Сліди СС

Генрієтта намагалася не дивитися на нього, одверталася після того, як спіймала його погляд: похітливий і одверто оцінюючий. Жюстина щось запитала в нього, але наглядач лише посміхнувся у відповідь і дав якийсь наказ служниці — слова звучали гортанно й дивно, наче щось булькало в- нього у горлі. Вони одразу зникли, але ввечері наглядач підморгнув Жюстині й поставив на стіл таріль із фруктами — мабуть, почав симпатизувати дівчині.

Фрукти були смачні, й дівчата з охотою поласували ними. Власне, що їм залишалося робити?

Генрієтта згадала: колись десь вичитала — людина звикає до всього. Тоді не повірила, не могла повірити, що умови життя можуть перетворити мислячу людину на звіра чи просто примусити її плисти за течією, забути про власні смаки, уподобання, погляди, нарешті, амбіцію. Коротше, зректися свого «я», того, що закладалося в тебе по краплині вихованням, що сам брав від життя, що ставало твоєю суттю і було вже невіддільне від плоті; а тепер спіймала себе на думці: залізне ліжко і наглядач уже не дратують її так, як уперше, і одноманітність днів стала ледь не нормою. Одразу зрозуміла й психологічний розрахунок тих, хто посадив їх сюди: залишити наодинці з власними думками, зламати одноманітністю і безперспективністю, вселити сумнів — цей черв'ячок залазитиме все глибше, точитиме душу, і нема нічого гіршого за його непомітну, але постійну, вперту чорну роботу.

Генрієтта поспішила застерегти подруг, та Жюстина не зрозуміла її чи не могла зрозуміти, вона ставилася до життя простіше і лише пирхнула:

— Згадай мсьє Жана! Плювати він хотів на твої душевні сумніви. Йому — одержати за тебе куш, і бувай здорова…

Мелані похитала головою.

— Ти забула про мадам, Жюстино, — заперечила. — Жану й справді наплювати на все, і він уже забув про нас. Але ж ти не хочеш стати повією? Не хочеш… А для чого нас везли сюди? Мадам, чи хто там, напевно знають, що ми не бажаємо підкорятися їм, але й ми, Жюстино, не перші в них — і я не заздрю ні тобі, ні собі…

— Ніхто не змусить мене робити те, чого я не хочу! — розсердилася Жюстина. — Тут також є поліція, і варто звернутися до влади…

Генрієтту дратувала Жюстина — її житейський практицизм іноді межував із тупістю, — але не хотілося загострювати стосунків, і так усім їм було невесело, та не втрималася, щоб не зіронізувати:

— Чого ж ти досі не звернулася до властей?

— Як же, нададуть вони тобі таку можливість! — посміхнулась Мелані. — Прошу вас, мадемуазель, ось вам ажан, він проведе вас до префектури, де ви зможете поскаржитися особисто самому марокканському султану!., А-а, ви не хочете залишатись у танжерському борделі?.. Пробачте, ми не знали цього, ще раз перепрошуємо, винні будуть покарані, а вам — квиток на літак до Парижа… Адьє, мадемуазель…

— Дивачка, — знизала плечима Жюстина. — А я вірю, що все обійдеться.

Генрієтта уткнулася обличчям у подушку. Вона знала, що не обійдеться, знала також, що навряд чи її випустять звідси живою, та все ж світлячок надії не згасав, бо рідко коли згасає в людини, і сама смерть безсила тут: навіть вмираючи, людина сподівається на щось і, хоч нема безсмертя, вірить — ще день чи година…

Вони вже переговорили на всі теми, і, здавалося, більш нема про що говорити, та Генрієтта знала: їхні теревені є лише легкою оболонкою, під якою криється щось важке, тривожне й болюче.

Генрієтта не розповідала дівчатам про Анрі і останню зустріч з ним під дощем, лише згадувала його мокре обличчя, сміхотливі очі — згадки посилювали біль і розпач, та вона не могла без них, бо знала, якщо ці згадки згаснуть, згасне і її воля, і отой невеличкий мерехтливий світлячок надії.

І все ж так довго не могло продовжуватись: сіре, одноманітне і якесь страхітливе життя. Раніше вони чекали змін кожної години, нарешті перестали чекати і не підхоплювались, почувши в коридорі за дверима кроки. Вже розрізняли кроки: легкі, ковзаючі — служниці, що приносила їм їжу; розмірені солдатські — наглядача. Зрідка проходили повз їхні двері ще якісь люди, одного разу Генрієтті здалося, що почула голос мсьє Жана, та, можливо, лише здалося.

… Мадам прийшла ввечері чи вночі — заґратоване віконечко не світилося, а годинники в них відібрали в перший же день ув'язнення.

Генрієтта одразу не збагнула, що це — справді мадам, про доброту і респектабельність якої, глузуючи, казав їм Дюбюї. Не повірила навіть після того, як жінка, що зайшла до їхньої кімнати у супроводі наглядача, відрекомендувала сама себе:

— Зовуть мене мадам Блюто, мої хороші. Я — хазяйка цього дому і вибачаюся, якщо вам у ці дні було сумно…

Генрієтта уявляла собі власницю танжерського дому розпусти то відьмою, сухою й кістлявою, то чимось схожою на огрядних, дебелих продавщиць риби у «Чреві Парижа». Зайшла ж до їхньої кімнати ще молода жінка з зовсім ще пристойною талією, усміхнена й привітна. Тільки пізніше Генрієтта усвідомила свою помилку: мадам Блюто вже підвалило під шістдесят, і молодили її товстий шар рум'ян та пудри, яких Генрієтта не помітила при тьмяному світлі нічника.

Ніхто не відповів мадам Блюто, та вона не сподівалася на інше. Була досить обізнана, бо, присівши біля ліжка Мелані, мовила, зітхнувши:

— Я вас розумію, мадемуазель Нозьєр. Цей негідник Жан справді заслуговує на плювок в обличчя… — Стиснула скроні, похитала головою. — Я завжди вважала його мерзотником і нахабою і співчуваю вам, мадемуазель…

Мелані поворушилась у ліжку і запитала просто: так, як питають у зустрічного про незнайому вулицю:

— Коли нас випустять звідси?

Генрієтта, у якої вже минув хвилинний гіпноз і яка зрозуміла театральність гри мадам Блюто, жахнулася: невже Мелані клюнула на таку дешеву наживку?

— Хоч зараз, моя мила, — розпливлася в посмішці мадам Блюто, — я не затримуватиму тебе ані на хвилину. Все залежить тільки від тебе… Ей, — навіть не обернулася до наглядача, навіть не змінила тону, лише поворушила в повітрі пальцями, але той зрозумів одразу й подав їй якогось папірця. — Прочитай, моя мила, і підпиши ось тут, — ткнула довгим пальцем із темно-червоним нігтем у папірець. — Читай, моя хороша, ніхто не примушує тебе підписувати, не читаючи.

Папірець тремтів у руці Мелані, вона читала, сидячи в ліжку і нахилившись низько-низько, — було важко щось розібрати у напівтемряві.

Генрієтта чекала: зараз Мелані зібгає папірець і відкине його — догадувалася, чого вимагає від них хазяйка цього дому; Та Мелані, прочитавши, не вибухнула обуренням — спокійно поклала папірець на тумбочку, простяглася в ліжку і мовила також спокійно:

— Пішла геть, негіднице!

Мадам не розсердилась. Витягла з кишені пачку дорогих сигарет, клацнула запальничкою. Генрієтті до сліз захотілось запалити, ковтнула слину.

— Паліть, милі… — повела на неї та Жюстину поглядом мадам Блюто, та дівчата не поворухнулися.

Мелані раптом зіскочила з ліжка.

— Дайте мені! — мовила вимогливо. Мадам простягнула їй пачку і навіть дала прикурити. Мелані стала перед нею, і кілька секунд вони дивилися одна на одну.

— От що… — нарешті мовила Мелані, і Генрієтта зрозуміла, що подруга наривається на скандал, аби хоч якось покласти край тому фарсу, який розпочала мадам Блюто. — От що! Ти, як була шлюхою, так шлюхою і залишилась. У всьому… Не тільки в манерах… Ти — справжнісінька шлюха, продажна й безсовісна, ти — брудна змія, але тобі нас не обплутати! — Дівчина на секунду захлинулась, їй не вистачило повітря, та одразу опанувала себе і продовжувала спокійно: — Ти зрозуміла мене? Чи, може, хочеш послухати ще? З обличчя Блюто не сповзла посмішка.

— Мені неприємно чути таке… — мадам навіть не підвищила голосу. — Та й кому це приємно? — Нараз загроза прозвучала в її словах. — Але я запам'ятаю сказане тобою, і колись тобі доведеться вибачитись… — Доведеться, моя дорога, бо тут були сильніші за тебе, але й вони шкодували за свою гарячковість… Бачиш, я звикла до всього, і до істерик, і до образ, нічого не вдієш, з вами, поки домовишся, наслухаєшся всього… Сідай, моя мила, і будемо розмовляти відверто. Це — єдино вірний шлях і в вашому, і в моєму становищі.