Тайна вечеря

Сокирко був упевнений, що соціалізм дуже скоро переможе в Радянському Союзі, бо це обіцяє товариш Сталін, а не вірити Йосифу Віссаріоновичу просто не можна. Правда, перемога може й затриматися — товариш Сталін попередив, що класова боротьба в країні загострюється й вороги народу підводять голови. З цієї тези Сокирко зробив власні висновки: якщо соціалізм переможе не одразу, слід трохи подбати і про себе. Він не пуританин, як дехто в їхньому Наркоматі, й Дорфманові періодичні фінансові вливання, зрештою, тільки на користь соціалізмові, бо підтримують матеріально і морально вірного охоронця Радянської влади. Сокирко припускав, що дехто може розцінити їх як звичайні хабарі, та хіба можна назвати хабарем позичені гроші? Адже Дорфман саме позичає йому, бере навіть розписки й за першої нагоди треба повернути. Іван ретельно занотував у блокноті одержані суми, планував віддати борг, коли одержить наступне звання і, відповідно, більшу платню. Зрештою, Юхим Маркович почекає, грошей у нього кури не клюють, минулого місяця повісив у Розалиній кімнаті над тахтою килим — червоний з візерунками, Роза казала, що справжній перський і коштує не одну тисячу. Для чого такий килим Дорфманові? Іван уявляв його на стіні своєї кімнати, на килимі — шабля, такий килим з шаблею він бачив у свого начальника, заступника наркома Сидора Гавриловича Онищенка. Тоді Онищенко хворів, лежав удома з температурою і викликав у якійсь справі до себе Сокирка. Заступник наркома мешкав на розі вулиць Леніна й Пироговської, у будинку, спорудженому спеціально для членів уряду, що переїхали з Харкова до нової столиці України. У цьому домі оселилися дехто з наркомів та їхніх заступників. Онищенко порівняно з іншими мав скромне двокімнатне помешкання — кабінет і вітальню. Кабінет правив йому й за спальню, тут стояв шкіряний диван, а на стіні висів килим з шаблею. Цю шаблю, розповідали, Онищенко одержав з рук самого Будьонного — Сидір Гаврилович командував ескадроном у Першій кінній, про його хоробрість ходили легенди.

Килим з шаблею з того дня став Івановою мрією, і він уже серйозно розмірковував, як вплинути на Дорфмана, щоб старий пройда подарував йому такий самий, як у Розалії. Може, натякнути, що хмари знову нависли над ним. Зрештою, навіщо натякати, треба сказати прямо: Дорфман закрутиться, як в’юн, тоді з нього можна буде витиснути все.

«Емка» звернула з вулиці 25-го Жовтня до колишнього інституту шляхетних дівчат, де розмістився тепер Наркомат внутрішніх справ. Іван піднявся до свого кабінету — кімнатку цю, щоправда, можна було лиш умовно назвати кабінетом, якийсь закапелок поряд зі сходами, та, зважаючи на швидке зростання штатів Наркомату, й таке приміщення вважалося пристойним. Працівники деяких управлінь, вищі за званням від Сокирка, тулилися в загальних кімнатах або займали закутки по кілька квадратних метрів — колишні зали розгороджували легкими дерев’яними або навіть диктовими перегородками, навішували двері, ставили стіл з кількома стільцями — й кабінет готовий.

Сокирко ж, зважаючи на специфічну роботу з підсудними, займав більш-менш пристойний звукоізольований кабінет, під дверима якого стояла лавка для конвоїрів.

Іван дістав з сейфа справу заарештованого на минулому тижні директора київського будівельно-шляхового тресту — той звинувачувався у шкідництві та шпигунстві на користь буржуазної Польщі. Власне, справою її можна було назвати лише з натяжкою. У папці лежав тільки один папірець, списаний нерівним почерком, — в кутку його стояла розмашиста резолюція: «Заарештувати» і підпис наркома Балицького.

Сокирко ще раз уважно прочитав папірець. Автор не дуже складно і з граматичними помилками повідомляв, що директор будівельно-шляхового тресту Романюк зволікає з виготовленням асфальту для прокладання шляхів у Київській області, в тому числі для реконструкції автомагістралі на Житомир, що завдає відчутного >дару стратегічним планам командування Червоної Армії. Сталося ж це тому, що Романюка на початку тридцятих років під час перебування у відрядженні в Польщі завербував другий відділ генштабу для «масштабного шпигунства і шкідництва, аби гальмувати перемогу соціалістичної революції в нашій неосяжній країні».

Писав завгосп тресту. Він не крився, поставив свій підпис, більше того, повідомляв, що давно вже відчуває ворожу душу директора. Але Романюк дуже вдало маскується, пишеться партійцем з дореволюційним стажем і наголошує в автобіографії, що брав участь в арсенальському повстанні. Однак тепер багато хто намагається прикрити минулими заслугами своє дрібнобуржуазне єство, і яскравий приклад цього — переродження Бухаріна та інших так званих революціонерів, які пролізли навіть до Радянського уряду та керівних органів партії.

Сокирко поморщився: справа не варта виїденого яйця, либонь, цей директор тресту насолив завгоспові, спіймав на крадіжці чи звинуватив у нехлюйстві — довести це не так уже й важко.

Та чи варто?

Сам нарком розпорядився заарештувати Романюка, і якщо Іван звільнить його, то поставить під сумнів рішення начальства. А йти проти волі начальства — це все одно, що плювати проти вітру…

Іван погладив шерехуваті картонні палітурки течки із справою Романюка.

«Ти в мене швидко визнаєш усе, що треба, — подумав зловтішно. — Контра паршива!»

Ця думка сповнила Сокирка власної гідності й навела на приємні роздуми. Якщо цей Романюк хоч сто разів невинний, чи варто закривати справу й звільняти його? Кому це вигідно? Хіба самому директорові тресту. А йому, слідчому Наркомату внутрішніх справ, не додасть нічого: закрив справу, отже, не докопався до глибин, можливо, виявив нехлюйство. Принаймні так може подумати нарком або його заступник. І не підпишуть подання управління кадрів на чергове звання капітана.

Якщо ж він дотисне Романюка, піде розголос: слідчий Іван Макарович Сокирко розплутав складну справу, викрив ще одного ворога народу, який зумів пролізти до згуртованих партійних лав.

Хто посміє тоді відмовити йому у високому званні капітана держбезпеки?

Іван уявив собі цю захоплюючу картину: він з чотирма шпалами на петлицях — полковник за звичайною армійською градацією…

Проноза Дорфман, певно, міг би стати перед ним на коліна, молитися, як богові.

А чому й справді не бог?

Ні, вирішив Сокирко, бог у нас один: товариш Сталін, і всі мають молитись йому, а не якомусь Ісусу Христу, міфічному єврейському месії, навколо якого тирлувалися лиш декілька апостолів. А навколо товариша Сталіна згуртувався весь народ, і не тільки радянський народ — всі трудящі світу, свідомі бійці за людське щастя. Тільки підступна й провокаційна політика буржуазії поки що заважає їм об єднатися й розпалити світову революцію. Але цей день все одно настане, й тоді всі народи світу, аж до диких африканських племен, піднімуть високо в небо портрети улюбленого вождя.

Від усвідомлення цієї картини — мільйони портретів товариша Сталіна над усіма континентами — Іванові стало гаряче. Він розстебнув комір гімнастерки, раптом спітнівши від самої думки: він поруч з вождем, один з його соратників, не охоронець, а справжній соратник, як апостол біля Христа, і товариш Сталін ділиться з ним найсокровеннішими ідеями.

«А чому б ні? — вирішив. — Хіба я не достойний? Усе своє свідоме життя віддав справі робітників та селян, найпередовіший комсомолець не тільки свого села, а й цілого району, недарма ж мене обрали секретарем райкому, коли не виповнилось і двадцяти».

Задзвонив телефон.

— Старший лейтенант Сокирко… — мовив у трубку сухо, наче вистрілив, та, почувши голос секретарки заступника наркома, додав запопадливо: — Слухаю вас Раїсо Василівно… Так, уже йду…

Сокирко підвівся з-за столу, непоспішливо застебнув комір, розгладив гімнастерку, провів долонею по щоках, перевіряючи, чи чисто виголений, примружився, надаючи обличчю поштивого та водночас ділового виразу, й відчинив двері.

У приймальні Івана примусили зачекати. Онищенко розмовляє з начальником управління, пояснила секретарка, вона могла б і не казати цього, та знайшла за потрібне ще й усміхнутись, і Сокирко не без утіхи подумав, що його зірка не така вже й непомітна на їхньому наркоматівському небосхилі. Чекав недовго, декілька хвилин — у супроводі заступника наркома з кабінету вийшов незнайомий чоловік з ромбом на петлицях. Сокирко подумав: мабуть, новий наркоматівський працівник, цікаво, яке управління очолив? Можливо, його нинішній безпосередній начальник? Останнім часом ходили неясні й потаємні чутки, що навіть у їхньому центральному апараті в Москві виявлені вороги народу, подейкували, що Іванового начальника переводять на підвищення до столиці, а цього майора, мабуть, перекинули з якогось іншого міста для зміцнення українських органів держбезпеки.