Останній заколот

— Яка може бути зброя у духовної особи! — обурено вигукнув отець Леонтій, але це не справило враження на вартового. Хитро підморгнув і мовив:

— Бачили всяке… А у вас? — обернувся до вершників.

Іван Іванович похитав головою, а Вовк витягнув з внутрішньої кишені піджака наган, підважив на долоні й подав неохоче. Вартовий повеселішав і опустив гвинтівку.

— Проходьте, — вказав на ганок, — вас уже чекають.

У чисто прибраній кімнаті за довгим столом, збитим із дбайливо виструганих дощок, сидів чоловік у військовій гімнастерці з портупеєю. Побачивши отця Леонтія, він обійшов стіл і потиснув священикові руку. Потім поздоровкався з Іваном Івановичем, зміряв поглядом Вовка, та не сказав нічого — підсунув стільця і вмостився на ньому, наче прапорщик мало цікавив його.

Вовк також присунув собі стілець, сів, вільно поклавши ногу на ногу і демонструючи цілковиту незалежність. Це не дуже сподобалося чоловікові в гімнастерці, бо зсунув брови й запитав:

— То як справи?

Це запитання не стосувалося нікого конкретно, та ініціативу взяв на себе отець Леонтій:

— Справи наші втішними поки що назвати важко. І ви, Володимире Антоновичу, знаєте це не гірше за пас. Тут усі свої, тому й говоритиму відверто. Починаємо фактично на порожньому місці, вкотре вже починаємо, панове, і не можемо не враховувати, що всі попередні спроби виявились невдалими. Цей факт прикрий, але він свідчить також про те, що нині за визвольну справу взялися люди загартовані, досвідчені та ідейні, я б сказав, еліта, яка не зневірилася, а навчилася на поразках. Набралася досвіду й люті, так, люті й ненависті до більшовиків, які спаскудили наше життя. Можливо, це наш останній шанс, може, я помиляюсь і наше зрушення також не дасть сподіваного успіху, ми загинемо у смертельному двобої, — отець Леонтій випростався, наче казав проповідь парафіянам, очі в нього спалахнули й голос зазвучав, мов церковний дзвін, — але я не бачу іншого виходу: перемога або смерть, відступати нема куди, бо сам факт відступу означає смерть, трохи, може, повільнішу, ніж у бою, та все ж неминучу.

Грунтенко не зводив з отця Леонтія очей, і вони зблискували іронічно.

— Не треба бути таким категоричним, отче, — обірвав нарешті священика. — Я ще хочу жити, та й шановне панство, якщо не помиляюсь, також не поспішає туди… Однак маєте рацію, ризик великий, і тільки справді відважні люди стають до наших лав. — Сказавши це, подивився на Вовка, й прапорщик зрозумів його.

— Здасться, я тут єдиний, кого ви бачите вперше, — подав голос Петро, — Проте сподіваюсь, що деяку інформацію про мене ви вже зібрали.

— Інакше не мав би честі розмовляти з вами, — погодився Грунтенко.

— Отже, знаєте, що я обіймав посаду заступника начальника центроштабу Козачої ради.

— Уточнюю: не знаю, а чув…

Вовк дістав шматок полотна.

— Прошу ознайомитися.

Грунтенко підніс полотнянку до очей, уважно вивчив її.

— Документ справжній. І нам відомо, що вам, прапорщику, випадково вдалося уникнути арешту. Але саме ця випадковість і насторожує мене…

Вовк розвів руки.

— На жаль, маю лише довідку, видану червоними.

— Можна з нею ознайомитися?

— Прошу.

— Довідка уманської лікарні?

— Так.

— Хворіли на тиф?

— Там сказано. Ледь видряпався.

— А як потрапили в Умань? Адже, як мені відомо, діяли в районі Таращі.

— Я захворів саме тоді, коли почалися арешти. У домі Борового, — збрехав Вовк, знаючи, що найближчим часом перевірити це буде важко. — Перед тим був у Києві — готували до повстання й терору підпільні осередки. Саме з Києва її відрядили мене по зброю до Таращі, а тут хвороба. Боровий, точніше його дочка та жінка, встигли попередити Івана Івановича, — кивнув на Тимченка, — я ж випадково затримався на одному з хуторів, а потім мене з фальшивими документами переправили в Умань…

— А тепер ви знову хочете воювати з більшовиками? Не обпеклися?

— Дивне запитання, Володимире Антоновичу. — Вовк вирішив піти у наступ. — Вибачте, але я трохи знаю про вас, звичайно, не все, та вісті не лежать на місці. Принаймні, що потрапили сюди з генерал-хорунжим Тютюнником. Волів би запитати те ж саме і у вас, бо виправдатися вже буде важче.

— Так, — роздумливо відповів Грунтенко, — рейд генерал-хорунжого виявився невдалим.

— І скількох з вас тоді порубала червона кіннота? — не вгамовувався Вовк.

— Це була трагічна помилка, — визнав Грунтенко. — І ми намагатимемося не повторити її.

— Як саме?

— По-перше, ми пробуємо падати неорганізованому рухові опору ідейного спрямування. На базі банди Таргана вдалося утворити загін, який визнав платформу УНР. Крім того, хочемо консолідувати сили, залучити нових бійців і об’єднатися з іншими повстанцями Полісся. Намацати зв’язки з Києвом. Більшовики задоволені, що ліквідували Цупком і Козачу раду, проте нам достеменно відомо, що повністю знищити київське підпілля їм не вдалося: серед інтелігенції там ще міцні антисовдепівські настрої. Коротше, якщо все це з’єднати, вимальовується не така вже й невтішна картина.

— Якби уявляв її іншою, не шукав би зв’язків з вами, — погодився Вовк. — Тепер кожен багнет має бути на обліку.

— Радий, що знайшли спільну точку зору.

— То що накажете, пане отамане? Я — офіцер, і звик викопувати накази.

— Не сподівався на іншу відповідь. — Грунтенко замислився на мить. — Загін у нас, прапорщику, поки що не дуже великий — сотня бійців, проте дати вам чоту чи відділення зможемо. Та чи варто? Покладемо на вас інші обов’язки: поїдете до Києва — треба поновити контакти з рештками антибільшовицького підпілля, а через нього спробуємо встановити зв’язок з Центральним штабом. Вихід на закордонні антисовдепівські центри — сьогодні найголовніше. А ви, наскільки я розумію, зможете знайти в Києві потрібних людей.

Вовк кивнув. З одного боку, план Грунтенка ніби й влаштовував його, та не буде ж він справді зв’язувати петлюрівський загін з тими, хто зачаївся в Києві. Його завдання — вийти на шпигунське кубло, а цей тютюнників посіпака, певно, не має зв’язку з націоналістичними верховодами й навряд чи допоможе йому виявити шпигунів. Однак, якщо вдасться ліквідувати банду, це також непогано. Тому й мовив після роздуму:

— Самі знаєте, київські осередки Козачої ради розгромлені. Вірних людей я там навряд чи знайду. Л якщо й надибаю, не обійдеться без довгої перевірки. Чи варто, враховуючи все це, посилати мене до Києва?

— Не гарячкуйте, прапорщику. Ви матимете в Києві явку, до того ж надійну, канал зв’язку з закордоном, започаткований ще Савинковим — сподіваюсь, ви чули, що Борис Вікторович був майстром таких справ?

— Звідки ж? Я не шпигун, а офіцер, і, якщо відверто, усі ці секретні фіглі-міглі мені бридкі.

— Віддаєте перевагу конкретним діям? — Глипнув на нього очима Грунтенко. — Персонально рубати й стріляти?

— Я три роки просидів у мокрих окопах, а там було не до сентиментів.

— Доведеться перекваліфікуватися, прапорщику. Невже не збагнули: завдання у вас почесне й важливе, варте цілої бойової операції. До того ж, дуже небезпечне. Ми зупинилися на вашій кандидатурі ще й тому, що більшовики, як правило, гуманно ставляться до хворих та поранених. Ви зі своїми документами про тиф викликатимете співчуття.

— Співчуття співчуттям, але не маю грошей, — пробуркотів Вовк, — сиджу на мілизні.

— Нехай це вас не турбує. Що-що, а гроші маємо.

“Звичайно, пограбували поштовий вагон”, — майнуло У Вовка. Запитав, удаючи наївність:

— Спадок генерал-хорунжого?

Грунтенко посуворішав:

— На жаль, Котовському вдалося розгромити й наші тили. Але гроші є. Отже, завтра одержите паролі і явки. Ви щось хочете сказати нам, отче? — перехопив виразний погляд священика.

— Так, знаєте… — знітився той. — Якщо ви вже забалакали про гроші… Хотів би… — Замовк збентежено.

— Кажіть уже…

— Справа делікатна, краще віч-на-віч…

Вовк підвівся:

— Прошу… — І вийшов з кімнати.