Страница 89 из 90
Длугопольський вискочив на невеличкий горбочок, зупинився, спостерігаючи, як піднімають куряву на путівці вершники, і серце сповнилося гордощів: його військо, хоробре й надійне!..
Рушив до гаю, та позаду вдарили кулемети. Отаман гнівно зсунув брови — хто з хлопців посмів бавитися? — та зліва також застрочили, Длугопольський зиркнув туди й побачив на узвишші дві тачанки — він не встиг усвідомити, що сталося непоправне, як кінь під ним здригнувся і впав на коліна.
Длугопольський вивільнив ногу із стремена, жеребець мало не зачепив його копитом, отаман відскочив, замахав руками, вимагаючи нового коня, й побачив, як косять з кулеметів його козаків.
“Пастка, — усвідомив нарешті, — ми потрапили в пастку, і це — кінець!..”
— У атаку! — закричав. — Вперед за мною! — і побіг назустріч вершникам. З жахом відчув, що ніхто не почув його, може, й почули, та не підтримали: його козаки, його вірні хлопці тікали від червоних, а ті з тачанок розстрілювали їх…
А він ішов назустріч чорній, щільній, рухливій масі, що невідворотно насувалося на нього, стріляв у ненависних вершників з маузера, не відчував ні страху, ні люті, тільки якесь небувале духовне піднесення, знав: це його останні секунди — ішов і стріляв, поки не накотилися, розтоптали, розчавили, навіть не помітили в азарті атаки…
41
Яковлєв піднявся з Подолу фунікулером на Володимирську гірку, проминув Львівську площу й зупинився біля сорок другого будинку. Постояв, роззираючись, і зайшов до парадного. Мальцев потихеньку югнув за ним, і вчасно: побачив, що Яковлєв дзвонить у квартиру на третьому поверсі. Сюди він заходив удруге, й чекісти знали: у дванадцятій квартирі мешкає Варвара Володимирівна Виноградова — жінка без визначеного роду занять, як здогадувалися у ВДПУ — зв’язкова Центру дії.
Осьмушко стояв біля парадного і розглядав перехожих. Мальцев зупинився поруч, сказав тихо:
— Продовжуй спостереження, я побіг дзвонити…
Він повернувся хвилин через десять, спітнілий і захеканий. Повідомив:
— Зараз будуть…
І справді, через кілька хвилин біля під’їзду сусіднього будинку зупинився автомобіль, з якого вистрибнув Горожанин з двома чекістами в шинелях. Почекали, поки Осьмушко збігав по двірника. Нарешті той з’явився — у кирзових чоботях і ватянці, від нього за версту песло перегаром, і Горожанин запитав суворо:
— Скільки хильнув сьогодні?
— Пиво… Тільки два кухлі…
Горожанин подивився на нього, наче той був не звичайний двірник, а заморське диво, запитав:
— Виноградову знаєш?
— З дванадцятої квартири? Варвару Володимирівну? Гарна жінка й не скупа…
— Отже, знаєш. Зараз подзвониш і скажеш, аби відчинила. Нове розпорядження по прибиранню сходів… Ясно?
Двірник розуміюче глипнув на автомобіль, зміряв Горожанина з голови до ніг допитливим поглядом і запитав:
— Братимете?
— Не твоє діло.
— Шкода… — зітхнув двірник.
— Я тобі дам шкода, — вишкірився Мальцев, — уболівальник знайшовся!
— Та я зроблю все, як наказали, — поясняв двірник, прикривши рота долонею, — але ж кажу: гарна жінка й не скупа…
Чекісти приліпилися по обидва боки дверей, а двірник покрутив ручку дзвінка, Виноградова відчинила, почувши знайомий голос, — Мальцев безцеремонно відштовхнув її і увірвався до помешкання.
Яковлєв сидів біля письмового столу й переглядав папери у теці. Побачивши озброєних людей, почав повільно підводитися, та ноги підігнулися — знеможено опустився на стілець.
— Руки! — скомандував йому Мальцев. Підвів Яковлєва за комір, закрутив йому руки за спину, скримцював, підсунув стілець — запропонував: — Тепер посидь і заспокойся…
Нарешті мова повернулася до Яковлєва:
— Яке маєте право? І хто ви?
— ДПУ, — пояснив Горожанин. — Ось ордер на обшук. Прошу ознайомитися, громадянко Виноградова.
— І що ж ви шукатимете? — Варвара Володимирівна не втратила самовладання, тільки мерзлякувато закуталася в теплу вовняну хустку.
— А може, не варто, Варваро Володимирівно? — запитав її Горожанин. — Учора в районі Новоград-Волинського перейшов польський кордон відомий вам Михайло Олексійович Павлюк, він же Онищенко. Зараз він їде до Києва й не здогадується, що ми контролюємо кожен його крок. Завтра він з’явиться тут, на Львівській, і це буде ще один доказ ваших зв’язків з Варшавою та Парижем… — Горожанин підійшов до столу, поплескав долонею по стосу журналів. — “Новь”… Свіжі номери, які ще не вдалося розповсюдити. І ви, громадянине Яковлєв, прийшли саме по журнали…
— Ви глибоко помиляєтесь, — якомога переконливіше одповів Яковлєв, — я давно знайомий з Варварою Володимирівною й іноді навідуюсь до неї.
— Ви знайомі також із Швайковським та Єдиневським, — пояснив Горожанин, — але, мабуть, також заперечуватимете це. — Взяв зі столу теку з паперами, погортав і запитав: — Інструкції з Парижа? Давно одержали? І що ж пише пан Вакар?
Яковлєв не відповів. Сидів з широко розплющеними і сповненими жаху очима.
“Все, — думав, — ось так приходить кінець. Невідворотний…”
З повідомлення газети “Волинський пролетар” (Житомир)
від 12 листопада 1922 року.
У ніч на п’яте жовтня 1922 р. співробітниками Волинського ДПУ проведені арешти активістів Повстанської Волинської армії. У ліквідації ПВА взяли участь багато трудящих Волині. У своєму виступі на засіданні Житомирської міської Ради голова Волинського губернського відділу ДПУ тов. Голишев, доповідаючи про проведепу операцію, заявив, що “заслуги червоноармійців у справі ліквідації руху величезні. Кожний рядовий червоноармієць, який брав участь у цій операції, виявив незвичайну твердість, свідомість і глибоку відданість Радянській владі. Не менші й заслуги окремих членів професійних організацій, а також незаможників, які надавали всіляке сприяння і особисто брали активну участь у цій відповідальній операції”.
Надзвичайна сесія Волинського губернського суду розглянула справу 285 активних учасників ПВА. Губернський суд встановив індивідуальну вину кожного з притягнутих до відповідальності і застосував гнучкий класовий підхід до вирішення їхньої долі. 45 осіб суд виправдав, 58 осіб звільнив від відбування призначеного їм покарання, 69 осіб приговорив до позбавлення волі від 3 до 5 років. Лише бандитів, куркулів та активних петлюрівців, що брали участь у кривавих нападах, суд присудив до 10 років позбавлення волі, а особливо небезпечних — до розстрілу.
Протокол № 23/159
засідання Малої Президії Всеукраїнського Центрального
Виконавчого Комітету
від 16 травня 1924 р., місто Харків.
Слухали:
1. Клопотання засуджених у справі Київського обласного Центру дії про помилування (допов. тов. Скрипник).
Ухвалили:
1. Встановивши, що контрреволюційна організація Київського обласного Центру дії за всієї контрреволюційності устремлінь її ініціаторів та керівників була лише безсилою і безгрунтовною політикою представників старої буржуазії до відновлення капіталістичного ладу;
Що це намагання було марним завдяки ворожому ставленню до нього з боку широких мас робітничого класу, селянства, а також української та російської інтелігенції, що виявилося в широких демонстраціях та масових зборах трудящих;
Що державна зрада та шпигунство, які незмінно й тісно переплітаються з усілякою контрреволюційною організацією, що має своє коріння поза Радянською республікою, і в цьому випадку мали провідне значення…
Вина засуджених велика, але контрреволюційні устремління їх виявились у безумовній мірі безсилі й безплідні, а самі засуджені небезпеки для Радянської республіки не являють, а потому і зважуючи на дійсне й щире каяття тих, хто вніс клопотання про помилування, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад ухвалює:
У порядку помилування у справі Київського обласного Центру дії замінити встановлену затверджену Верхсудом вироком Київського губсуду вищу міру покарання відносно засуджених Чебакова Сергія, Єдиневського Сергія, Яковлєва Олексія та Виноградової Варвари — десятьма роками позбавлення волі.
Відносно Василенка Миколи, Василенка Костянтина, Толпиги Бориса, Чолганського Леонтія, Смирнова Павла, Онищенка-Павлюка Михайла, що засуджені до різних строків ув’язнення, строк покарання кожному скоротити наполовину.
Голова
Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету
Петровський.
Секретар ВЦВК Буценко.