Страница 16 из 42
Він підморгнув непомітно Розалії, натякаючи, що в їхніх стосунках нічого не зміниться, навпаки, тепер вони любитимуться майже легально — не ті нині часи, назавжди підійшли звичаї, коли наречена мала зберігати цноту до шлюбної ночі.
А Дорфман, відкинувшись на спинку стільця, помахав виделкою, закликаючи до уваги. Коньяк і ситна їжа зробили його благодушним, розв’язали язика — хотілося балакати, напучувати молодих. Хай цей енкаведист і вважає себе за дуже розумного, але нехай послухає, повчиться, як треба жити. Нехай вони оголосили соціалізм, нехай їхні газети й дзвонять щоденно про ентузіазм та патріотизм, хай вважається найкращою книжка про якусь сталь, котра гартувалася чомусь у життєвих незгодах, але розумна людина знає, що життя прожити треба з користю для себе. У цій же книжці про сталь, кажуть, проголошується, що жити треба так, аби не було нестерпно соромно за даремно прожиті роки. Гасло це Юхим Маркович вважав у принципі правильним — але як розуміти ці даремно прожиті роки? Той їхній комсомольський молодик ходив голий і босий, надривався з лопатою, себе під кулі підставляв за робітничо-селянську державу, ну й що? У молоді роки потратив здоров’я, а життя, сам же казав, одне… Ні, він не бажає своїм дітям такого. Жити слід легко й красиво, дбати про себе, а робітники з селянами якось переб’ються.
«Хай їм грець, — подумав Дорфман, — надто вже їх багато… На Україні, правда, кажуть, під час голоду загинуло понад три мільйони, але ж і лишилося ще скільки, нехай працюють, нехай орють і косять, нехай зводять заводи і фабрики, копають землю, коли нема кебети в голові…»
— Я вам скажу, — почав Дорфман, — жити треба з розумом. Як сам про себе не подбаєш, ніхто тобі не допоможе.
І ільки ніжку підставить, це я вам точно кажу, бо набачився всього. Єдине корисне, що зробила ця робітничо-селянська держава, дала волю євреям, заборонила називати нас «жидами» й висунула наших людей на високі посади. Он Лазар Мойсейович Каганович — соратник самого товариша Сталіна, а Свердлов, Луначарський… багатьох іще можна назвати. Дехто з них, правда, забув про свій народ, то біс і а ними. Головне, нема клятої смуги осілості й навіть останній з євреїв може жити хоч у Києві, хоч у самій Москві… — Дорфман затнувся і вів далі: — Але, здається, я трохи того, ухилився… А хочу сказати вам, діти, особливо тобі, Іване — маєш дбати лиш про себе та Розочку, плювати на всіх — хто тебе підтримає, якщо впадеш?
Сокирко подумав: а цей старий проноза таки має рацію. За рідкісними винятками, так воно і є. Люди із задоволенням топлять одне одного, їхній Наркомат буквально засипали доносами, не вистачає оперативників, щоб провадити арешти, не кажучи вже про обслуговування в’язниць. Ущент набиті, а скільки ще ворогів гуляє на свободі, не відаючи, що дамоклів меч уже висить над їхніми головами…
— Бачу, ти згоден зі мною, — сказав Дорфман. — Ти, Сокирко, справжня людина, і я покладаюсь на тебе…
«Але про всяк випадок тримаєш розписки в надійному місці…» — подумав Іван.
— Однак маю сказати тобі й от що, — мовив Дорфман. — Признайся мені, Іване, у тебе багато друзів?
Сокирко задумався: хто ж у нього друзі? Може, ті сільські комсомольці, які прийшли на допомогу, коли куркуль Сотник переслідував його? Харитон Гапочка та Семен Шаповал? Але ж забув їх, забув одразу, тільки-но поїхав із села. Та й навряд чи підставляв би заради якогось Шаповала себе під кулі…
А в Наркоматі?
Є хлопці, яким симпатизує більш, іншим — менш…
Хто ж друзі?
Ну, приємно побазікати з Сашком Козловим, Сашко додому його запрошує на свята, а Вірка, його дружина, найсмачніші шматки в тарілку підкладає.
Ну й що? Біс з ним. Козловим. Якщо стане в нього на дорозі, відсуне без жалю…
— А навіщо вам? — підвів на Дорфмана очі. — Навіщо вам мої друзі?
Юхим Маркович урочисто підвів руку з міцно затиснутою виделкою.
— А для того, що мені не все одно, чи зможеш ти в разі потреби переступити через друга.
«Зможу, — подумав Іван без вагання. — Справжній чоловік з мене вийшов, а цей старий проноза, здається, висловлює слушні думки…»
— А ви б змогли? — запитав. Дорфман переможно всміхнувся.
— Не тримаю я біля себе друзів. Партнери є, ворогів багато, а друзів не потребую.
— А як же бути з тіткою Сарою і дядьком Шльомою?
— То родичі, а родичів слід триматися. Проте й Шльому, якщо стане на дорозі, усуну.
— А не боїтеся, що й через вас переступлять?
— Оце нарешті справжнє запитання. Звичайно, боюсь, та роблю все, щоб цього не сталося. Завжди треба вперед дивитися.
— Але ж не роздивились: добре, я трапився, а то сидіти 6 нам, Юхиме Марковичу, у таборі.
— Недовго, — заперечив Дорфман, — я б і звідти виплутався.
— Натрапили б на ідейного начальника табору…
— А там ідейні рідко бувають. Там саме життя вчить і ламає. Роза б йому дві тисячі в конверті піднесла, дивись, через рік я знову в Києві.
— Однак рік на тюремній баланді…
— Людина, мов птах, літає і падає. Але ж хто хоче падати? Тепер ти мене захистиш, бачиш, як усе добре влаштовано!
— Проте самі кажете: треба вміти переступити через друга.
— Якщо він тобі непотрібний. А так — тримайсь його, ходи в гості, роби подарунки, присягайсь у дружбі — може, пін дурніший за тебе й підтримає, коли спіткнешся. Тебе мають любити, а ти — вибірково й до пори до часу.
— Гарно ми з вами порозмовляли, — сказав Іван. — І пообідали гарно. Спасибі.
— Гарно, якщо зрозумів мене правильно.
— Зрозумів, — ствердив Сокирко. — Добре зрозумів.
6
Євген Прокопович повертався додому в поганому настрої: знову на вечерю «шрапнель» з маргарином, а до зарплати ще тиждень. Кляте життя — без жодного просвітку. Єдина втіха — покрутити приймач, впіймати Париж чи Берлін, з Парижа можуть передавати оперету, тоді й Танюшику радість.
Євген Прокопович постояв на Суворовській, похмуро втупившись у довгий паркан іподрому. Тепер іподром працював, Радянська влада спорудила трибуну й відкрила тоталізатор. Дядько Кирюша хвалився, що зірвав на «дублі» за трояк мало не дві сотні. Що ж — дурням щастя…
Згадавши дядька Кирюшу, Євген Прокопович віднайшов хоч якусь душевну рівновагу й сумно почимчикував додому. Біля воріт їхнього двору стояв чоловік у бавовняному піджаку й такій самій кепці. Стояв і лузав насіння, випльовуючи лузгу на недавно заасфальтований тротуар.
«Хамло, — подумав Євген Прокопович, — для тебе ж рідна влада на асфальт витратилась, про твої зручності турбується, а ти смітиш…»
Він неприязно зиркнув на чоловіка, хотів обминути, але той примружився, стрельнув у Євгена Прокоповича очима й запитав:
— Товариш Черняк, якщо не помиляюсь?
— Не помиляєтесь.
— Євген Прокопович?
— Так.
— Чи не могли б приділити мені кілька хвилин?
— Ні, — відповів Євген Прокопович різко: навіщо розмовляти з якимось люмпеном, тільки час гаяти. Та й хотів їсти, а перлова каша, коли нема нічого ліпшого, також їжа. — Не маю часу.
Проте чоловік у кепці не відступив.
— На іподромі є буфет і, здається, зараз працює, — пояснив. — По кухлю пива нам би не завадило.
Євген Прокопович уже й забув, коли пив пиво: віддавав перевагу горілці й вину. Але чому б на шармак не побавитись «Жигулівським»? А до пива на іподромі подають раків і тараню…
— Однак не маю честі бути знайомим… — почав нерішуче.
— Головне, я вас знаю, — всміхнувся чоловік доброзичливо. — І зараз усе поясню.
— Звідки?..
— Пеко Пилип Петрович… — чоловік торкнувся пучками козирка кепки.
— Не чув.
— Не дивно, бачимось уперше.
— Звідки ж мене знаєте?
— Зволили служити товаришем прокурора судової палати у Вільно?
Євген Прокопович відчув слабість під коліньми.
— Помиляєтесь… — пробелькотів. — Ви мене з кимось переплутали.
— Не треба, шановний: маю до вас розмову…
Євген Прокопович глибоко зітхнув — тремтіння в колінах припинилось і серце відпустило. Зміряв незнайомця уважним поглядом. Якщо б енкаведист, поводився б зовсім інакше — тоді за ним прийшли б додому і вже не відпустили. Але звідки з явився цей тип у бавовняній кепці? І що йому треба? Зрештою, іншого виходу немає — треба йти з цим Пеком на іподром, там усе з’ясується.