Останній заколот

Домовилися зібратися о п’ятій, після обіду. Марія Данилівна застелила стіл накрохмаленою і бездоганно випрасуваною скатертиною, самовар сяяв у кіпці столу, як сонце, і здавалося, що сонце справді завітало до цієї великої кімнати, обставленої трохи старомодними, але добротними меблями з мореного дуба.

Микола Прокопович одягнув сірий костюм з м’якої вовни і сіру краватку в дрібні горошини — це трохи скрадало вік і надавало деякої легковажності. Таким він дозволяв собі бути в дружніх компаніях, серед однодумців, коли розслаблювався, не контролював кожне слово, що було зовсім необхідно в аудиторії чи навіть у професорській кімнаті — туди Микола Прокопович з’являвся в строгих темних костюмах й навіть рідко коли посміхався.

Першим з’явився колега — професор Вищого інституту народної освіти Павло Петрович Смирнов. Як завжди, рвучкий і нестриманий, у вельветовій куртці й без краватки, не професор — анархіст. Очі блищать і жестикулює, наче хоче наголосити, що кожне мовлене ним слово вагоме й сповнене незвичного змісту. Чомусь Миколі Прокоповичу здалося, що Павло Петрович, як і належить справжньому анархістові, у паузі між своїми тирадами вихопить з кишені пістолет і розстріляє співрозмовника, а потім ввічливо вибачиться за звершене.

Але все ж професору сорок один рік і, кажуть, вміє таки привернути увагу — студенти бігають на його лекції.

Микола Прокопович зустрів Смирнова на порозі й приготувався витримати словесний залп, та знову задзеленчав дзвоник — судячи з перебільшено радісних вигуків Марії Данилівни, прийшли Костя з Надією, і Микола Прокопович, подарувавши Смирнову лише люб’язну посмішку, ступив до передпокою.

Братова дружина подобалася йому, він іноді ловив себе навіть на недозволених думках, Надя здогадувалася про це, бо зрідка, коли ні Костя, ні Марія Данилівна не могли побачити, пускала йому очима бісики, і Микола Прокопович червонів, як гімназист шостого класу.

Надя полюбляла яскраві й відкриті сукні, що підкреслювали її принади, проте сьогодні одягнула темну блузку з коміром під самісіньке підборіддя. Й Микола Прокопович раптом подумав: усе, що братова сховала під кофтиною, окреслилося вдвічі виразніше.

Надя підставила Миколі Прокоповичу свіжу рожеву щічку, й він цмокнув її не без приємності. Однак, на жаль, не зміг приділити братовій більше уваги, бо Костя підвів високого, худого, вузькоплечого й чорнявого чоловіка.

— Леонтій Едмундович Чолганський, мій давній знайомий, мабуть, ти чув про нього…

— Чув, звичайно, чув… — Люб’язно посміхнувся Микола Прокопович, подумавши: скільки таких адвокатів середньої руки кружляло колись у Києві…

— Ви не заперечували, коли Дума обирала мене головою сирітського суду, — сказав Чолганський, і Микола Прокопович згадав: попередній голова прокрався, власне, вони прокрадалися всі, певне, не був винятком і цей Чолганський. Що вдієш: сама система стимулювала хабарі й крадіжки, й недарма їхня кадетська фракція в Державній Думі намагалася ввести хоча б умовний контроль за діяльністю царських чиновників.

“Не прислухалися, — подумав раптом Микола Прокопович, — генеральськими та камергерськими мундирами пишалися, в Державній раді засідали ваші високопревосходительства, на кадетів, як на лютих псів, озиралися, тепер би кланялися і перші руку подавали, а слід було самим на думську демократію орієнтуватися — не було б ні революцій, ні громадянських війн, ні розстрілів, у крайньому разі, позбавилися б розшитих золотом мундирів, але сиділи б у своїх маєтках, їздили б в екіпажах, запряжених орловськими рисаками, чи навіть у модних нині автомобілях”.

Нараз Микола Прокопович із сумом згадав свій автомобіль, у якому він як товариш міністра роз’їжджав у Петрограді — і треба ж, поставили не на ту конячину, знаття б — по шиї Керенському, базікало нещасний, демагог клятий, запевняв, що державне кермо в надійних руках…

Спогади засмутили Миколу Прокоповича, й він мало не прогавив прибуття Чебакова з Вакаром. Тим паче, що прийшли вони непомітно — дзвоник тенькнув обережно й невпевнено, наче за дверима стояли не закордонний емісар партії кадетів і колишній київський прокурор, а двірник чи навіть жебрак. Проте, побачивши у дверях Вакара, Микола Прокопович одразу оговтався, широко розкинув руки, демонструючи і приязнь, і повагу, і слов’янську широту Душі.

— Боже мій, — вигукнув голосно й щиро, — кого ми бачимо! Машенько, зустрічай дорогих гостей, і це ж треба — з самого Парижа на нашу Тарасівську!

Марія Данилівна подала руку Вакарові дещо маніжно й посміхнулася запобігливо, немов пробачаючись за провінційну сірість, але мовила багатозначно, натякаючи, що життя жахливе й несправедливе до них:

— Сподіваюсь, ви пробачите нашу невлаштованість… Бо самі розумієте!..

Вакар відповів, торкнувшись губами пальців господині:

— На чужині теж не з медом…

Марія Данилівна округлила очі й вигукнула:

— Усе змішалося в нас! Але найбільше доводиться страждати від відсутності справжнього товариства. Ви уявляєте, доводиться спілкуватися з товаришами… Двірник, який на свята приходив на кухню і одержував чарку, сьогодні вранці каже: “Товаришко Василенко, вам доведеться по вівторках прибирати чорні сходи…”

— Жахливо! — погодився Вакар. — І якщо так піде далі… — він не договорив і лише безнадійно махнув рукою.

— Прошу, — мало не проспівала Марія Данилівна, пропускаючи гостей до вітальні. Вина заспокоїлася, збагнувши, що Вакар не засудить її за чай з домашнім печивом, і заклопоталася біля столу, розставляючи чашки.

Микола Прокопович на правах господаря зайняв чільне місце в кінці столу, посадивши праворуч від себе Бакара з Чебаковим. Далі примостився Костянтин Прокопович, а за ним, біля самовара, Надя. Навпроти сіли Смирнов, Чолганський і Марія Данилівна — вони з Надею почали наливати чай.

Микола Прокопович обвів присутніх поглядом, мов сфотографував. Подумки дав оцінку кожному: ну, Костя з Надією — свої люди. Далі — Чебаков. Лисий, череп навіть виблискує, чоло високе, вилицюватий, брови кошлаті, очі темні й жорсткі. Справді, прокурор, такий без жалю пошле тебе на каторгу і одразу забуде.

Вакар — на півголови нижчий від Чебакова, волосся напомаджене й гладко зачесане, й пахне від Миколи Платоновича непоганим одеколоном. Ніс довгий, такі називають чомусь шнобелями.

“А може, єврей? — майнула думка. — Прізвище підозріле й шнобель, проте перебував у Петербурзькому комітеті партії кадетів, а туди євреєві пробитися було важкувато. Це у більшовиків з меншовиками вони на перших ролях, а кадети все ж шанувалися… Хоча в останні роки перед революцією у Петрограді робилося чортзна-що…”

Навпроти Бакара Смирнов. З цим усе ясно, в принципі вони з Павлом Петровичем одного поля ягоди, та й Чолганський як на долоні. Але ж — адвокат, звик продаватися якнайдорожче, та хіба це такий вже великий гріх? Якщо розібратися, кожен із смертних такий, кожен хоче смачно поїсти й попестити такі груди, як у Наді, а за це ж треба платити… І кожен заробляє гроші стосовно своїх знань, здібностей і навіть нахабства…

Подумавши про нахабство, Микола Прокопович ураз заспокоївся: так, від цього Чолганського за версту тхне нахабством, і це визначає його сутність. З такими типами йому доводилося зустрічатися досить часто, й він виробив лінію поведінки з ними: іноді можна трохи й попустити, але краще триматися на віддалі, як начальник з підлеглим…

Вакар, відсьорбнувши чай, обдарував господаря посмішкою, подумавши: здається, цей професор Василенко саме такий, як його охарактеризували в Парижі. Карташов, член ЦК партії кадетів, ще до революції кілька разів зустрічався з Василенком і попереджував: зірок з неба не хапає, проте чіпкий у суто житейських питаннях, вміє потрапити в течію.

Далі — прокурор Чебаков. У цього, мабуть, усе розставлене по поличках. Людина надійна, не продасть. Далі професор Смирнов, здається, небезталанний, либонь, найцікавіший в усій цій компанії, бо Чолганський також не дуже симпатичний — типовий проноза, правильно казав про нього Чебаков: людина без принципів.