомим — головне, не зарватися: два — три десятки постійних клієнток — цього вистачить з головою. Та й ще більш-менш пристойний заробіток у салоні… Можна буде подумати й про власну квартиру — нехай татусь з мамунею відпочинуть від неї. їх, правда, шкода, колись життя колисало, потім кинуло на дно — сидять біля розбитого корита…»