Страница 10 из 90
Костянтин усівся поруч на лавочці, обтер спітніле чоло зіжмаканим носовичком і запитав:
— Давно чекаєш?
Микола Прокопович дістав із жилетної кишеньки срібного швейцарською годинника, клацнув кришкою. Хотів сказати, що Костя спізнився на дев’ять хвилин, і прочитати невеличку лекцію про пунктуальність, яка є ввічливістю королів, але брат надто добре знав його і випередив, пояснивши:
— Тобі добре — від Тарасівської кілька хвилин пішки, а я мало не півгодини чекав трамвая, спробуй не запізнитися!
Микола Прокопович вже хотів був зауважити, що в таких випадках беруть візника, та вчасно схаменувся: при скромній зарплатні службовця губстатбюро не дуже розвернешся — навіть йому, професору інституту народного господарства, сутужненько, а в Кості ще молода жінка, яку треба одягати…
— Вчора я одержав твою записку, — мовив примирливо, — і, як бачиш, з’явився для розмови.
Останнім часом вони спілкувалися рідко: у кожного свої справи, до того ж, Марія Данилівна не дуже симпатизувала Костиній Наді, вважаючи її трохи вульгарною. У глибині душі Микола Прокопович не погоджувався з жінкою — справді, Надя одягається виклично, оголюючи те, що з пуританського погляду Марії Данилівни слід приховувати, але хто сказав, що цей погляд єдино правильний? Бо Наді справді є що демонструвати, й сам Микола Прокопович не раз задивлявся на її вміло підкреслені жіночі достоїнства.
Костянтин Прокопович огледівся і повідомив притишено:
— Цікаві новини, Миколо. І потребують обговорення.
Микола Прокопович провів ціпком по піску пряму лінію.
— Черговий заклик більшовицьких лідерів? — промимрив зневажливо. — Наслухалися!
— Я б не турбував тебе заради цього… — Костя скинув піджак і сперся на спинку лавочки. — Справа в тому, що до Києва приїхав Вакар.
— Микола Платонович?
— Власною персоною. Твій колишній колега по партії.
— Наскільки мені відомо, Вакар у Парижі.
— Існують залізниці та інші шляхи сполучення.
— Невже це справді можливо? Із самого Парижа до нашого ведмежого барлогу!
— Ідеї! — повчально мовив Костянтин Прокопович. — Ідеї рухають світ. Завдяки ним і прибув до Києва Вакар.
— Проте існують кордони, прикордонники, чекісти…
— Не будь таким наївним. Я сам перетинав кордон з фальшивим паспортом.
— Мабуть, ти маєш рацію. І як тебе знайшов Вакар? Чого він хоче?
— Прагне того, що й ми: повалення більшовицької диктатури. Заради пустопорожньої балаканини навряд чи приїхав би з Парижа.
— Так, так… Звичайно, в Миколи Платоновича світла голова, до того ж я чув, що він брав участь у створенні за кордоном якоїсь антисовдепівської організації.
— Усі емігрантські організації не визнають більшовиків, — ствердив Костянтин Прокопович. — Та й не тільки емігрантські. Вакар вийшов на мене через Чебакова.
— Що за один?
— Невже не знаєш? Колишній царський товариш прокурора. Давав санкцію на мій арешт.
— Давні знайомі? — Іронічно посміхнувся Микола Прокопович. — І ти не затаїв зла на нього?
— Як і він на мене. Керенський призначив Чебакова прокурором Київської судової палати, а втім, ти міг і не знати його — для тебе Чебаков був тоді дрібнотою. Тепер радслужбовець: десь у губернському бюро по денаціоналізації майна.
— Більшовики пішли на денаціоналізацію? — щиро здивувався Микола Прокопович. — Світ перевернувся!
— Але ж виключно дрібного майна, — уточнив Костянтин. — У зв’язку з непом. І на цьому можна добре погріти руки. У Чебакова нюх, завжди знав, що й де погано лежить.
— Колись він добряче залив тобі сала за шкуру? — Пильно зиркнув на Костю брат.
— Було, та загуло, — відповів той безжурно. — Коротше, Вакар запропонував Чебакову зібрати кілька надійних осіб — приїхав з якимись пропозиціями й хоче радитися з нами.
Микола Прокопович знову поплямкав губами, обмірковуючи почуте. Запитав:
— Як вважаєш, слід погодитися?
— Чим ризикуємо?
— Як чим? Невже не розумієш: людина нелегально перетинає кордон, збирає в Києві однодумців… Напевно, Вакар не погоджував з чекістами проведення цих зборів і не відвідував губвиконком…
— Йдеться не про мітинг, а про зустріч у вузькому колі надійних людей. За умов суворої конспірації.
— Так-то воно так… Одначе газети читаєш і знаєш, чим це може скінчитися? Он українці як пролетіли! Спочатку Цупком погорів, а потім Козача рада…
— Але ж і ми — Василенки… — реготнув Костянтин. — І ніщо українське нам не чуже.
— Ні ти, ні я ніколи не були націоналістами.
— Може, це якийсь дідько був міністром у Скоропадського?
— Облиш, наче не знаєш, хто насправді був господарем!
— Чесно кажучи, зараз я не був би проти й самого Петлюри.
— Що ж, Бакара треба послухати, — вирішив Василенко-старший.
— Завтра, в тебе на квартирі.
— Чому в мене? — поморщився Микола Прокопович.
— А тому, дорогий, що тебе, як професора, досі не ущільнили. Ми з Надею маємо трьох сусідів-пролетарів, Чебаков тулиться в двох невеличких кімнатах, і лише ти займаєш окрему ізольовану квартиру. До того ж з чорним ходом.
— Добре, — нарешті не дуже охоче погодився Василенко-старший. — Завтра зранку в мене лекції, а після обіду я вільний.
— О третій дня — це тебе влаштовує?
— Цілком. Хто буде, крім Чебакова?
Костянтин розвів руки.
— Сувора конспірація, — зітхнув. — Навіть від мене криються.
— І правильно роблять, — схвалив Микола Прокопович. Він остаточно заспокоївся: виходить, люди досвідчені. Зрештою, кому, як не колишньому прокуророві, знати методи роботи ДПУ? Вакар, певно, розуміє, що чекісти не погладять його по голівці.
Микола Прокопович підвівся, обтрусив порох з штанів, кивнув братові статечно, як і належить людині його становища. Навіть торкнувся пучками широких крис старовинного й немодного капелюха і попрямував до Бібіковського бульвара — незворушний і бундючний, наче й зараз ніс на плечах тягар міністерської посади.
А Василенко-молодший посидів ще трохи в парку, спостерігаючи, як неподалік зубрять якусь науку студентки. Дві так собі, нецікаві, а третя справжня красуня. Костянтин Прокопович накинув на неї оком, на чому-чому, а на жіночих принадах розумівся і одружився з красунею. Проте ця студенточка, певне, вродливіша за Надю. А може, просто молодша?
Костянтин Прокопович зітхнув із прикрістю: коли щось не належало йому, це видавалося нонсенсом. Але ж вирішив: те дівча таки не для нього… Та й смішно було б йому залицятися до вісімнадцятирічної: сивина на скронях і у вусах, зморшки на чолі й під очима…
Згадавши про зморшки, Костянтин Прокопович спохмурнів: життя минає, а що бачив у ньому? Спочатку університет, соціал-демократичний гурток, суперечки, конференції, боротьба з більшовиками, гіркота поразки…
Невже починати все заново?
Певно, треба ризикнути. Заново, то й заново. Принаймні, якщо він і цього разу не використає свого шансу, Надя йому не простить…
Зрештою, вирішив, послухаємо, що скаже цей кадет Вакар, що саме запропонує. Якщо розумні речі, можна й погодитися, підтримати: це — єдиний шлях, єдина можливість якось вирватися з нинішньої сірості, на яку його прирекли більшовики.
Виграють лише ті, хто вміє вчасно поставити на козирну карту.
Подумавши так, Костянтин Прокопович посвітлішав на обличчі, ще раз зміряв поглядом студенточку, але одразу забув про неї, подумки прокручуючи в голові можливі варіанти своєї позиції на завтрашній зустрічі у братовій квартирі.
6
З Білої Церкви Вовк на попутному транспорті дістався Насташки. Останні версти доводилося долати пішки, зайшов у село, коли вже зорі всіяли небо, — світилося тільки в поодиноких хатах. Проминув церкву й звернув до знайомого завулка: третя садиба ліворуч. Загавкав пес, задзеленчав ланцюг, і в дверях майнула постать у білому.
— Зараз… — Почув Вовк жіночий голос.
Жінка приборкала пса, й Вовк посунув до хати. Запитав:
— Зіна?