Страница 46 из 49
— Квітка як квітка, — пробурчав, — нічого особливого.
Полковник похилитав квіточкою в повітрі, понюхав її і мовив:
— Скоро кінець війні, капітане. І професія розшукувача, цілком можливо, стане непотрібною.
Толкунов насупився і відповів:
— Для того, щоб ловити різну погань, назви квіток знати не обов’язково.
Полковник осудливо похитав головою.
— Ось мені зараз пропонують іти начальником обласного управління держбезпеки. Там також не треба знати назви квіток. А цей Карий чомусь знає…
Толкунов подивився на полковника ніяково.
— Пошліть мене на якісь курси, — попросив. — Я і сам знаю, що не дуже освічений.
— Трохи не так ви мене зрозуміли, капітане. Щоб знати назву чистотіла, не треба мати освіти. Елементарну допитливість.
Толкунов посуворішав.
— І умови, — заперечив. — Я от до війни, до того, як мене узяли до армії, в МТС працював. Сестра мене виховувала, батьки в нас рано померли, потім виріс і сестрі допомагати почав. Троє дітей в неї…
Бобрьонкові стаю шкота капітана: важке дитинство, потім школа ФЗН, робота в МТС. Де ж тут по-справжньому вчитися?
Але Карий не дав Толкунову жодної можливості для відступу.
— Неправильно міркуєте, капітане, — заперечив, — ну й що, коли в МТС? Наша країна — єдина в світі, котра дала таким, як ви, змогу вчитися. Чому не пішли до вечірньої школи? Вирішили, що семирічки вистачить? А тепер каєтесь? Я вам так скажу: коли б лишилися сержантом чи старшиною, не дуже-то й турбувалися б про освіту, правда?
— Хто його зна… — промимрив Толкунов.
— Авжеж, — вів далі полковник, — а ви доросли до капітана, розшукувач з вас справді першокласний, хто ж вам на звання скулитиметься? Чин маєте високий, назад в робітники МТС чи сержанти вертатися не хочете, ось ви й задумалися…
— Я й кажу: курси мені потрібні.
— На курси ми вас колись пошлемо, Толкунов. Перша змога з’явиться, пошлемо, скоро не обіцяю, бачите, німці здаватися не хочуть, але коли справи дозволять, відрядимо вас, капітане, вчитися. І це добре, що самі цього прагнете, приємно чути, аби тільки щиро.
— Можете не сумніватися.
— Не сумніваюся, капітане, однак хочу дати пораду. З власного досвіду. Не чекайте курсів, самі вчіться. Всього вчіться, книжка якась потрапить, якщо читати можете, читайте, ніщо в нашому житті не пропадає марно. — Нараз посміхнувся лукаво, Ще понюхав квітку й пояснив: — Мені також зовсім недавно сказали, як називається. Я і запам’ятав, так про всяк випадок. А ви кажете: ботанік!
Вони вийшли на дбайливо розчищене й підготовлене для зустрічі ворожого літака поле.
— Посадка з того боку? — кивнув полковник ліворуч.
— Так.
— Ви знаєте, майоре, в чому полягає найголовніше ваше завдання?
— Гадаю, так.
— Прошу пояснити.
— Літак не повинен піднятися в повітря, якщо екіпаж відчує небезпеку в момент приземлення.
Полковник задоволено гмикнув.
— І що зроблено для цього?
— Прошу… — Бобрьонок зовсім по-цивільному змахнув рукою, запрошуючи Карого йти за ним. Метрів за двадцять зупинився.
— Обережно, товаришу полковник, — попередив, — обережно, бо можете поламати ногу.
Нахилився і показав закамуфльовану канаву, котра тягнулася впоперек усього поля.
— Бачите, — мовив не без задоволення, — її і зараз, удень, помітити важко, а що вже казати про ніч? Цієї канави достатньо для пошкодження шасі будь-якого літака.
— А якщо вони наїдуть на канаву під час посадки?
— Виключено. Вогнища палитимемо з того боку, мусять зупинитися, не доїхавши.
— Чудово, які ще сюрпризи приготували дорогим гостям? Прожектор встановлено?
— Аякже. Навпроти зльотної смуги. В разі чого ми засліпимо екіпаж. Нікуди не дінуться, товаришу полковник. Спорудили бліндажі, замаскували їх, бачите, нічого не помітно.
— Так, не помітно, — погодився Карий.
— Усе поле прострілюється, миша не сховається. Навіть якщо цілий десант висадять, і його зустрінемо. З того боку в ярочку розташований взвод бійців, кожен точно знає своє завдання. Гадаю, осічки не буде.
— Здається, все гаразд, — мовив Карий. — А де чомусь завжди виникають непередбачені обставини. Складне наше життя, майоре.
— Не ті слава, товаришу полковник…
— Ось ти вже й слів почав мене вчити… — пожартував Карий. — Доповідай краще, як зустрічатимете їх.
— Так, як і домовлялися.
— Як домовлялися, пам’ятаю, нового нічого?
— Ні. Коли літак зупиниться, до нього підійдуть радист і Олексюк. Привітають екіпаж із щасливим прибуттям. Розмовлятимуть, намагатимуться з’ясувати подальші наміри диверсантів, а потім хтось із них впустить ліхтарик. Це умовний знак нашій оперативній групі. Тоді почнемо їх брати.
— Живими, обов’язково живими.
— Таке завдання поставлене. Оперативників очолить Толкунов.
— Розумно, майоре, а який настрій в Олексюка з радистом? Не підведуть?
— Ми показали їм і канаву, і прожектор, і бліндажі. Щоб знали: у диверсантів немає шансу на порятунок, в крайньому разі всі ляжуть на цьому полі, й вони разом з тими. Вважаю, зроблять усе, щоб полегшити свою долю.
— Поглянемо на бліндажі, — розпорядився полковник.
Вони пройшли до першого бліндажа в куті поля. Його не можна було помітити за кілька кроків. Замаскований гілками, сприймався як звичайний кущ. У бліндажі було встановлено великокаліберний кулемет, тільки він міг скосити екіпаж літака та диверсантів за кілька секунд. А таких кулеметів встановили аж чотири.
Полковник вийшов з бліндажа, потягнувся ї запитав Бобрьонка:
— Обідом нагодуєте?
— Звичайно, Вадиме Федотовичу.
— Прошу, майоре, зберіть усіх офіцерів.
Бобрьонок глянув на Карого з подивом, але не запитав, для чого полковникові всі офіцери. А Карий визнав за можливе не пояснювати причину свого розпорядження — простягнувся на розстеленому в затінку брезенті, певно, одразу задрімав, принаймні лежав, заплющивши очі й тихо дихаючи.
Зібралися всі офіцери: Бобрьонок з Толкуновим, капітан-сапер, що керував спорудженням бліндажів та канави впоперек поля, командир взводу автоматників, технік-лейтенант з аеродрому. Розбудили полковника, той умився, півгодини сну освіжили його, бо очі блищали й був у доброму гуморі.
— Товариші офіцери, — мовив радісно й урочисто, — майор Бобрьонок і капітан Толкунов за відмінне виконання своїх обов’язків та виявлену мужність і винахідливість при затриманні ворожих диверсантів нагороджені орденами Червоного Прапора. — Дістав коробочки з орденами, витягнув їх і пришпилив до гімнастерок офіцерів. Додав уже зовсім по-домашньому: — Я вважаю, що нагорода заслужена вами, хай щастить вам, хлопці, і щоб ці ордени були не останніми.
— З цієї нагоди треба було б перед обідом… — досить прозоро натякнув саперний капітан, але Карий заперечив категорично:
— Ні, товариші. Спіймаємо диверсантів, тоді не заперечую. А тепер у кожного мусить бути світла голова, бо ясний розум нам сьогодні особливо потрібний.
Офіцери тиснули руки Бобрьонкові й Толкунову, технік-лейтенант навіть любовно погладив Червоний Прапор, заздрісно прицмокнув язиком, нам, технарям, мовляв, таке не світить, а Бобрьонок стояв і думав: от би побачила його зараз Галина…
Схаменувся і мовив зовсім просто:
— Дякуємо! Ми з капітаном Толкуновим дякуємо командуванню за нагороди. Вони зобов’язують нас.
Офіцери пообідали, не поспішаючи, сонце ще стояло високо в небі, й до вечора мали досить часу. Потім полковник заквапився, мусив ще доповідати генералові Рубцову. Прощаючись, сказав Бобрьонкові:
— Є повідомлення нашої людини з “Цепеліну”. Німці готуються закинути якогось дуже важливого агента. Вважаю, саме він і прибуде сьогодні до вас. Акцію заплановано головним управлінням імперської безпеки, вона на контролі в самого Кальтенбруннера. І ось що, цього диверсанта приймав Скорцені, може, чув про такого, звільнив Муссоліні. Скорцені подарував цьому типові талісман — срібний брелок для ключів. Ви тут гляньте, якщо знайдете в диверсанта такий брелок, бережіть цього пройду, як самих себе, ясно?