Сліди СС

Грейт автоматично посміхнувся, згадавши неаполітанських шлюх, що юрмилися на набережній перед отелями — лише покажи трьохдоларовий папірець! — але його посмішку витлумачили зовсім по-іншому — шейх накинув ще тисячу. Ангель погодився.

Потім шейхові показали Джулію. І ця була, на думку Грейта, з другосортних: худенька, де тільки й душа тримається. Тоді в Сіцілії, коли вона вперше з'явилась у їхній конторі, він глянув на неї зневажливо і хотів одразу відіслати, та Ангель не погодився.

— Екземпляр для любителя, — пояснив потім. — За таке вовчисько можна взяти більше, ніж за кралю типу Брижіт Бардо.

Справді, Джулія чимось нагадувала вовченя. Їжакувате, очі блискучі, аж синюваті, дивиться серйозно, наче весь час гнівається на всіх, зуби дрібні, біленькі та гострі, заґавишся — вкусить. Інші дівчата, дізнавшись, куди їх везуть, плакали й голосили, а це забилось у куток і поблискувало гадючими очима, а потім (слава богу, полковник догадався замкнути люк і ключ заховав до кишені) хотіло викинутись із літака.

— Го-го!.. — сміявся тоді Ангель. — Ти в мене пройдеш першим сортом; я знаю двох-трьох султанів, яких хлібом не годуй, а дай об'їздити отаку кобиличку. Таких, як ти, в гаремі втихомирять за тиждень. Куштувала колись батогів?..

Лише тоді Джулія не витримала і заплакала. Вперше і востаннє. Кусала собі руки, билася головою об стінку так, що довелося зв'язати. Поки помічник Ангеля Гусгав — тупуватий, з бичачою потилицею ротенфюрер із колишньої табірної охорони — укоськував її, встигла до крові подряпати собі обличчя, хотіла скалічитись, аби ніхто не поласився на неї. Коли вже лежала зв'язана, Ангель підсів до неї і пояснив, що нічого їй не допоможе, просто продадуть у служниці — про повернення до Європи не може бути й мови.

Грейт вів літак і нічого цього не бачив, та Франц розповів потім, що клята дівчина не слухала його і кусала собі до крові губи. Все згадувала матір і сестер, яким обіцяла висилати гроші, і затихла, лише знесилившись.

Ангель мав рацію: шейхові Джулія сподобалась. Дивилась гордо, і лише тепер Грейт зрозумів усю принаду дівчини. Щось схоже на жалість ворухнулось у нього в душі. Уявив, як приборкуватимуть її в гаремі канчуками, як сміятиметься ота чорноборода пика, скреготнув зубами. Та саме в цей час шейх назвав цифру: десять тисяч фунтів стерлінгів! І з них п'ять — його, полковника Кларенса Грейта, а Грейт ніколи і ні за яких обставин не дозволяв нікому нишпорити по своїх кишенях.

І все ж, коли згадував Джулію, почував себе ніяково, наче прошпетився.

Ангель хоч і мав соромливо-рожеві щоки, був більш товстошкірий. Колись Грейт, хильнувши зайвого, поділився з ним своїми думками про Джулію. Франц не одразу згадав, кого полковник має на увазі, а потім почав кпинити з компаньйона, звинувачуючи його в сентиментальності. Полковник знав, що він ніколи не був сентиментальний, просто йому подобалися вдачі сильні і неприборкані, сам вважав себе таким, тому й запам'ятав вовчий характер дівчини.

Може, все ж не слід було продавати Джулію? Тим більше, що конкурс красунь, як назвали вони свою авантюру в Сіцілії, пройшов більш-менш успішно.

Вони приїхали в невеличке місто Трапані під виглядом столичних негоціантів. Наступного дня Ангель вмістив у місцевій газеті лаконічну об'яву: «Представник одного великого магазину жіночого одягу в Римі запрошує дівчат Трапані на роботу манекенщицями. Умови: гарна фігура і зовнішність, не більше 24 років, середня освіта».

Коли вони прийшли вранці до контори, знятої напередодні, побачили десятків з шість дівчат, що штурмували їх півдня, поки Грейт і Ангель не зійшлись у смаках. Відібрали п'ятнадцять найвродливіших і наступного дня з аеродрому, що поблизу Сіракуз, піднявся літак, який пілотував колишній полковник американської армії Кларенс Грейт…

— Куди летітимемо? — після тривалих роздумів запитав Грейт Ангеля.

— У Францію.

— Звідти до Танжера рукою подати, — схвалив Грейт.

— Гарна штука — літак…

Грейт лише стенув плечима: не звик чути з Францових вуст прописні істини. Але не здивувався б, коли б зміг простежити за ходом думок німця.

Ще кілька років тому Ангелеві доводилося транспортувати свій «живий вантаж» лише йому одному відомими караванними шляхами через пустелі Північної Африки, а далі моторними шхунами через Червоне море. На шлях, який зараз вимірювався годинами, витрачались тижні, не кажучи вже про небезпеку.

Ангель мерзлякувато стенув плечима, згадавши, як одного разу їхню шхуну перестрів єгипетський сторожовик. Слава богу, його помітили одразу, тільки-но з'явився на обрії.

Ангель знав, що за існуючим міжнародним правом їх зможуть звинуватити у работоргівлі лише в тому випадку, коли застукають на гарячому, і роздумував недовго. Добре, що вони заздалегідь вжили заходів, аби не потрапити до пастки. «Кізочок», як любив називати дівчат Ангель, по черзі витягали на палубу, швидко і без зайвої метушні запаковували в спеціально приготовлені для цього випадку мішки з прив'язаними до них каменями і спускали за борт. Коли сторожовик наблизився до шхуни, капітан, він же рульовий, безтурботно крутив штурвал, двоє матросів різались у карти, а пасажири — Ангель і Густав — вешталися без діла по палубі, з цікавістю спостерігаючи за маневрами військового судна.

За першою вимогою шхуна лягла у дрейф.

Ангель, простягнувшись на розкладному ліжку під тентом на юті, з відразою дивився, як діяли єгипетські моряки. Вони були йому глибоко антипатичні — смагляві хлопці з довгими арабськими носами. Без року тиждень, як дістали незалежність, а піднялися на шхуну як господарі. Вони поставили на палубі вартового, а самі пішли нишпорити по трюмах. Шукайте, шукайте, вам не знайти жодного доказу! Але ж гавкнули гроші, на які він так розраховував.

Ангель відчув себе ошуканим, буцім злодій витяг у нього бумажник із крупними банкнотами. Три години ходу — і аравійський берег. Три години після мало не місячних мандрів по африканських пустелях. Він навіть встиг звикнути до своїх «кізочок», серед яких були зовсім непогані екземпляри. Завербував їх у Франції, спокусивши високими заробітками на фешенебельному африканському курорті. Дівчата мужньо переносили втомлюючу подорож, ні про що не здогадуючись, і збунтувались лише перед самісінькою посадкою на шхуну. Та було пізно…

Згадав, як верещала і кусалася дівчина, котрій він трохи симпатизував, — офіціантка з Бордо Ліана. Вона одразу ж здогадалася, для чого їй скрутили назад руки, для чого двоє матросів тримають довгий, як матрац, мішок, і благала Ангеля:

— Мсьє, дорогий мсьє Франц! Не топіть мене! Я так хочу жити… Не топіть мене, дорогий мсьє, я згодна на все, ніхто не почує від мене жодного слова, дорогий, добрий мсьє!..

Ангелю самому не хотілося топити її, за дівчину можна було одержати щонайменше тридцять тисяч доларів, та він не мав права ризикувати. Зав'язуючи мішок, чув ще:

— Мсьє, мій добрий мсьє… — І потім, коли її вже несли до борту, раптом: — Потвора, виродок, проклинаю тебе!.. Прок…

За бортом булькнуло, Ангель одразу забув про Ліану, її благальний погляд і останній прокльон. Як забував завжди — і тоді, коли носив чорний мундир і кашкет із черепом…

Все, що б йому не доручали, Ангель робив старанно, і начальство завжди залишалося задоволеним гауптштурмфюрером. Тому, певно, і довірило спорудження секретного об'єкта в Польщі, надавши в його розпорядження цілу будівельну команду і необмежену кількість військовополонених.

І все ж Ангелю було важко: не вистачало будівельних матеріалів, колючого дроту, електроенергії, машин. Не вистачало всього, крім полонених, але користі від них було мало — мерли, як мухи, а гауптштурмфюрер поспішав і витискав із них все можливе і навіть неможливе. На цьому будівництві інший зламав би собі голову, а от Ангель поставив невеличкий цегляний заводик, всілякими правдами й неправдами дістав через знайомих у канцелярії генерал-губернатора цемент, сперечався де треба, навіть лаявся, а все ж вклався у встановлені начальством строки.