Шукайте жінку

Володимир Борисович, підхопивши цю думку й виступаючи на якомусь засіданні, так і сказав — “чесного трудівника”, бо й сам на той час увірував у Павлюкові чесноти.

— Доведеться зважувати на деякі суб’єктивні погляди та оцінки директора, — почав обережно Салій, скоса зиркнувши на академіка.

Обличчя Гнідаша скам’яніло.

— Ніякого суб’єктивізму, — сказав твердо. — Незважаючи на тиск згори.

— Але ж Некрич завжди має власну думку…

— Ось нехай і лишається при ній.

— Однак авторитет директора…

— Володимире Борисовичу, дорогий, невже мені вас учити? Є партійні рішення, якими й маєте керуватися.

— Згоден, — поштиво нахилив голову Салій. — Ми твердо проводитимемо лінію партії. Але, Якиме Нестеровичу, прошу врахувати: Некрич зараз у відпустці, ми приймемо рішення, а він повернеться, зуміє переконати вас чи когось іншого, й наша робота виявиться марною.

— Цього не станеться, можете твердо розраховувати на мою підтримку.

— Радий, що наші точки зору збігаються, — пожвавішав Салій.

Академік явно розв’язував йому руки, й з цього слід було скористатися.

Володимир Борисович примружив й так вузькі татарські очі, зовсім сховав їх, щоб не виказати свої справжні почуття, й почав здалеку:

— Звичайно, Некрич незаперечний авторитет і людина талановита. Але, вибачте, дехто має особисту думку з приводу його наукової діяльності, зокрема останньої книжки… — побачив, як зацікавлено зблиснули Гнідашеві очі, й вів далі упевненіше: — Я вважаю, що робота про Сковороду не варта тих схвальних відгуків у пресі, якими її буквально закидали.

Академік налив у склянку води, стиснув її сухуватими, зовсім уже старечими пальцями, потримав, але пити не став і поставив склянку на місце.

“Хвилюється, — відзначив Салій, — і я влучив у десятку. Отже, можна трохи й попустити віжки…”

Він уже не раз чув від довірених людей про ставлення академіка до Некрича. Йшлося навіть не про ревнощі, а категоричне неприйняття. Давно, ще по війні, Гнідаш видав свою першу наукову роботу, яка вирізнялася на тодішньому сірому та одноманітному гуманітарному фоні якщо не новизною думки, то більш-менш яскравою формою, але ж тоді навіть це було сприйняте як неабияка сміливість. Після другої книги Гнідаша помітили нагорі: ступені, чини та звання посипалися на нього як з рогу достатку, і Яким Нестерович справді увірував у силу свого розуму й талановитість. Наступні його книжки також розхвалювалися на всіх рівнях, відзначалися преміями, та вже почали залежуватися на магазинних полицях. Але Гнідаш, який встиг стати академіком та лауреатом, уже твердо знав: він має, так би мовити, одноосібно увінчувати складну піраміду науки. Спочатку Яким Нестерович не звернув особливої уваги на праці молодого доктора Некрича, поплескав його по плечі — так тримати, мовляв. Гнідаш не заперечував проти призначення Некрича директором інституту, навіть сприяв висуненню Некричевої кандидатури у члени-кореспонденти Академії. Усе видавалося дитячими іграшками, але Некрич нахабнішав на очах, писав і писав, видавався навіть за кордоном, і одного дня Гнідаш з жахом збагнув, що на науковому небосхилі з’явилося ще одне світило, яке почало засліплювати і його. Це було настільки дивовижно й незвично, що Яким Нестерович спочатку розгубився. Здавалося: час втрачений, і слід примиритися з двовладдям, та Некрич раз у раз почав припускатися непоправних помилок, і не скористатися з цього було просто гріх. Одна з цих, так би мовити, Некричевих помилок в особі Володимира Борисовича Салія сиділа зараз за низеньким круглим столиком, палила ароматну сигарету й дивилася на академіка відданими очима. Щоправда, Гнідаш не міг побачити справжнього виразу цих очей, що ховалися у вузьких щілинах, проте догадувався, був навіть упевнений: перед ним сидить однодумець і спільник, людина, якій можна довіритись (не до кінця, звичайно, до кінця Гнідаш не довіряв навіть власній дружині, хоча та видряпала б очі будь-кому, хто б насмілився піддати сумніву наукову вартість його книжок) і використати у власних інтересах.

— Кажете, маєте власну думку про книжку Некрича? — перепитав начебто неуважно, але напружившись, як кіт перед стрибком на здобич. — І в чому ж полягає вона?

— Якщо коротко: вульгаризація філософської системи Сковороди.

— У цьому, можливо, є сенс…

— Виникла ідея виступити в пресі.

— То що ж заважає вам?

— Боюсь, мій голос виявиться голосом волаючого в пустелі. Крім того, хто надрукує мене після таких схвальних рецензій?

Гнідаш обережно пробіг пучками по бездоганно відполірованій поверхні столу.

— Кожен має право на осібну точку зору. В умовах гласності це дуже важливо. Я подзвоню редакторові. — Назвав поважну газету. — Сподіваюсь, ваша стаття зацікавить пресу.

— Власне, стаття готова, і я можу подати її на наступному тижні.

— Вона не залежиться, — пообіцяв Гнідаш. — Знаючи ваші здібності, упевнений: стаття буде аргументована й викличе читацькі відгуки.

“Що-що, а відгуки ми організуємо, — повеселішав Салій, — нема проблем…”

— Істина має восторжествувати, — зітхнув лицемірно, — всі ми служимо науці, а за великим рахунком — народові!

— Так, і розвиток науки можливий лише за підтримки народу, — ствердив Гнідаш не без пафосу. — Радий, що ми однодумці в цьому питанні. Наша бесіда принесла мені щире задоволення, ще раз переконався: у вашій особі маємо ініціативного громадською діяча й талановитого вченого, таке поєднання зустрічається нечасто. Упевнений: ваші таланти будуть гідно поціновані. Гадаю, у не такому вже й далекому майбутньому…

Вийшовши з Академії, Салій звернув до бульвару Шевченка. Ішов, широко й безглуздо посміхаючись, і перехожі звертали на нього увагу: одразу видно щасливу людину…

А Салієві хотілося випити. Такі дні бувають нечасто. Сам Гнідаш обіцяв підтримку й натякнув на майбутні блага. Цілком імовірно, що на наступних виборах його висунуть у члени-кореспонденти. Цікаво, як поставиться до цього Некрич? Певно, без особливих радощів. Ну й плювати. До того часу Некрича треба знищити, принаймні підірвати його позиції, ізолювати.

Так, зараз би склянку горілки…

Але тепер навіть не в усіх ресторанах подають горілку. Не так давно у кафе на розі бульвару Шевченка й Хрещатика можна було потягнути півсклянки коньяку під маленьку чашечку кави, тепер усюди спиртне зліквідоване, й він сам на різних зборах та засіданнях не раз виголошував полум’яні промови про шкідливість алкоголю. Що не заважало того ж вечора вдома чи в когось з найближчих друзів нахлебтатися горілки.

Уже на інститутських сходах Салій згадав, як минулого місяця обговорювали на бюро кандидата наук Гурова, котрий потрапив до витверезника. З Гуровим йому доводилося чаркувати, зрештою, хто не пив з Гуровим?

Салій згадав погляд Гурова, коли він поставив питання про виключення його з партії, мабуть, згадував, як нещодавно врізали разом дві чи три пляшки. Певно, Гуров по-думки слав Салію не дуже гарні й благозвучні слова…

“А ти не вклепуйся… — подумав тоді Володимир Борисович про Гурова. — А вклепався — одержуй по заслугах!”

Гурова все ж не виключили з партії, обмежилися суворою доганою, та він чомусь почав обминати Салія. Учора, побачивши Володимира Борисовича в коридорі, звернув у перші ж двері — виходить, сердиться, і слід помиритися. У Гурова багато друзів, а кожен голос у нинішній ситуації на вагу золота.

Проминувши довгий інститутський коридор і відповівши на численні вітання, Салій зазирнув до відділу, де працював Павлюк. На нього та ще на Рапака міг покластися. Павлюка врятував від звільнення, Рапака висунув на посаду завідуючого сектором. З ними міг розмовляти відкритим текстом, хоча волів робити це не часто: до кінця не можна розкриватися ні перед ким, он навіть власна дружина кілька разів писала про нього до Президії за пиятики, слава богу, обійшлося: по-перше, жодних доказів, по-друге, помічник віце-президента — своя людина, поклав листи під сукно. До кінця розкриваються лише дурні, сьогодні Павлюк тобі друг, а завтра у нього виникнуть кращі перспективи, хтось поманить його керівним пальцем, а він, падлюка, знає, як слід крутитися в житті, закладе й не поморщиться.