Страница 28 из 72
Лариса закінчила писати, Хаблак акуратно склав її свідчення й поїхав додому.
3
Каштанов ходив по кабінету, задерикувато виставивши борідку. Хаблак сидів біля столу, а Зозуля примостився на одному із стільців, що стояли попід стіною.
Капітан розповідав про хід розслідування, Каштанов хмурився — нічого втішного, а йому доповідати начальству. Правда, можна було б уже й звикнути до таких ситуацій, рідко коли одразу брали злодіїв за комір, вони теж не з Лика шиті, злодії — особливо досвідчені. Звичайно, у видавництві працював не професіонал, і це, як не парадоксально, ускладнювало розшук. “Почерк” професіоналів міліції відомий, і карний розшук одразу б вийшов на когось із них. Ні, ніхто з професіоналів не міг дізнатися про вечір Хоролевського, та й звідки в них знання з археології? Крім того, нікого із сторонніх у видавництві не було.
Хтось із дев’ятнадцяти…
Каштанов зупинився проти Хаблака.
— Маєш рацію, Сергію, — сказав, — до Ситника слід придивитися. Порозмовляй з ним сьогодні, а за завгоспом постежимо. Через нього або через Ситника мусимо вийти на третього. Без третього вони не обійшлися, якщо це справді вони…
— Товаришу полковник, — підвівся зі стільця Зозуля, — я вважаю, що підозру з Власюка знімати не можна. Міг винести чашу з видавництва? Міг. І передати комусь, тій же академіковій дочці.
Каштанов поморщився.
— Навряд. Тоді вони з Власюком розробили б непробивну версію. Для чого Ларисі Стругацькій, так, здається, її прізвище по чоловіку, одразу признаватися, що приїжджала до видавництва, якщо, звичайно, чаша на їхній совісті? До речі, капітане, побалакайте з Власюком. Тепер з нього табу, так би мовити, зняте, може, бачив щось і допоможе нам. — Обернувся до Зозулі. — Сідайте. Все може бути. Життя, знаєте, які несподіванки підносить!.. Я не здивуюсь, коли виявитесь провидцем. А поки займіться завгоспом. Побалакайте з сусідами, знайомими. Скільки цей Кріт працює у видавництві? П’ятнадцять років? Чимало і, бачите, нічого поганого за ним не ведеться.
— Тиха вода греблі рве, — заперечив Хаблак.
— Рве, — погодився Каштанов, — тому й попитай про Крота у видавництві. Зозуля за місцем проживання, а ти у співробітників. Дивись, якусь нитку й витягнете.
Либонь, до Хаблака звикли у видавництві, тому вже не поглядали так зацікавлено, як учора чи позавчора. Люди до всього звикають, навіть до інспекторів карного розшуку, зрештою, це влаштовувало капітана, і, побачивши Власюка, він без церемоній затягнув його до кімнати.
— Привіт від Лари, — мовив прямо, — я вчора ввечері познайомився з нею, і вона розповіла мені чимало цікавого.
Власюк утупився в Хаблака, як у божевільного.
— Що ви маєте на увазі? — запитав нарешті розгублено.
— А те, шановний Андрію Віталійовичу, що вчора мав честь побувати на квартирі академіка Брянського й побалакати з його дочкою Ларисою.
— Як? Як ви дізналися?..
— Дуже просто. Вона приїжджала того злощасного вечора до видавництва на білій “Волзі”, й даремно ви не сказали нам правди.
— Але ж я… Я просто не мав права!
— І про це знаємо. Ви, товаришу Власюк, зобов’язалися казати лише правду, ми маємо відповідний документ, і вам…
— Доведеться відповідати? Я готовий до цього. Подасте до суду?
— Це вже вирішить начальство.
— Мені байдуже.
— Не гоношіться, Андрію Віталійовичу. До речі, вітаю вас, Лариса — симпатична жінка.
Власюк зиркнув спідлоба.
— Мені б не хотілося обговорювати… — почав неприязно. — Все, що стосується наших взаємин…
— Звичайно, — швидко погодився Хаблак, — це було б нетактовно і зовсім не входить у мої обов’язки. Однак я розслідую кримінальну справу й сподіваюсь, що тепер ви зможете відповісти на всі мої запитання. Прямо й відверто.
— Запитуйте.
— Ви вийшли з кабінету директора за кілька секунд до того, як згасло світло?
— Так. Тільки встиг переступити поріг з приймальні до коридора.
— Нікого не побачили там? Може, почули щось?
— Ні.
— Але ж, коли вставляють “жука” в розетку, бахкає.
— Не почув. Я дуже поспішав, а коли всі думки спрямовані на інше, нічого не бачиш і не чуєш.
— Сенс у цьому є, — погодився Хаблак. — Далі. У цілковитій темряві ви дісталися виходу — чули кроки, кахикання, будь-які звуки? Біля дверей сиділа вахтерка, вона не гукнула вас?
— По-моєму, я обминув її в коридорі.
— Чули кроки?
— Точніше, якесь шарудіння. Біля самого виходу.
— Вахтерка казала: коли згасло світло, пішла до Крота.
— Отже, я розминувся з нею.
— Далі. Збігли сходами й до Лариси?
— Так.
— Порозмовляли з нею і назад?
Власюк не втримався від іронічної посмішки.
— А ви чудово поінформовані.
— Залиште вашу іронію, Андрію Віталійовичу. Зараз не до неї. Треба знайти чашу.
— Вибачте. Побалакавши з Ларисою, я поспішив назад.
— Довго розмовляли?
— Хвилину — дві…
— Нікого не бачили під видавництвом?
— Ні.
— І ніхто не виходив звідти?
— Я стояв спиною до дверей, можливо, хтось і виходив.
— Повернулися, коли світло вже увімкнули?
— Так, і відразу зрозумів — щось сталося. Якось дивилися на мене…
— А чого ви хочете! За ці хвилини зникла чаша, й тільки ви виходили з кабінету.
— Я розумію їх, але повірте: чаші я не брав.
— Хто ж міг учинити таке? — роздумливо протягнув Хаблак, немов і не запитував Власюка, а розмірковував про себе.
— Не знаю. У нас працюють порядні люди, ну, всяке буває, але щоб піти на злочин!
— І все ж чаша зникла.
— Повірте, якщо це не дурний жарт, то дуже прикра історія.
— Прикра, — погодився Хаблак. — До речі, ви за яким столом сидите?
— За тим, на котрому маєте честь сидіти.
Капітан чомусь засоромився: зліз із столу й влаштувався на стільці.
— А за яким Ситник?
— Під вікном.
— Гарний хлопець?
— Нормальний.
— Чого не прийшов на роботу?
— Вранці мусив зустрітися з автором. Скоро з’явиться.
— Товаришуєте з ним?
— Принаймні антипатії Олег у мене не викликає. Не те, що в декого…
— Як вас зрозуміти?
— А так і розумійте. Гадаєте, у видавництві нічого не знають?
— Не говоріть загадками.
— А з вами не занудьгуєш, — посміхнувся Власюк. — І все ж, ви, капітане, припустилися десь похибки: всьому видавництву відома ваша таємниця.
— Яка?
— Що підозрюєте Ситника. І мене, звичайно.
— Хто сказав? Випадково, не з техвідділу?
— Все можливе…
— Гарні дівчата, але ж язики мають!.. — мовив Хаблак. — Кілометрові…
— Я не засуджую їх.
— Зрештою, я також, — легко погодився капітан. — Людям рота не затулиш. То що ви скажете про Ситника?
— Я можу не відповідати?
— Можете.
— Тоді волію мовчати.
— Шкода. Я сподівався на вашу допомогу. Бо кожна порядна людина…
— У кожного своя точка зору.
— Хочете сказати, що інформувати міліцію непорядно?
— Щось у цьому є… — поморщився Власюк. — Непорядно, може, не те слово, проте є якийсь відтінок.
— Вважаєте, що не можете помилитися в людині?
— Я не такий самовпевнений.
— Ситник гарно грав у баскетбол?
— Один з кращих нападаючих.
— І давно кинув?
— Два роки.
— Чому?
— По-моєму, втратив форму. У спорті триматися треба, а він почав зазирати в чарку.
— Часто?
— Спочатку не дуже, а тепер буває.
— З ким п’є?
— Олег не обмежує своє товариство.
— Як це зрозуміти?
— Нерозбірливий. Сьогодні з одним, завтра а другим. Випадкові люди. Вчора в шашличній горілку з Кротом пив. Ну, які в них спільні інтереси?
— З Кротом? З Юхимом Сидоровичем?
— Нашим завгоспом.
— У якій шашличній?
— Може, бачили, у завулку праворуч.
— Горілку там не дають.
— А пляшки ящиками вивозять!
— Певно, вивозять, — погодився Хаблак. — Ви до них підходили?
— Для чого?
— Співробітники ж…
— П’яні! — зневажливо відповів Власюк. — Яка з п’яними розмова?