Останній заколот

Іван Іванович вийшов на ганок у самій спідній сорочці, підставив груди теплому травневому сонцю, витягнув срібного годинника, клацнув кришкою. За півгодини зустріч з Гольдройзом, вони визначать, скільки свіжини потрібно на наступний тиждень, скільки слід закоптити, які ковбаси приготувати. А потім мусять їхати по селах, десять бичків закуплено лише в Семенівці, а вчора Івану Івановичу донесли, що туди приїжджали якісь чоловіки з Хмельника, Конкуренти кляті, отак і псують селян, піднімають ціни.

Тимченко гнівно пограв жовнами: ну чого пхатися в сусідній повіт? До речі, слід обговорити з Гольдройзом і цю проблему, нехай старий поїде до Хмельника, в нього всюди зв’язки та знайомі, треба досягти угоди з тамтими непманами, розподілити, кому куди подаватися; звичайно, комерція тепер вільна й вирвати шматок у конкурента сам бог велить, проте не так вже нахабно, як оце в Семенівці.

Іван Іванович пошкрябав груди й посміхнувся Фросі. Золото — не дочка, ні в кого нема такої красуні, як його кохана доня, до того ж розумниці, та ще й працьовитої. Ніхто її не підганяє, ніхто зранку не будить, а вона, тільки розвидниться, вже на грядках чи ще якусь роботу знайде, все в неї висапане, зеленіє і радіє сонцю, он троянди попід ганком вже викинули пуп’янки, скоро зацвітуть, тішачи око.

Фрося, угледівши батька, кинула сапку й піднялася на ганок, підставивши щоку для поцілунку.

— Я тобі яєчні насмажу з картоплею, — сказала, — і молока гарячого дам, вистачить?

Іван Іванович лише кивнув лагідно, й Фрося побігла до літньої кухні. Нарізала сала — батько полюбляв яєчню з салом, щоб великими шматками й добре підсмажене, — розбила аж півдесятка яєць, апетит у нього нівроку, нехай їсть, невідомо, коли обідатиме, можливо, до вечора доведеться перебиватися сяк-так.

Сало зашкварчало на гарячій пательні, Фрося дрібно порізала картоплю, перегортала ножем, аби не підгоріла й рівномірно підсмажилася, бачила, як батько натягує чоботи, непоспішливо й статечно, й нараз згадала ту жахливу ніч, коли тікали з Почуйок. Перехрестилася дрібно, крадькома від батька, дякуючи богові за спасіння — адже є бог на світі, здається, тільки батькові й вдалося врятуватися. Миколу розстріляно, інших трибунал засудив на різні строки ув’язнення — їхнє щастя, що тої ночі була страшенна віхола й чекісти забарилися в Насташці, дісталися Почуйок лише вранці, а вірна людина від Борового примчала раніше — попередила… Вони з батьком покидали в сани найнеобхідніше, запрягли двійко ситих коней і, обминувши Білу Церкву, подалися на захід. Тут, у Бердичеві, жила батькова сестра, вона й знайшла їм оцю кам’яницю, батько ходив навколо неї і завзято торгувався, хоча й казав: продають мало не за безцінь. Дяка богові, голова міської ради добре знав тітку Горпину й швидко, не заглиблюючись у суть справи, оформив купівлю.

Фрося з жахом згадувала ту темну, морозну, вітряну ніч, коли батько гнав коней, обминаючи села — всюди ввижалися чекістські засідки, — й трохи заспокоїлися лише вранці під Фастовом: там переднювали в знайомого селянина; добре, коли скрізь є знайомі, до того ж село віддалене, лісове, міліція до нього рідко коли потикається…

Далі до Бердичева їхали вже спокійно, та все ж перша жахлива ніч, мабуть, далася взнаки: невдовзі у Фросі почалися перейми й народилася мертва дівчинка. Фрося поплакала трохи, проте швидко заспокоїлася, либонь, не тому, що кохання давно перегоріло й лише інколи згадувала Миколу Якубовича, вона й не побачила тої істоти, не відчула доччиного тепла, тітка Горпина поховала немовля біля церкви, і Фрося іноді з гіркотою думала, що її навіть не тягне на доччину могилку. Все, пов’язане з Якубовичем: і перше освідчення під грушею, і вінчання в насташківській церкві, і образа та гнів, коли писала на нього листа, виказуючи сільрадівцям, — усе видавалося давнім і не вартим уваги. Перегоріло, минулося і забулося — відкраяний шмат…

Фрося мимоволі зиркнула на сусіднє подвір’я й зашарілася. Скоса глянула на батька, чи не помітив її збентеження, та Іван Іванович, узувшись, зосереджено солив великий кусень чорного хліба — завжди починав сніданок саме з цього, вважаючи, що саме чорний хліб та сіль додають чоловікові сили й снаги: недарма ж у людей звичай — зустрічати дорогих гостей хлібом-сіллю. Пращури були не дурніші за нинішнє покоління й знали, що роблять.

Батько вже доїв яєчню і випив молоко, а за порічковими кущами ніхто не з’являвся, і Фрося затривожилася: невже прогавила?

Від воріт почулося форкання коней, батько, прихопивши брезентовика, хоч небо й не віщувало негоди, подався до хвіртки, й Фрося пішла проводжати його. Приїхав сам Гольдройз, сидів у ресорній прольотці, відкинувшись на спинку й спираючись на затиснутий поміж лакованих чобіт ціпок із срібною головкою, зовсім як старорежимний пан чи багатий купець, але ж він як був купцем, так купцем і лишився, змінилася тільки назва — непман, а втім, яке це має значення, тож Іван Іванович ще біля хвіртки шанобливо скинув кашкета, хоч у душі й зневажав Гольдройза, вважаючи паршивим євреєм.

Гольдройз поворушився у прольотці, й ресори під його вагою одразу заграли й зарипіли. Не повертаючи голови, ледь кивнув на вільне місце поруч себе й запросив:

— Сідай швидше, Ванько Ванькович, бо поспішаю.

Тимченко посміхнувся догідливо, хоч Гольдройзова зверхність і огидна звичка називати його Ваньком Ваньковичем дратували до краю. Нічого, подумав, здається, ще не все втрачено, люди подейкують, неп розхитає совдепи, прийде якась нова влада, а від демократії до вільної України — один крок, і настане черга Гольдройзові посміхатися йому, Тимченкові. Отоді й пригадає Ванька Ваньковича цьому пихатому жидові.

Іван Іванович протиснувся у прольотку боком, намагаючись не зачепити Гольдройза — усьому свій час, і лише терплячий досягає жаданого.

Коні одразу пішли риссю, Фрося подивилася вслід батькові, постояла трохи біля хвіртки, та згадала про сусідську садибу, поправила квітчасту кофтину на грудях і подалася на город. Мала полоти моркву попід сараєм, та зупинилася біля самої межі й почала обкопувати порічки, хоча землю біля них уже було розпушено. Працювала, а куточками очей стежила за ганком. Нарешті побачила його, серце тенькнуло, проте Фрося нічим не виказала хвилювання, навіть нахилилася до куща, удаючи, що нікого не помітила. А він затримався на високому ганку роззираючись, мабуть, побачив квітчасту Фросину кофтину серед порічкових кущів, бо збіг, голосно гупаючи чоботами, по дерев’яних сходах і зупинився за кілька кроків від неї. Лише тоді Фрося розігнулася, примружилася проти сонця і усміхнулася, буцім тільки-но угледівши його.

А він стояв зовсім близько, також усміхнений, ставний, високочолий і русявий, у гімнастерці з нашитими на грудях синіми “разговорами”, як повідомила сусідка, командир кавалерійського полку, тобто полковник по-старому.

Але хіба такі молоді можуть бути полковниками?

Фрося, звичайно, не повірила сусідці — тітка Мар’яна, хоч і проноза, хоч, здається, ніщо не вбережеться від її злостивих очей, певно, не розуміється на військових званнях та чинах, але хіба так то вже важливо, командир полку чи роти, головне — вродливий, привітний і очі світяться, либонь, так само світилися очі в Якубовича, коли освідчувався їй під грушею в Почуйках. Та, може, того поручика й не було в її житті, а цей стоїть за порічками й дивиться світло та лагідно.

Фрося мимоволі знов усміхнулася і побачила, як заіскрилися в нього очі.

— Оце вже вкотре бачу вас, а не знаю навіть, як звуть, — сказав, і ці слова прозвучали, мов музика.

— Фросею.

— А мене Сергієм.

Він ступив уперед і, мабуть, хотів подати руку, та збагнув, що не дотягнеться через кущі, і зупинився на півдорозі. Тоді Фрося рішуче розсунула порічки й вийшла до нього, стала за крок, та побоялася зустрітися з ним очима, дивилася лише на сині “разговори”, нашиті на гімнастерці, й не бачила нічого, крім них. Раптом подумала: саме ці “разговори” і мають роз’єднувати їх, адже він червоний командир, а вона ж наче проти всіх червоних, її батько весь час боровся з ними. Проте чомусь не відчуває ворожості до цього молодика, навпаки, він подобається їй, очікувала ж на нього з самісінького ранку, й зараз серце б’ється присилено.