Скіфська чаша

Агал не помітив, коли стара жінка з явилася знову, почув лише її легкі кроки й побачив, що Скіпур подає дочці його чашу. Зашарівся від задоволення, тим більше, що Савія розглядала чашу уважно й зацікавлено, лише раз захоплено кинула очима на Агала й повернула чашу так, щоб світло падало на неї. Тримала її довгими білими пальцями, і раптом чаша видалася Агалові значно більшою, ніж була насправді, і скіфи, зображені на ній, ожили, зарухалися. Один натягнув тугу тятиву лука, стріла із свистом вирвалася з нього, злетіла високо в небо й, певно, встромилася в саме сонце, бо так і не впала на землю.

Савія налила у чашу оксюгали, подала Скіпурові. Він потримав її трохи на розчепірених пальцях і передав Агалові. Хлопець зрозумів цей царський жест доброзичливості, відпив трохи, відчувши приємну, солодкувату терпкість напою, і передав чашу дівчині. Та подивилася вдячно, зробила лише ковток і повернула чашу — вони ніби зміцнили свій союз.

Агал допив оксюгалу, лишивши на денці кілька краплин. Він струсив їх на підлогу в жертву богам і знову наповнив чашу. З поклоном передав цареві.

— Не чекав, що цей день стане для мене таким, — мовив Агал, віддано дивлячись на Скіпура. — Я запам’ятаю його на все життя.

— У молодих так багато щасливих днів, — відказав Скіпур і спорожнив чашу. — Все життя попереду, й кожен день віщує щось нове. І тільки в кінці життя починаєш розуміти, як не цінуємо ми час і як мало нам відведено.

— Ти не такий вже й старий, — заперечив Агал, хоч Скіпур з його сивими скронями та зморшкуватим обличчям здавався йому справжнім дідом. Але поки людина може тримати в руці меч та за сто кроків влучати у ворога стрілою, вона вважається воїном. Скіпур же не простий воїн, цар править підданими, поки боги не покличуть його до себе. Нехай же Скіпурові дні будуть незліченними!.. Бо йому, Агалові, добре з Савією, степу вистачить на всіх! Якщо Скіпур накаже, він з частиною воїнів помандрує на північ, завоює нові простори для царства, бо все навколо мусить підкорятися скіфам — нема в світі могутнішого племені.

Він так і сказав Скіпурові, але той лише похитав головою і пояснив, що замолоду думав приблизно так само: снив новими просторами й царствами, проте для чого вони, коли коням вистачає корму і в степах поблизу Понту Евксинського. Далі на захід сонця, кажуть, починаються гори, і, якщо навіть помандрувати туди, то зі сходу прийдуть нові племена. Тепер вони не насмілюються з’являтися в тутешніх краях, тремтять перед скіфами, але, дай їм волю, швидко наберуть сили, а це вже не діло… Кожному своє, так уже заведено богами, й не йому міняти порядок.

Сказавши це, Скіпур посидів трохи мовчки й махнув рукою.

— Зрештою, — додав, — ми ще повернемося до цієї розмови, бо справжній вождь мусить думати про майбутнє. Люди коритимуться тобі, але таки повірять, коли відчують твій розум і міцну руку. — Він стиснув кулак і підняв його над головою. Що-що, а Скіпурова рука була справді твердою і тремтіли перед ним не тільки вороги. Був швидкий на розправу, його боялися навіть високородні вожді, не кажучи вже про простолюдинів, життя й доля яких цілком залежали від царського настрою та забаганок.

Скіпур поставив чашу, підвівся легко, наче й справді роки не давили на нього, і вийшов з кибитки. Агал пішов за ним.

Смеркало. Поміж кибитками диміли вогнища, солодко пахло вареним м’ясом. Поруч царської кибитки траву встелили повстю, тут же на рожнах смажилися цілі барани.

Відчувши запах підгорілої баранини, Агал лише тепер зрозумів, який голодний, — після оксюгали й жменьки сушеного винограду по-справжньому захотілося їсти, певно, не лише йому, бо Скіпур теж попрямував до найближчого вогнища, гострим бронзовим ножем відкраяв шмат баранячої ноги й почав жувати, примружившись од задоволення.

Вони сіли на високі подушки, їли й викидали кістки за спину, догідливі жінки в темних сукнях уже поставили перед ними блюда й глечики. Агал нетерпляче озирнувся на червону кибитку, він хотів бачити Савію, і дівчина, мабуть, відчула його бажання — вислизнула з кибитки легко, немов тінь, і опустилася на повсть біля Агалових ніг. Тепер вона була віддана йому навічно, поки боги не візьмуть його до себе або не поляже в бою з ворогом. Жінка мусить бути завжди з чоловіком, іти за ним у потойбічний світ, але хто думає про це, коли ще стільки днів і років попереду — справжня вічність.

Гіркуватий дим стелився між кибитками, ніс пахощі їжі… Для чого думати про прийдешнє, коли зорі висипали на ясному небі й тепла ніч зійшла на землю?

Савія присунулася до Агала, поклала йому голову на коліна, він погладив їй щоку й подумав, що навряд чи якась жінка подобатиметься йому більше. Тепло, яке йшло від неї, збуджувало Агала, він торкнувся дівочого плеча, крізь тонку тканину відчув тремтіння тугих грудей і забрав руку засоромившись.

Поруч на подушку опустився довгобородий вельможа. Він зміряв Агала гострим недоброзичливим поглядом, але одразу посміхнувся й приклав руку до серця — все ж хлопець зрозумів справжню ціну його жесту й запам’ятав той погляд: отже, цей чоловік уже знає про Скіпурове рішення і незадоволений ним… Зрештою, його можна було зрозуміти: був одним з найбагатших і найвпливовіших вождів…

Раби принесли бронзові казани з паруючою кониною. Скіпур перший витяг шмат м’яса, за ним — знатні скіфи, що зайняли почесні місця на повстяному килимі: їли, плямкаючи губами, бо найсмачніша в світі їжа — молода лошатина, а якщо до неї подають ще підігріте червоне грецьке вино, то життя взагалі видається суцільним святом.

Запалали смолоскипи, почулися ритмічні удари бубна, й на витолоченій перед повстяним килимом землі з’явилися танцюристи. Одягнуті в сорочки з товстої, мов панцир, шкіри, повстяні кінчасті шоломи, із списами та луками в руках — важкі сагайдаки із стрілами хилиталися в них за спинами. Танцюристи, взявшись за руки, притупували, щось вигукували гортанно; поступово розпалюючись, танцювали все швидше й швидше, нарешті розсипалися полем, виставивши списи, буцім у бою. Потім знову закружляли, віткнувши списи в землю, нараз витягнулися двома рівними рядами, опустилися на одне коліно, зірвали зі спини луки й випустили в зоряне небо сотні стріл.

Бубон звучав ритмічно й монотонно. Замість воїнів на майданчик виповзла схожа на довгу змію вервечка дівчат у полотняних сукнях, оздоблених срібними монетами. Здавалося, танцюристки пливуть, як лебеді: змахнуть руками й відірвуться од землі й закружляють над вогнищами та смолоскипами.

Савія притиснулася до Агала, обпекла його гарячим плечем. Він обійняв її за стан, відчув, як покірливо обм’якло її тіло, і прошепотів дівчині на вухо:

— Тобі подобається?

— Дуже.

— Красиві дівчата.

Савія відсахнулася стривожено:

— Справді?..

— Але нема вродливішої за тебе.

— Ти кохатимеш мене?

— Усе життя.

— Я буду в тебе першою і найулюбленішою жінкою.

— Так.

Агал чув дихання дівчини, бачив блиск її темних великих очей, відчував тонкий запах грецьких парфумів і справді вірив, що завжди кохатиме Савію. Будуть у нього й інші;#інки, наложниці, без них не можна, чим вище становище чоловіка, тим більше мусить мати жінок, але кохана повинна бути лише одна. Він уперше гостро усвідомив це й поклявся великій богині Табіті, Яка оберігає сім’ю та домашнє вогнище, ніколи не розлучатися з Савією.

А танцюристки пливли в мерехтливому червоному світлі, співали тужну пісню. В небо злітали міріади іскор від вогнищ, пахло вином і смаженим м’ясом…

Скіпур щось прошепотів суворому вельможі, який сидів ліворуч од нього. Той владно махнув рукою, і танцюристки зникли, немов розчинились у темряві.

Вельможа підвівся, вклонився Скіпуру й мовив урочисто:

— Здоров’я молодих, і нехай їм добре ведеться! Здоров’я Агалові, нашому майбутньому цареві! Нехай живе й процвітає!

Ці слова супроводжувалися голосними вигуками присутніх: підносили догори срібні чаші з вином, пили, розливаючи по вусах і бородах, сміялися і цмокали від задоволення. Правда, Агал перехопив кілька недружніх поглядів, але чи варто звертати увагу на якісь погляди, коли сам Скіпур п’є за твоє здоров’я, а поруч сидить наречена, ні, вже кохана жінка.