Останній заколот

Мальцев полишив кабінет з почуттям гордості: може, справді через випадкове оголошення вийдуть на контриків? Чи хоча б спекулянтів або якихось інших гадів? А хто вивів? Помічник оперуповноваженого Мальцев — завдяки гострому розумові й допитливості! І переведуть тебе, товаришу Мальцев, з помічників в уповноважені. Що ж, він не заперечуватиме. Не тому, що прагне вибитися в начальство, просто приємно, коли тебе відзначають… І треба буде якось тонко натякнути про підвищення цій гордячці Ліді. Оперуповноважений ДПУ — вважай, навіть у такому величезному місті, як Київ, оперуповноважених мало не по пальцях рахуватимеш, і нема рації тобі, красуне, відвертати свого гарного носика…

…Зачинивши двері, Павлюк обернувся до Тетяни Пилипівни.

— Ну як?

— Радіти б треба, — посміхнулася та легковажно. — Нарешті учень зголосився.

— А-а… — розпачливо махнув рукою Павлюк. — Чомусь це подобається мені цей візитер. Повинна прибути людина з Варшави чи навіть з Парижа, назвати пароль, а з’являється якийсь голодранець у косоворотці, шулявський пролетар з нахабними очима й бажає брати уроки гімнастики. Як хочеш, а мені це не подобається. Більше того, насторожує і навіть лякає.

— Не перебільшуй. За оголошенням завжди може хтось з’явитися, не злякало ж тебе, коли позавчора об’явився студент.

— То ж студент, йому справді треба зубрити латинь. А кому зараз потрібна гімнастика? Я б ще повірив, коли б з’явився непманівський синок чи сам підстаркуватий ожирілий непман, а у цього типа очі голодні й підозріливі, обсвердлив мене, мов буравчиком, хіба такому потрібна гімнастика? — Павлюк замислився і докінчив рішуче: — Сьогодні ввечері переїду на Печерськ. А ти після шостої зірвеш об’яви. Скільки наклеїла?

— Як було обумовлено: три. Біля базару та на Бульварно-Кудрявській. А коли ще хтось з’явиться?

— Поясниш; учитель захворів. Чи поїхав на село по продукти. Хіба мені тебе вчити, Тетяно?

— Шкода… — Жінка підвела на Павлюка очі. — У мене тобі було, здається, не так уже й погано…

— З болем у серці… — Павлюк притиснув долоню до серця. — Так, з болем у серці полишаю тебе, але, сподіваюсь, ненадовго. — Не брехав, бо господиня справді подобалася йому. І це ж треба, все було в ажурі: окрема пристойна квартира, розкішна жінка й не менш розкішне двоспальне ліжко; у Києві ще два тижні, лише потім підводою до Полонного, а далі — Варшава, й на тобі — все собаці під хвіст…

А може, він даремно перестрашився? Може, якийсь злодюжка скористався з зручної нагоди й прийшов обдивитися квартиру, котру потім хотів обчистити? Але ж навіть найтупіший злодій збагнув би: якщо вчитель зазиває учнів, справи кепські, й у нього навряд чи багато візьмеш…

Коротше: сигнал тривоги одержано, а ти — стріляний горобець, тобі з робітничо-селянською міліцією зустрічатися не випадає, то більше — з чекістами. Вони тебе розкусять за добу чи навіть швидше. Звідси мораль: до побачення і вам, шановна Тетяно Пилипівно, і вам, охоронці законів і порядку в Совдепії. Добре, що навіть Тетяна не знає його нової адреси на Печерську.

Але зовсім обривати контакти не можна: явка надійна, заснована самим Савинковим, і ще може знадобитися. Попередив:

— Можливо, Тетяно, сюди навідається вірна людина. Запитає, звичайно, про гімнастику чи латинь, а потім назве пароль: “У Лаврі сьогодні обідню служить отець Михайло”. А ти відповіси: “Не Михайло, а Тимофій”. Цього чоловіка влаштуєш у себе. А я в понеділки і п’ятниці посилатиму сюди свою людину. Через неї триматимемо зв’язок.

— Але ж я так звикла до тебе! — із сльозою в голосі заперечила Тетяна Пилипівна.

— Через місяць, — запевнив Павлюк. — Я повернусь рівно через місяць, якщо нічого не станеться. Тобі ніщо не загрожує, ти весь час у Києві, і у всіх на очах, за тебе чекісти не зачепляться, а в мене гріхів вистачає… Але я вірю в нашу щасливу зірку, Танюшо. Отже, через місяць…

12

Отець Леонтій косив сіно. Скинув підрясник, лишився в білих полотняних штанях і розстебнутій лляній сорочці, дихав рівно, хоч піт струмочками стікав по грудях.

Косячи, отець Леонтій забував про все: і про парафіян, і про свою обдерту церкву, і про знахабнілих сільських комсомольців, які минулого тижня поставили у клубі антирелігійну виставу, насмілилися навіть недостойно натякати на нього, священика, а він змушений був проковтнути цю образу.

Весь тиждень у отця Леонтія був поганий настрій, наступи холодної люті обривали серце, відпустило лише тепер, серед медвяних трав, під безхмарним небом, серед природи, сповненої істинно божої благодаті.

Кладучи рівні й довгі покоси пахучої трави, отець Леонтій усвідомлював, що ця насолода працею дісталася лому від пращурів, які, певно, косили ці луки ще за князя Володимира — так само, як він, у домотканих штанях і розстебнутих на зрошених потом грудях сорочках. Ходити воші в княжих дружинах проти половців і вирощували жито на відвойованих у ліса нивах, збирали мед у бортях і полювали турів, кохали дітей і спокійно вмирали, знаючи, що так буде вічно: темний ліс, медвяна трава й заспокійливе кумкання жаб у близькому болоті.

Отець Леонтій подумав: самий лише пряний запах зубрівки, либонь, кращий за всі аромати світу. Жадібно вдихнув повітря й зупинився, щоб направити косу. Залізо застогнало під бруском, завищало, скаржачись, — отець Леонтій обтер рукавом піт з чола, провів, граючись, наточеним лезом по траві, й вона лягла йому під ноги покірно і якось принижено, наче пройнята своєю ницістю перед людською всевладністю.

Отець Леонтій ступив крок, коса завищала, та він не відчув у руках ніякої ваги, наче коса літала сама собою, а він лише ступав слідом за нею.

Нараз отець Леонтій усвідомив, що саме зараз, на заквітчаному лузі, під безмежним небом з поодинокими хмаринками, він значно ближчий до бога, ніж у храмі, перед вівтарем, серед мальованих святих, ледь видних у мерехтливому світлі свічок.

Згадавши церкву, отець Леонтій зненацька відчув різкий запах ладану. Чомусь цей запах завжди асоціювався в нього зі смертю, а в потойбічне життя отець Леонтій не дуже вірив, як не вірив і в деякі християнські догми. У бога зирив, у те, що все в світі підпорядковане божественному розумові й має бути підвладне вічним канонам, усвідомлював і себе, як намісника бога, як справжнього пастиря людських душ, хай лише на невеличкому терені, поки що у двох селах, але справді тільки поки що: вірив у свою щасливу зірку і в те, що до голосу його колись прислухатимуться, як до одкровень пророків.

А чому б і ні?

Розуму йому не позичати, енергії також, от тільки б скинути червоних, які оголосили святу церкву дурманом, навіть слова які непотребні вигадали — “опіум для народу”…

Не розуміють, що на десяти заповідях християнства тримається всенький світ, що ці заповіді вигадав не бог, а самі люди, що заповіді є результатом людського буття і людського досвіду і що, зрештою, під якимось іншим соусом, але й більшовики змушені будуть згодом визнати, що в цих заповідях є сенс. І що біблія — одна з наймудріших книг у світі. Звичайно, є в пій протиріччя і навіть з точки зору суворої логіки нісенітниці, однак в яких книгах нема протиріч? Навіть у Льва Толстого, якого отець Леонтій, незважаючи на відлучення письменника від церкви, читав і шанував, багато таких протиріч, і більшовицький лідер Ленін наголосив на них у якійсь своїй праці.

Отець Леонтій раптом спіймав себе на тому, що з повагою подумав про більшовицького лідера, й розпачливо похитав головою. От до чого доводить одноманітна праця й божественна поліська природа! До благодушшя, до смирення й розслабленості, а часи нині такі, що про спокій не може бути й мови. Червону заразу треба косити, як цю траву, швидко й жорстоко, нехай падає і висихає, під корінь її, щоб і сліду не лишилося…

Однак, подумав отець Леонтій, на жаль, усе на світі лишає свій слід. От і червоні безбожники, якщо навіть зліквідувати їхню владу, полишать по собі слід, і з цим треба рахуватися.